Наскільки глибоку криницю можна викопати лопатою? Відповідь — 392 метри (8 фото)

У 1858 році опікуни брайтонських притулків вирішили не платити водопровідній компанії. Мовляв, значно дешевше викопати власну криницю руками бідняків із робітного будинку.





Воду сподівалися знайти на глибині 120 метрів, а виявили лише на 392. Така «економія» вилилася в чотири роки цілодобового копання й світовий рекорд, який Книга Гіннесса визнає й досі.

Біля входу до приватної лікарні Наффілд на околиці Брайтона стоїть невисокий кам'яний оголовок із захисною кришкою та скромною табличкою. На вигляд — звичайний пам'ятний знак, яких сотні.

Під ним — шахта завглибшки 391,6 метра.

Якщо перевернути Емпайр-Стейт-Білдінг без антени, його дах не дістане до дна приблизно одинадцять метрів.



Дві третини шахти пролягають нижче рівня моря. І всю цю глибину подолали вручну: породу у вибої рубав копач із кайлом при свічках.

Навіщо вікторіанська Англія чотири роки копала землю майже на пів кілометра вглиб?

Навіщо знадобилася така глибока криниця

У 1850-х роках Брайтон будував одразу два заклади для бідних: новий робітний будинок біля пагорба Рейс-Гілл та промислову школу для дітей бідняків на фермі Воррен, за три кілометри від нього. Обом потрібна була вода, тож опікунська рада, яка розпоряджалася коштами місцевих платників податків, звернулася за розцінками до приватної водопровідної компанії.





Тарифи опікунів не вразили. Вирішили копати власну криницю на фермі Воррен — одну на обидва заклади. Важку працю переклали на бідняків із діючого робітного будинку: для частини з них участь у будівництві була умовою отримання допомоги. Фахівці теж працювали — перший етап очолював підрядник Норт, згодом прохідкою керував Айзек Гаггет із землекопами, мулярами та лебідниками. Однак саме майже безкоштовні руки робили кошторис таким привабливим.

Утім, безкоштовна праця не зробила проєкт дешевим. Вона лише дозволила довше заплющувати очі на наслідки помилки.

Помилка підземної карти



План видавався цілком розумним: стовбур завширшки 1,8 метра, цегляне кріплення, а вода — приблизно на рівні моря, метрів за сто двадцять.

За два роки ці 120 метрів прокопали. Сухо.

Вирішили, що водоносний шар оминули збоку, і пробили горизонтальний штрек. Порожньо. Пробили другий, у протилежний бік — той самий результат. Тоді наприкінці одного зі штреків заклали новий вертикальний стовбур, уже вужчий — лише 1,2 метра, — і продовжили копати вниз.



Справа була не у кваліфікації землекопів. Помилковою виявилася сама карта підземних шарів. Першу сотню метрів шахта проходила крізь крейду та кремень — тут прогноз справдився. А далі почалися пласти, яких у такому обсязі ніхто не очікував: сірі та сині мергелі (суміш глини й карбонатів), а за ними — майже сто метрів щільної гольтської глини (дуже щільної).

Шари під пагорбом залягали товстіше й крутіше, ніж вважалося, а водоносний пісковик виявився значно глибше.

У 1861 році, коли глибина шахти перевищила 300 метрів, землемір Джордж Мейнард чесно зізнався у звіті, що він не професор геології й не гідротехнік, — і вирушив за консультацією до Лондона, до сера Родеріка Мурчисона, одного з найвидатніших геологів тієї доби.

Вердикт: вода в нижніх пісках є, копайте далі.

Кожен сухий метр свідчив про дві речі: «ми помилилися» і «тепер ми знаємо більше — вода трохи нижче». Найнебезпечніші тривалі проєкти влаштовані саме так: для них завжди знаходиться переконливий аргумент розкопати ще трішки.

Вертикальна фабрика

Вибій працював цілодобово, бригадою приблизно з 45 осіб. Унизу, у стовбурі завширшки 1,2 метра, двоє рубали породу кайлами та вантажили у відра. Відро не прямувало одразу на поверхню: його передавали естафетою через сім лебідкових станцій, облаштованих у стінах шахти. Назустріч спускали цеглу — стіни укріплювали муруванням у міру заглиблення.



Повітря на глибину нагнітала парова машина через труби, світло давали свічки. Через спеку в нижньому стовбурі працювали часом геть без одягу. Повний підйом сходами тривав близько 45 хвилин — по вертикалі це понад сотня поверхів.

Місцева газета Brighton Herald тим часом називала криницю потворою, яка щотижня ковтає сотню фунтів із кишень платників податків і не дає навзамін нічого.

Ніч 16 березня

16 березня 1862 року, на глибині 1285 футів, дно перестало бути нерухомим: тонкий шар породи під ногами почав здиматися — знизу тиснула вода. З глибини пролунав гул.



Ілюстрація

Людям із нижніх рівнів довелося терміново вибиратися: вода, що стрімко прибувала, становила реальну загрозу.

Піднялися всі. За першу півтора години вода заповнила близько 120 метрів шахти, а за кілька днів у ній уже було понад 900 тисяч літрів.

Як провал став тріумфом

Наступного дня в Брайтоні калатали церковні дзвони, а натовп зібрався подивитися, як піднімають перше відро. Місто, яке роками кпило з бездонної статті витрат, за одну ніч перетворило її на інженерний подвиг.



Далі — урочистий обід, срібні медалі учасникам, золота — Гаггету. Першу воду розлили в пам'ятні флакони, останній зелений пісок із вибою запечатали як реліквію: ці флакони й досі зберігаються в музейній колекції Брайтона.

А 14 серпня 1862 року до школи на фермі Воррен урочистою колоною зайшли 77 хлопчиків і 65 дівчаток — заклад чекав на відкриття, доки не з'явиться вода.

Воду з криниці брали до 1878 року — тобто приблизно шістнадцять років. Фінал у будь-якому разі був один: магістральний водопровід переміг вертикальну шахту.

Але рекорд залишився. Книга Гіннесса й досі вважає Вудінгдінську криницю найглибшою з усіх, що викопані вручну, і конкурентів не передбачається: сучасна бурова установка подолає таку глибину незрівнянно швидше й без залучення людей на дні, тож повторювати цей подвиг немає жодного сенсу.