Newfoundland: The Gentle Giant

Дуже інформативне відео, та й сам пост достатньо змістовний.

«Найдивовижніший із відомих мені прикладів дружби між собакою та дитиною відноситься до мого власного дитинства. Дитиною був мій майбутній шурин, Петер Пфлаум, син власника замку Альтенберг, а собакою – величезний вугільно-чорний ньюфаундленд. Лорда, як звали ньюфаундленда, відзначав справді ідеальний характер: він був відважним до безрозсудності, відданим, розумним та благородним. Петер же, як він любив похвалитися, заслуговував на славу справжнього бешкетника. І ось цього одинадцятирічного хлопчика величезний ньюфаундленд обрав своїм господарем, коли його вже дорослим, півторарічним псом привезли в Альтенберг. Мені досі незрозуміло, чим пояснювався його вибір, адже Лорд належав до типу собак, які зазвичай тяжіють до дорослих чоловіків – частіше до глави родини. Можливо, тут зіграли роль лицарські мотиви, бо Петер був найменшим і найслабшим не лише порівняно зі своїми трьома братами, а й із усією буйною компанією хлопців і дівчат – грозою альтенберзького лісу, де грали в індіанців та влаштовували дуже реалістичні, а часом і справжні вибухи. Але я хотів би побачити, який хлопець ризикне вдарити іншого, якщо собака, могутня як лев і чорна як ніч, одразу покладе йому на плечі дві важкі лапи, оголить величезні білі зуби й загрозливо заричить тоном найнижчого органного регістру. Петер платив за цю відданість гарячою любов’ю, і вони з Лордом були нерозлучні. В результаті його навчання трохи страждало, адже навіть сам пан Нідермайєр, строгий гувернер хлопчика, який рано втратив батька, не насмілювався підвищувати голос на Петера – інакше з кута кімнати долинуло б зловісне рокочуче гарчання, а величний чорний лев підійшов би, після чого пану Нідермайєру залишалося лише безпорадно знизати плечима й відвернутися...» © К. Лоренц «Людина знаходить друга».