Суд за надто реалістичне кіно: як «Ад канібалів» довів режисера до звинувачень у вбивстві (6 фото)

"Ад канібалів" - фільм жахів, знятий у жанрі "знайденої плівки". Він був настільки реалістичним, що через 10 днів після прем'єри в Мілані картину конфіскували, а режисера Руджеро Деодато заарештували за підозрою у вбивстві акторів.





Історія звучить як ідеальний міський міф: фільм настільки переконливо зображує смерть, що поліція вірить, вона справжня. Копії конфіскують, режисера заарештовують, а щоб не отримати довічного, він буквально приводить «убитих» акторів до суду. І все це - не про блокбастер, а про італійський скандал початку 1980-х: "Ад канібалів" (Cannibal Holocaust) Руджеро Деодато.

Я перевірив факти з тексту. Основа історії справді підтверджується, але є важливий нюанс: епізод із «контрактом на зникнення на рік» у різних джерелах трактується по-різному. Сам Деодато багато разів стверджував, що така умова була і що вона посилила підозру. Однак частина учасників та дослідників сперечається з тим, наскільки це було суворо і реально виконано всіма акторами, і вказує на нестикування (наприклад, деякі люди з касти з'являлися в інших проектах).

А тепер — як це виглядало насправді, крок за кроком.

"Знайдена плівка" до того, як це стало жанром



Сьогодні глядача важко здивувати псевдодокументалістикою: ми звикли до «знайдених записів», ручної камери, відчуття «я дивлюся не кіно, а доказ». Але наприкінці 70-х це було майже незасвоєною територією. «Ад канібалів» збудований саме на цьому ефекті: спочатку глядача ведуть як за звичайним сюжетом, а потім підсовують «плівку», нібито знайдену після зникнення знімальної групи.

Важлива деталь: фільм не просто "лякає". Він грає в документальність і робить це так нахабно і впевнено, що сам провокує питання: "А раптом правда?"

І ось тут починається головне: коли кіно навмисне вдає реальністю, воно неминуче стикається з тими, хто повинен відрізняти одне від одного.

Десять днів — і кіно перетворюється на доказ





Фільм справді прем'єрувався у Мілані і досить швидко опинився у центрі скандалу. У джерелах повторюється той самий мотив: менш ніж за два тижні (часто формулюють як «приблизно через 10 днів») після виходу картину вилучили, а Деодато опинився під слідством за звинуваченням у непристойності.

Але на цьому історія не зупинилася. Через гіперреалістичні сцени та загальну легенду “документальності” справа обросла вже куди страшнішою підозрою: а що, якщо деякі “смерті” на екрані — не спецефекти?

Так з'являється те, що пізніше переказуватимуть в одному реченні: режисера запідозрили у вбивстві акторів.

Чому повірили у «снафф» — і до чого тут зниклі актори



Щоб чутка про “справжні вбивства” взагалі виникла, потрібна була суміш кількох факторів.

Перший - форма "знайденої плівки": вона сама по собі підштовхує до думки, що показане могло статися "насправді".

Другий — надзвичайно правдоподібні спецефекти, які потім Деодато докладно пояснював (аж до демонстрації механіки сцен), бо інакше переконати суд було б неможливо.

Третій — і найвибухонебезпечніший — це тема, яку ти згадав: зникнення акторів із публічного поля. Сам Деодато прямо говорив, що просив молодих невідомих акторів "зникнути" на рік, щоб посилити ефект реальності. На тлі чуток це зіграло проти нього: якщо загиблі не з'являються ніде, у когось обов'язково виникне підозра, що вони і справді загинули.

Але тут і знаходиться цей нюанс перевірки: існування і строгість цього "контракту на рік" оспорюються. У біографічних матеріалах про акторів та обговорення історії фільму зустрічається думка, що частина людей дійсно "тримали паузу", але частина при цьому могла з'являтися в інших місцях, а сама легенда згодом почала прикрашатися.

Тобто механізм правдоподібний і підтверджений словами режисера, але деталі не у всіх сходяться ідеально.

Суд як вистава: коли «убиті» мають прийти живими



Найкінематографічніша частина історії — теж не вигадка. За великим рахунком, Деодато мав єдиний спосіб швидко вбити підозри: показати, що «загиблі» — живі.

За даними великих джерел, звинувачення у вбивстві було знято після того, як режисер представив акторів та/або переконливо довів постановочність сцен. Це той рідкісний випадок, коли вислів «доведіть, що це кіно» стає буквальним: суду потрібна не думка критика, а демонстрація того, як саме зроблено “надто справжнє”.

І в цьому є іронія: фільм замислювався як викриття жорстокості "цивілізованих документалістів", але в результаті сам виявився - вже в судовому розумінні - як продукт ретельно розрахованої ілюзії.

Ціна реалізму: скандал не закінчився на «акторах»



Навіть коли "людську" частину підозр вдалося зняти, навколо фільму залишився другий пласт претензій - набагато приземленіший і, на жаль, менш "легендарний": питання жорстокості до тварин і загальний етичний кордон допустимого. В оглядах справи та біографії режисера наголошується, що фільм отримав репутацію через реальні сцени насильства над тваринами, а в судовій історії фігурували і звинувачення, пов'язані з жорстокістю.

Тобто підсумок парадоксальний: “вбивство акторів” виявилося міфом/підозрою, яку вдалося розвіяти, а ось претензії до реального на майданчику вже були предметом серйозних розглядів.