Чому альпіністи втрачають пальці й не відчувають цього — та інші жахи зони смерті (10 фото)

8 серпня весь світ відзначає Міжнародний день альпінізму. Дату обрали не випадково. Цього дня 1786 року швейцарець Мішель-Габріель Паккар та провідник Жак Бальма першими піднялися на Монблан — найвищу точку Альп заввишки 4810 метрів. Відтоді альпінізм пройшов величезний шлях: від Альп до Гімалаїв, від Монблану до Евересту. Але що вища мета, то жорстокіша розплата. Вище за 8000 метрів людське тіло не просто страждає — воно починає вмирати. Розповідаємо, що відбувається з організмом у зоні смерті.





Що таке зона смерті

Термін «зона смерті» запровадив швейцарський лікар Едуард Вісс-Дюнан — керівник експедиції на Еверест 1952 року. Він описав висоти, перебування на яких для людини є буквально згубним. Межа проходить на позначці 8000 метрів. Тут організм споживає кисень швидше, ніж засвоює його, і починає руйнуватися.

На планеті 14 вершин заввишки понад 8000 метрів. Усі вони розташовані в Гімалаях і Каракорумі. Еверест, К2, Канченджанга, Лхоцзе — кожна з них розташована в зоні смерті. Більшість смертей у висотному альпінізмі трапляється саме тут. Люди гинуть від нестачі кисню або внаслідок нещасних випадків — коли тіло занадто знесилене, щоб утриматися на схилі.



Усі 14 восьмитисячників планети розташовані в Азії — у гірських системах Гімалаї та Каракорум.

Важливо розуміти: частка кисню у повітрі на висоті 8000 метрів така сама — близько 21%. Проблема не у складі повітря, а в тиску. На 8000 метрів він падає до 356 мілібарів — це третина від рівня моря. Кожен вдих доправляє в кров утричі менше кисню. Насичення крові киснем зазвичай становить 95–100%. У зоні смерті воно знижується до 50–60%. У лікарні такі показники означали б негайну реанімацію.

Гіпоксія: мозок вимикається першим

Мозок становить лише 2% від маси тіла, але споживає 20% усього кисню. Коли постачання падає, мозок страждає першим. Мислення сповільнюється, рішення ухвалюються з великими труднощами. Досвідчені альпіністи описують це відчуття як сп'яніння: здається, ніби все гаразд, але думати вже не виходить.

Це явище називають «ступором вершини». Люди з багаторічним досвідом ухвалювали тут фатальні рішення: йшли вгору замість того, щоб повернути назад, знімали рукавиці на морозі, засинали просто на схилі. Кисневе голодування не відчувається як ядуха. Воно маскується під втому та дивний спокій. Саме це робить його особливо небезпечним.





Без кисневого балона час безпечного перебування на висоті понад 8000 м обчислюється годинами.

Акліматизація допомагає, але лише до певної висоти. Понад 6000 метрів організм уже не встигає повністю пристосуватися. А вище за 8000 метрів акліматизація взагалі неможлива. Лікар Пітер Гакетт із Інституту гірської медицини каже прямо: у зоні смерті тіло вмирає, хоч би скільки часу воно там перебувало. Питання лише у швидкості.

Набряк мозку та легень: два головних убивці

Висотний набряк мозку — це набухання мозкової тканини через кисневе голодування. Мозок замкнений у жорсткій черепній коробці. Коли внутрішньочерепний тиск зростає, він зазнає здавлювання. Перші ознаки — порушення координації, сильний головний біль, сплутаність свідомості. Якщо негайно не спуститися нижче, настає кома та смерть. Зазвичай протягом доби.

Висотний набряк легень — це накопичення рідини в легеневій тканині. Через брак кисню судини легень звужуються, тиск у них зростає, і плазма крові просочується в тканини. Людина починає захлинатися зсередини. З'являється кашель, задишка (спочатку під час руху, згодом у стані спокою), а далі — клекотливе дихання. Без лікування смертність сягає 50%. Єдине надійне лікування — негайний спуск на 1000 метрів і нижче.



Евакуація гелікоптером із висоти понад 6000 метрів можлива лише в поодиноких випадках — на таких висотах лопаті втрачають підйомну силу.

Підступність обох станів полягає в тому, що вони розвиваються поступово. На початкових стадіях симптоми легко сплутати зі звичайною втомою. Кашель? Просто сухе повітря. Непевна хода? Просто важко йти. До того моменту, коли людина усвідомлює, що відбувається, часто вже занадто пізно пересуватися самостійно. Більшість фатальних випадків у зоні смерті трапляється не під час підйому, а під час спуску.

«Третя людина»: голоси у розрідженому повітрі

У 1933 році британський альпініст Френк Смайт піднімався на Еверест один — напарник повернув назад через хворобу. На великій висоті він відчув поруч чиюсь присутність. Відчув настільки виразно, що дістав їжу та простягнув шматок невидимому супутникові. Лише згодом збагнув: поруч нікого немає.

У 1970 році Райнгольд Месснер спускався з Нангапарбат один. Його брат Ґюнтер загинув. На висоті близько 8000 метрів, в умовах обмороження та дезорієнтації, Месснер чув голос: «Ти мусиш іти далі. Ти не можеш здатися». Голос допоміг йому вижити. На Евересті 1980 року він знову відчував невидимого супутника — і ділився з ним їжею.



Месснер описував відчуття невидимого супутника під час кількох своїх сходжень у зоні смерті.

Це явище називають «синдромом третьої людини». За даними дослідження у журналі «Frontiers in Psychiatry», галюцинації спостерігаються у 83% задокументованих епізодів висотного психозу. Найчастіша з них — відчуття чужої присутності — трапляється у 54% випадків. Голоси, вогні, постаті на краю поля зору. Кисневе голодування, виснаження, зневоднення та брак сну перетворюють мозок на генератор видінь. Під час спуску симптоми повністю зникають.

Обмороження: тіло втрачає себе частинами

У зоні смерті температура ніколи не піднімається вище нуля. Часто вона тримається на позначці мінус 30–40 градусів. А з урахуванням вірту відчуття холоду сягає мінус 60. На гребенях восьмитисячників вітер буває ураганним. Відкрита шкіра за таких умов замерзає за кілька хвилин.

Обмороження починається з периферії: пальці ніг та рук, ніс, вуха, щоки. Судини звужуються. Кровообіг у кінцівках зупиняється. Тканини припиняють отримувати кисень і відмирають. Найстрашніше — це безболісність. Пальці спочатку німіють, а потім перестають відчуватися взагалі. Альпіністи втрачають пальці, навіть не здогадуючись про це. Виявляють це вже у базовому таборі, коли знімають черевики.



Обмороження пальців — звичайна ціна сходження на восьмитисячник навіть за наявності якісного екіпірування.

Гіпоксія робить обмороження ще небезпечнішим. Мозок, який працює на межі своїх можливостей, часто не помічає сигналів від кінцівок або ігнорує їх. Людина йде вгору, втрачаючи пальці, й не відчуває цього. Серед альпіністів, які підкорили восьмитисячники без кисню, майже немає тих, хто зберіг усі пальці на руках і ногах.

Самопоїдання: організм руйнує сам себе

Вище за 8000 метрів організм зазнає потрійного дефіциту: мало кисню, мало тепла, мало калорій. Апетит на великій висоті майже зникає. Нудота від гірської хвороби, сухість у роті, відраза до їжі перетворюють харчування на катування. При цьому енерговитрати колосальні. Кожен крок у розрідженому повітрі потребує в кілька разів більше сил, ніж на рівнині.



Кожна ночівля на висоті понад 8000 метрів — катаболічний стрес: тіло витрачає власну м'язову тканину.

Організм перемикається в режим виживання. Спочатку спалює глікоген. Потім жир. Далі починає руйнувати м'язи — розщеплює білок задля отримання енергії. Цей процес називається катаболізмом. За одну ночівлю на висоті понад 8000 метрів альпініст втрачає значну частину м'язової маси. Тіло буквально поїдає саме себе. Саме тому учасники успішних експедицій на восьмитисячники мають виснажений вигляд — навіть якщо все минуло за планом.

До втрати м'язів додається зневоднення. Сухе розріджене повітря випаровує вологу з кожним видихом. Кров згущується, зростає ризик тромбозу, а кисень до тканин надходить ще гірше. Зачароване коло: що довше людина перебуває в зоні смерті, то швидше руйнується кожна система її тіла.

Скільки часу є в людини

Вище за 6000 метрів повна акліматизація вже неможлива. Тіло лише уповільнює деградацію. У зоні смерті, вище 8000 метрів, згасання організму триває беззупинно — незалежно від фізичної форми. Без кисневого балона більшість альпіністів можуть залишатися тут не довше ніж 16–20 годин. Далі стан стає критичним. З балоном це вікно ширше, але небезпека не зникає, а лише відтерміновується.

Саме тому на восьмитисячниках усе вирішує таймінг. Вийти з табору вночі. Досягти вершини до полудня. Спуститися до настання темряви. Будь-яка затримка — негода, технічні труднощі, чужа біда — це гра зі смертю. Більшість трагедій трапляється під час спуску. Резерви тіла вже вичерпані. Ухвалювати рішення важко. Ноги не слухаються.



Більшість трагедій на восьмитисячниках трапляється на спуску — коли резерви тіла вже вичерпано.

Загибель на восьмитисячнику майже ніколи не буває миттєвою. Це ланцюжок: втома — втрата концентрації — хибне рішення — зупинка. Тіло просто припиняє рухатися й замерзає там, де впало. На Евересті й досі лежать тіла понад двохсот альпіністів. Евакуювати їх неможливо.

Перемога над фізіологією

Людське тіло не пристосоване для життя на висоті понад 8000 метрів. Це не метафора — це фізіологічний факт. Акліматизація, кисневі балони та сучасне спорядження лише сповільнюють виснаження. Вони не зупиняють його. Кожне успішне сходження на восьмитисячник — перемога над власною фізіологією, здобута у дуже вузькому часовому вікні.



Кожен, хто повернувся живим із зони смерті, переміг не гору, а власну фізіологію.

У Міжнародний день альпінізму, 8 серпня, варто думати не лише про красу гір. Варто замислитися про те, що кожен, хто повернувся живим, зробив щось фізично неможливе. І заплатив за це частиною самого себе.

А ви змогли б зважитися на сходження, знаючи все це? Чи це знання, навпаки, робить подвиг альпіністів іще вражаючим?