Без повітря та логіки: як 50 000 людей живуть на висоті Ельбруса (17 фото)

Це місто не повинно існувати. Тривалість життя тут лише близько 30 років. Вчені довго вважали, що постійне життя понад 5000 метрів неможливе для людини. Але населення Ла-Ріконади становить від 30 до 50 тисяч осіб (офіційні дані сильно розходяться з реальністю).





На висоті 5400 метрів над рівнем моря, в перуанських Андах, примостилося містечко, яке кидає виклик усім уявленням про те, де, як і в яких умовах може жити людина.

Ла-Ріконада – найвище постійне поселення на Землі, місце, де повітря містить вдвічі менше кисню, ніж на рівні моря, а температура рідко піднімається вище нуля.



Що ж тримає людей у ​​цьому непривітному місці? Причина стара як світ. Але давайте спочатку зануримося в атмосферу «міста надій». Так, кожен тут живе надією на світле майбутнє.





Місто без правил

Ла-Рінконаду часто називають містом без правил (ciudad sin ley del Perú). Не тому, що тут панує хаос, а тому, що закони працюють не так, як в інших місцях.



Тут працюють сотні барів та невеликих закладів, куди вечорами приходять роботяги після зміни. Офіційних обмежень мало, тому поруч із звичайними кафе можуть існувати й заклади сумнівного характеру. Влада час від часу проводить перевірки та облави, намагаючись навести порядок. Наприклад, кілька років тому у місті звільнили десятки жінок, які стали жертвами торгівлі людьми.



Висота 5 100 метрів (непідготовленій людині не просто дуже важко, а може бути небезпечно через гірську хворобу), дороги майже непрохідні, і державні служби сюди дістаються рідко. Все тримається на самоорганізації: на сусідах, місцевих спільнотах, тих, хто знає, як вижити в горах. Вони домовляються між собою, вирішують суперечки, допомагають один одному, коли трапляються лиха.

Поліцейські, які супроводжували італійського блогера під час відвідин міста, відверто зізналися: «Тут все: збройні пограбування, напади. Суперечки за території та контроль».



Побут на межі виживання

У Ла-Ріконаді немає системи каналізації, водопроводу, поштового відділення. Електрика з'явилася лише у 2000-х роках, та й то з перебоями. Є одна маленька школа. Сміття мешканці викидають прямо на вулиці чи спалюють. Звичайно, його ніхто звідси не вивозить. Можете уявити який запах стоїть довкола?



Єдине джерело питної води – озера, забруднені ртуттю. Із дровами теж біда — на такій висоті дерев мало, тож на опаленні заощаджують. І по суті люди завжди живуть при температурах близьких до нульових, навіть у приміщенні.

Середня тривалість життя тут становить 30-50 років – удвічі менша, ніж у середньому за Перу.



Від села до «міста без закону»

Ще двадцять років тому на схилах гори Ананеа, біля підніжжя льодовика, який місцеві називають «Спляча Красуня», розташовувалося крихітне село корінних жителів. Золото тут здобували з часів інків, але масштаби були скромними.



Все змінилося у 1990-х, коли геологи виявили багаті золотоносні жили. А коли в 2001-2009 роках ціна на золото злетіла більш ніж утричі, в гори ринув потік людей, що зневірилися, з усього Перу. За вісім років населення зросло з кількох тисяч до 30-50 тисяч жителів.



Місто росло стихійно, хаотично, без найменшого планування. Бараки з гофрованого металу ліпилися один до одного навколо входів у шахти. Ніхто не думав ні про що, окрім золота, ніякі зручності на кшталт водопроводу та каналізації не були потрібні тим, хто сподівався знайти самородок.

Ла-Ріконада створювалася як тимчасовий табір золотошукачів, але перетворилася на найвище постійне поселення на планеті.



Приїжджі з усієї країни

До Ла-Ріконади їдуть з усього Перу: з провінцій Пуно (Хульяка, Сандія, Асангаро, Ілаве), з Арекіпи, Куско, Мадре-де-Діос. Люди прибувають сюди в пошуках того найщасливішого випадку, який має змінити їхнє життя.



Арпіта Учірі, який працює в шахтах Ла-Ріконади понад 10 років, говорить про інший бік золотої лихоманки: «Дощ у Ла-Ріконаді кислотний від ртуті».

Місцевий фермер розповідає: «Шахта влаштувалася тут у 2006 році, а до 2009 року наші альпаки почали хворіти. У мене було 80 альпак та 56 овець. Сьогодні залишилося 10 альпак та 10 овець». Він додає, що «15 кілометрів берегової лінії прісного озера (звідти мешканці міста беруть воду) забруднені сміттям та іншими відходами».



Місяць роботи за день надії

Роберто Сальседо, місцевий шахтар, пояснює систему, яка наводить людей у ​​це пекло: «Качоррео – це твій успіх». Суть проста та жорстока: шахтарі працюють 25-30 днів абсолютно безкоштовно для власника шахти. На 30-й чи 31-й день їм дозволяють увійти в шахту і винести стільки руди, скільки вони зможуть забрати на своїх плечах.

Якщо в цій руді золото вони заберуть його собі. Якщо ні – місяць роботи пройде марно.



Теофіло Кутімбо, охоронець на шахті, провів у Ла-Ріконаді два роки, працюючи за системою качоррео. 3 квітня 2010 року він сильно постраждав під час обвалу в шахті. Але при цьому за два роки роботи не отримав жодної офіційної зарплати – лише обіцянка, що коли знайдуть золото, то зможе взяти собі руду.

У середньому шахтар заробляє тут близько 170 доларів на місяць. У невдалий місяць лише 30 доларів. Якщо дуже пощастить, то до 1000 при цьому кожному доводиться годувати сім'ю з 4-5 осіб.



Життя на центральній площі

Один із небагатьох мандрівників, які побували в місті, описує несподівану сцену: на Пласа-де-Армас, центральній площі Ла-Ріконади, одного з теплих днів (коли температура піднялася до +5°C!), люди сиділи, читали газети, грали з дітьми. Розбите вікно у будівлі поліції не лагодили два роки.



Тут працює щонайменше 50 пунктів скуповування золота. Працює так. Шахтарі приносять руду, до неї додають ртуть (золото зв'язується з нею), а потім ртуть випарюють, щоб залишився тільки дорогоцінний метал. Це і є заробіток шахтарів.



Жінки, які перебирають старі відвали породи у пошуках пропущеного золота, мріють про знахідку 2-3 грами – це принесло б близько 100 доларів. Але успіх посміхається лише обраним.

Чому вони лишаються?

Для багатьох це місто – остання надія. Мрія про той єдиний вдалий день, коли на плечах вдасться винести великий самородок і все зміниться.

Усі тут мріють знайти великий самородок та змінити своє життя. Але коли питаєш, чи знають вони когось, хто справді розбагатів у Ла-Ріконаді, починаються розпливчасті історії: «Чув від одного хлопця…», «Кажуть, що років п'ять тому…», «Знайомий мого знайомого…». Ніхто не може назвати конкретну людину. Тільки легенди, які тримають надію живою і змушують людей повертатися до шахт знову і знову.»

Як сказав один із шахтарів: «Ніхто не змушував нас працювати в цих умовах страждання та приниження. Ми прийшли добровільно, сподіваючись розбагатіти».