A formidable Spitz chased away a bear

Коли я ще навчався в інституті, у мого друга була ротвейлерка. Сувора псина. Чуть слабину даси — залиже до смерті. З розваг у неї було — тричі на день прогулянка на повідку та ввечері побігати з такими ж на хокейному майданчику. Там штук п’ять собак, знайомих із дитинства, тож без бійок. На охорону квартири не зважала. Але основи виховання я прищепив — команди виконувала. Якось поїхали ми з її господарями на дачу. Приїхали вночі, поїли й спати. Вранці чую — скавчить, треба в туалет. Вийшла й сіла, ніби: «Нічого собі, все зелене, тихо, пташки співають, ящірки бігають». Пройшлася — собачих міток немає. Ув’язав її біля входу в тіньку, розібралася куди й що. І з того моменту почала реагувати на людей за парканом — без злості, просто сигналізувала. А коли пішли на ставок… Там за дачами поле, тоді ще корови паслися, і ставок із карасями та ротанами. Сіли «рибалити», а їй кажемо — гуляй. Бігала недалеко, потім віддали команду — і втекла за горизонт. Хвилин 40 носилася, прибігла, попила води зі ставка та знову побігла. Години три бігала. А коли повернулися — чітко охороняла периметр. І вдома теж — по її реакції можна було зрозуміти, хто проходить повз двері: чужий чи свій.