За кадром «Того, хто біжить по лезу»: місто на столі та світло з холодильника (24 фото)

Лос-Анджелес майбутнього в «Тому, хто біжить по лезу» збирали зі старих фасадів, неонових вивісок та мініатюр. А один із найтихіших епізодів Гаррісон Форд зіграв при світлі холодильника. Ось як створювався цей світ у фільмі Рідлі Скотта 1982 року.







Оператор Джордан Кроненвет і режисер Рідлі Скотт.

Скотту не хотілося показувати майбутнє як виставку нових речей. Він уявляв місто, де старі будівлі зносити надто дорого: простіше навісити на них чергову трубу, кондиціонер чи кабель. Нова техніка в такому світі не витісняє стару, а нашаровується поверх неї.

Сіда Міда спочатку запросили придумати автівки. Але машині потрібне тло. На ескізах довкола неї з'явилися вулиці, фасади та ціла логіка міського життя. Коли для зйомок обрали павільйонну «Нью-Йоркську вулицю» студії Warner, Міду надали світлини вже наявних будівель. Поверх знайомих стін він домальовував повітроводи, труби та вивіски.







Так само облаштовували інтер'єри. Кухня Декарда мала виглядати не новою, а неодноразово переробленою. Скотт наполягав на неприємному жовтуватому відтінку: на ньому особливо виразно було видно бруд і жир. Мід вигадував побутові прилади, призначення яких глядач міг і не знати, але в кухонному інтер'єрі вони виглядали цілком правдоподібно.



Що ж до вулиці, перед оператором Джорданом Кроненветом стояло інше завдання: змусити все це світитися. Неонові вивіски слугували і декорацією, і джерелом освітлення. Ті, що потрапляли в кадр, приглушували, а ті, що лишалися поза камерою, намагалися вмикати на повну потужність. У певний момент за неоном доглядала окрема команда із семи осіб.

Для сцени погоні крізь вітрини Скотт звелів перенести всередину вивіски з вулиці. За підвищеної частоти зйомки неон почав пульсувати. Цей ефект вирішили зберегти: мерехтіння стало органічною частиною сцени.





Знамениті промені світла вимагали диму. Проте його густину доводилося постійно підтримувати на одному рівні: найменша зміна помітно впливала на контраст. А от у квартирі Декарда після сутички світло виставили зовсім інакше. Форд стояв біля холодильника з прозорими дверцятами; Шон Янг — біля раковини, де слабке підсвічування з вікна доповнювало світло з кухні. Час від часу кімнату розтинав промінь прожектора.





«Крижану кімнату» знімали у справжньому холодильному приміщенні, за температури близько −22 °C.



Команда спецефектів мала власне місто — на столі. Одним лише освітленням маленькі споруди на величний мегаполіс не перетвориш: у прозорому повітрі надто чітко видно реальний масштаб. Тому мініатюри також занурювали в дим. Віддалені деталі втрачали чіткість і контрастність, як у справжньому міському серпанку.



Дуглас Трамбалл і Річард Юричич — двоє керівників групи спеціальних фотографічних ефектів.





Джон Відор за роботою над деталями піраміди.



Мініатюра переговорної кімнати: її використали для переходу до сцени з акторами.

Камера з програмованим рухом проходила той самий маршрут кілька разів. Різні елементи кадру знімали окремо, а потім поєднували. Іноді плівка залишалася в камері по кілька днів. За спогадами Девіда Драєра, якось короткочасний перебій з електрикою зірвав таку зйомку — всю роботу довелося починати заново.



Мініатюрного Декарда для «спінера» зліпив Білл Джордж.





Крістофер С. Росс біля моделі міста: об'ємні передні плани поступово поступалися пласким силуетам удалині.





Поруч з акторським майданчиком створювали зменшені автівки, кімнати й дахи. Дощ теж не можна було просто накласти поверх готового кадру: він здавався б завісою перед екраном. Під час комбінування його намагалися підкреслити в освітлених зонах — саме так, як поводяться справжні краплі.







Білл Джордж із готовою моделлю дирижабля.

Фінальні дахи замінили пересувними студійними декораціями близько дев'яти метрів заввишки. Їх повертали задля нових планів, а місто домальовували комбінованими зйомками.



Рідлі Скотт займає місце Рутгера Гауера на декорації даху.

Сам Кроненвет уперше побачив завершений фільм уже у звичайному кінотеатрі. Як згадував оператор Джон Толл, вони з колегами придбали квитки на денний сеанс, де було заледве зо двадцять глядачів. Кроненвет щиро й гучно радів окремим епізодам — до того ж не лише своїй роботі зі світлом, а й тому, як усе склалося в цілісну історію. Люди довкола, за словами Толла, не обурювалися: певно, зрозуміли, що поруч сидять творці стрічки.