Зізнання, яке відправило двох закоханих психопатів просто на електричний стілець (4 фото)
1 березня 1949 року в поліцейському управлінні міста Ґранд-Рапідс, штат Мічиган, без зупину торохтіли друкарські машинки. Слідчі фіксували свідчення затриманого. 
Чоловік із рідіючим волоссям, який сидів по той бік столу, говорив охоче, методично й з лякаючими подробицями. Він диктував адреси, суми перерахованих у готівку чеків, способи вбивств і точні координати поховань. Наприкінці допиту на столі лежали 73 сторінки дрібного машинописного тексту. Ідеально задокументоване щиросердечне зізнання.
Злочинець був абсолютно впевнений, що переграв систему. Він знав одну юридичну деталь: штат Мічиган скасував смертну кару ще 1847 року. Максимальне покарання, яке міг винести йому місцевий суд, — це довічне ув'язнення. Щоб ґарантувати собі життя, він виклав слідству геть усе, включно з епізодами, скоєними в інших юрисдикціях. Саме цей розрахунок, помножений на банальне незнання процедур міжштатної взаємодії, і відправив його з подільницею просто на електричний стілець в’язниці Сінґ-Сінґ.
Історія Убивць Самотніх Сердець — це еталонний приклад того, як людина сама затягує зашморг на власній шиї, намагаючись використати процесуальні лазівки.
Усе почалося добою раніше, 28 лютого. Патрульні офіцери прибули за викликом на Гавана-авеню, до будинку № 2221. Сусіди забили на сполох: двадцятивосьмирічна вдова Дельфіна Даунінґ та її дворічна донька Райнен кілька днів не з'являлися на вулиці. Пес удови вив у дворі від голоду, а поштова скринька була переповнена газетами. Двері поліції відчинив облисілий чоловік, який відрекомендувався Чарльзом Мартіном. Поруч із ним стояла гладка жінка вагою понад сто кілограмів. Чоловік назвав її своєю сестрою Кармен. Вони максимально ввічливо пояснили офіцерам, що господиня будинку терміново виїхала у справах до Чикаго, а їх попросила доглянути за майном.
Офіцери могли скласти рапорт про перевірку й уїхати. Проте один із патрульних звернув увагу на запах. На кухні та в коридорі виразно тхнуло сирою землею і свіжим будівельним розчином. Будинок був обжитим, жодних слідів ремонту на першому поверсі не було. Поліцейські попросили дозволу спуститися в підвал. «Чарльз Мартін» здвигнув плечима й провів їх униз.
У кутку підвалу виявилася ділянка підлоги, залита свіжим бетоном, який ще не до кінця затвердів. Підозрюваних негайно розвели по різних кімнатах. До будинку викликали криміналістів із ломами. Демонтаж бетону зайняв кілька годин. Під стяжкою виявилася пухка земля, а під нею — загорнуті в ковдри тіла. Спочатку витягли труп Дельфіни Даунінґ. Судмедексперт зафіксував вогнепальне поранення в голову. Трохи глибше знайшли тіло дворічної Райнен. Експертиза легень показала наявність води — дитину втопили. 
Раймонд Фернандес і Марта Бек
У відділку «Чарльз Мартін» швидко назвав своє справжнє ім'я. Раймонд Фернандес, уродженець Гаваїв, громадянин США. Його «сестра» виявилася Мартою Бек, колишньою медсестрою з Флориди. Після первинного встановлення особи Фернандес, який вирішив зіграти в юридичні шахи зі слідчими, почав диктувати свідчення.
Біографію Фернандеса й досі вивчають на кафедрах судової психіатрії. До грудня 1945 року він не мав жодного приводу до поліції. Працював матросом у торговельному флоті, характеризувався як тиха, нічим не прикметна людина. Усе змінив нещасний випадок. На борту вантажного судна поблизу берегів Америки зірвався важкий сталевий люк і впав Фернандесу просто на голову. Медичні картки з госпіталю фіксують найтяжчий вдавлений перелом черепа й масивне ушкодження лобових часток мозку.
Нейробіологія давно довела: лобові частки відповідають за соціальний контроль, емпатію та гальмування імпульсів. Після виписки Фернандес змінився до непізнаваності. Він почав стрімко лисіти, став агресивним, патологічно брехливим. Невдовзі отримав свій перший термін — рік у в'язниці Таллахассі за крадіжку речей у жінки в Алабамі. У камері він познайомився із хлопцем з Гаїті, який навчив його основ вуду. Фернандес щиро повірив, що має магічну владу над жінками й може підкоряти їхню волю, надсилаючи листи. Вийшовши на волю, він почав масово відповідати на оголошення в колонках Клубу самотніх сердець.
Його схема була примітивною, але дієвою. Він зав'язував листування із самотніми жінками, обіцяв шлюб, приїздив у гості, викрадав гроші та коштовності, після чого зникав. На цьому етапі він нікого не вбивав.
У 1947 році Фернандес приїхав до Пенсаколи, штат Флорида. Черговою жертвою за листуванням стала Марта Бек. Вона працювала в місцевій лікарні для дітей з інвалідністю. Марта з юності страждала від дисфункції залоз, зайвої ваги та глибоких комплексів. Вона мала двох дітей, народжених поза шлюбом. Фернандес планував діяти за старою схемою — забрати заощадження та втекти. Але Марта розкусила його план. Замість того щоб звернутися до поліції, вона вчепилася в нього мертвою хваткою. Задокументований факт: аби залишитися з Фернандесом, вона звільнилася з роботи, зібрала речі й здала власних дітей до притулку Армії Спасіння, назавжди викресливши їх зі свого життя.
Вони розробили новий метод. Фернандес знайомився із заможними вдовами. Марта супроводжувала його, граючи роль суворої, але люблячої сестри. Присутність родички миттєво знімала у жертв підозри в шахрайстві. Проблема полягала в психологічному профілі самої Марты. Судові психіатри пізніше зафіксують у неї важку форму патологічних ревнощів. Коли Фернандес усамітнювався з черговою жертвою у спальні, щоб закріпити легенду про швидке весілля, у Марти траплялися напади неконтрольованої люті. 
Перший зафіксований слідством летальний випадок стався в серпні 1948 року. Жертвою стала п'ятдесятирічна Міртл Янг зі штату Арканзас. Фернандес офіційно одружився з нею в окрузі Кук, штат Іллінойс. Марта, яка була присутня при цьому під виглядом сестри, влаштувала скандал через ревнощі. Вони накачали Міртл великою дозою барбітуратів, посадили в автобус і відправили до Літл-Рока. Жінка знепритомніла в дорозі й невдовзі померла в лікарні. Місцева поліція не знайшла кримінального сліду, списавши смерть на природні причини, поки Фернандес сам не розповів про це в Мічигані.
Далі Фернандес детально виклав мічиганським слідчим епізод, що стався в грудні 1948 року. Шістдесятишестирічна Джанет Фей з Олбани, штат Нью-Йорк. Глибоко релігійна жінка. Фернандес заворожив її настільки, що вона перевела в готівку чеки на шість тисяч доларів і приїхала до нього в орендовану квартиру у Веллі-Стрім на Лонґ-Айленді.
2 січня 1949 року Джанет Фей помітила дивацтва в поведінці свого нареченого та його сестри. Зчинилася сварка. За матеріалами слідства, саме Марта Бек схопила молоток і завдала пенсіонерці удару по голові. Фернандес допоміг задушити жертву. Після цього вони пішли до магазину, купили велику дорожню скриню й заховали туди тіло. У справі є свідчення водія найнятої вантажівки, який перевозив цю скриню через усе місто, навіть не підозрюючи про вміст. Фернандес і Бек винайняли будинок у районі Саут-Озон-Парк у Квінзі. Вони викопали глибоку яму в підвалі, залили скриню бетоном і виїхали до Мічигану, назустріч Дельфіні Даунінґ.
Смерть Дельфіни в лютому 1949 року стала калькой нью-йоркського епізоду. Знову ревнощі Марти. Вдова почала ставити зайві запитання. Фернандес підмішав їй у їжу сильне снодійне. Жінка заснула міцним сном. Дворічна Райнен почала голосно плакати. Крики дитини розлютили Марту. Вона почала душити дівчинку, а Фернандес у цей час застрелив сплячу Дельфіну з револьвера. Дитина вижила після удушення й продовжувала хрипити. Тоді Марта набрала води в таз для прання й утримувала голову дівчинки під водою до повної зупинки дихання. Наступного дня вони з’їздили до будівельного магазину по цемент.
Слідчі в Ґранд-Рапідсі слухали цю розповідь і методично підшивали аркуші. Потім вони зняли слухавку й зателефонували в Нью-Йорк. Нью-йоркські оперативники вирушили за вказаною адресою на 115-й авеню в Квінзі. Вони спустилися в підвал, розкрили бетонну підлогу. Криміналістам знадобилося кілька годин роботи кайлами, перш ніж они витягли скриню з тілом Джанет Фей.
І ось тут юридична пастка Фернандеса зачинилася з приголомшливим тріском. Губернатором штату Нью-Йорк на той час був Томас Дьюї — жорсткий політик, колишній прокурор і прихильник смертної кари. Щойно нью-йоркська поліція підтвердила факт убивства на своїй території, прокуратура Бронкса негайно оформила запит на екстрадицію. Влада Мічигану пішла назустріч без найменших вагань. Вона чудово розуміла, що двоє серійних убивць заслуговують на вищу міру покарання. Навіщо утримувати їх довічно коштом платників податків Мічигану, якщо Нью-Йорк готовий посадити їх на електричний стілець? Процедуру екстрадиції підписали блискавично. Коли Фернандес і Бек зрозуміли, що їдуть до юрисдикції, де страчують людей, вони спробували відмовитися від сімдесяти трьох сторінок зізнання, заявивши про тиск. Але протоколи вже стали фундаментом обвинувачення. 
Судовий процес розпочався влітку 1949 року в округі Бронкс. Журналисти з усієї країни з'їхалися висвітлювати справу Убивць Самотніх Сердець. Процес тривав 44 дні. Захист будував свою лінію виключно на медичних документах Фернандеса. Адвокати намагалися застосувати правило Макнатена — найстаріший юридичний стандарт, за яким людина визнається неосудною, якщо через хворобу мозку вона не усвідомлювала характеру свого діяння.
На лаву свідків викликали доктора Фредріка Вертама, одного з найвідоміших судових психіатрів того часу. Він провів години в камерах підсудних, спілкуючись із ними. Його висновок був категоричним: у Фернандеса дійсно є органічне ураження мозку, девіантна поведінка та комплекс надлюдини. Проте він абсолютно чітко усвідомлював різницю між добром і злом.
Прокуратура каменя на камені не залишила від версії про неосудність. Головною зброєю обвинувачення стали не емоції, а чеки, квитанції та транспортні накладні. Прокурор методично показував присяжним логістику злочинів. Божевільний у стані афекту не наймає вантажівку для перевезення скрині. Людина, яка не усвідомлює реальності, не переводить у готівку чеки жертви в банку за підробленими документами. Людина в маренні не їде до будівельного магазину по два мішки цементу наступного дня після вбивства. Вони планували, замітали сліди, рахували гроші й змінювали штати. Це був холоднокровний розрахунок.
Під час процесу Марта Бек поводилася максимально згубно для власного захисту. Вона влаштовувала істерики, кричала на свідків, писала Фернандесу любовні записки на обривках паперу просто на лаві підсудних. Вона вимагала від конвоїрів, щоб її посадили ближче до нього. Фернандес намагався вигородити її, заявляючи, що вона нікого не вбивала, а просто була поруч. Але свідчення водіїв, продавців, експертиза знарядь злочину та їхні власні початкові зізнання в Мічигані працювали проти них.
Присяжним знадобилося рівно 14 годин для обговорення матеріалів. Вердикт був одностайним: винні в убивстві першого ступеня. Суддя зачитав вирок, який не залишив захисту простору для маневру — смертна кара для обох.
Апеляції тривали майже два роки. Адвокати дійшли до Верховного суду, посилаючись на порушення процедур під час екстрадиції та упередженість преси, але всі клопотання про помилування було відхилено. 8 березня 1951 року вирок виконали у в'язниці Сінґ-Сінґ. У камері смертников они перебували до самого кінця. Задокументовано, що Марта Бек в очікуванні страти постійно їла, замовивши на останню вечерю величезну порцію смаженої курки та картоплі фрі. У своєму останньому слові Фернандес заявив репортерам, що преса нічого не тямить у коханні, а те, що було між ним і Мартою, — це велике почуття.
Тої ночі рубильник опускал кат Джозеф Францел. Спочатку до кімнати провели Фернандеса. Слідом за ним, за кілька хвилин, — Марту Бек. Через її величезну вагу охороні довелося використати нестандартні ремені, щоб зафіксувати її на електричному стільці.
Я часто бачу, як у трукрайм-спільнотах намагаються ліпити з таких пар щось на кшталт фатальних закоханих. Темні історії про пристрасть до скону, протистояння всьому світу, кримінальний романтизм. У реальності це має інакший вигляд. Це тхне сирою землею й незастиглим бетоном у підвалі чужого будинку. Це проламаний череп пенсіонерки. Це дворічна дитина, яка кричить і яку доросла жінка топить у тазі з брудною водою тільки тому, що цей крик заважає їй залишатися наодинці зі своїм коханцем. Жодної великої пристрасті. Просто двоє мерзенних виродків, які знайшли одне одного.
