Прописка в Китаї: як система «хукоу» ділить людей на два сорти (8 фото)

Уявіть: ви народилися в китайському селі, але все життя мріяли жити в Шанхаї. Переїжджаєте, знаходите роботу, сплачуєте податки — але залишаєтеся чужинцем. Діти не можуть ходити до міської школи, ви не маєте права придбати квартиру, а якщо захворієте — не отримаєте безкоштовного лікування. Це не антиутопія, а реальність системи «хукоу», яка досі ділить жителів Китаю на два сорти. Розповідаємо, як влаштована «хукоу», чому влада не може від неї відмовитися та яку ціну за це сплачують звичайні китайці.





Як у Китаї з'явилися «люди другого сорту»

Поняття прописки знайоме кожному, хто застав радянські часи. Людину тоді офіційно «прив'язували» до конкретного міста чи селища — без штампа в паспорті вона не могла влаштуватися на роботу або отримати житло. У 1993 році прописку формально замінили реєстрацією місця проживання, але обов'язковий характер цієї процедури зберігся. У Китаї діє значно жорсткіший механізм — він досі напряму визначає, на які блага людина може розраховувати.



Прописка в радянському паспорті — це те, на що багато в чому схожа китайська хукоу

Систему реєстрації за місцем проживання запровадили в Китаї в 1958 році, під час кампанії «Великого стрибка». Влада запускала прискорену індустріалізацію і побоювалася хаотичного наплыву селян до міст. Система хукоу мала утримати сільське населення в селах і водночас дати державі контроль над тим, хто і скільки отримує міських ресурсів — житла, карток на продукти, роботи. Назвали її хукоу (户口).

Схожі системи існують у Північній Кореї, В'єтнамі, Лаосі та на Тайвані. У Південній Кореї тривалий час діяла своя версія реєстрації — хочжує, яка прив'язувала людину не до місця, а до голови родини. Систему скасували у 2008 році, після того як Конституційний суд визнав, що вона порушує рівноправність чоловіків і жінок.

Хукоу: квиток у міське життя

Хукоу — це офіційна реєстрація, яка закріплює за людиною статус міського чи сільського жителя. Від неї залежить, на які пільги людина може розраховувати: пенсію, безкоштовну медицину, місця в дитячих садках та школах, пільги під час вступу до вишів. Усе це доступно лише тим, хто прописаний у конкретному місті — і більше ніде.





Про прописку свідчить ось таке посвідчення

За даними Національного статистичного бюро Китаю, на кінець 2023 року міську прописку мали близько 48 відсотків жителів країни — це приблизно 680 мільйонів осіб. При цьому фактично в містах мешкають майже дві третини населення — понад 950 мільйонів. Різницю у 250–300 мільйонів становлять мігранти без місцевої прописки: юридично вони залишаються сільськими жителями, навіть якщо давно перебралися до мегаполіса. Селяни міських пільг позбавлені — навіть переїхавши до міста, вони формально залишаються приписаними до свого села.

Мегаполіси, де чужинець — назавжди

Найяскравіше цей розрив видно в Шанхаї. У місті мешкають близько 25 мільйонів людей, але лише приблизно 15 мільйонів із них мають місцеву прописку. Решта — іногородні мігранти, які офіційно вважаються «тимчасовими жителями», навіть якщо пропрацювали тут десять і більше років.



Шанхай — одне з чотирьох міст Китаю зі статусом центрального підпорядкування

Шанхай — одне з чотирьох міст Китаю зі статусом центрального підпорядкування: воно підпорядковується напряму центральному уряду, а не провінції. Ще три такі міста — Пекін, Чунцін і Тяньцзінь. Отримати місцеву прописку в них найважче: конкуренція величезна, а квоти для приїжджих суворо обмежені.

Посвідка на проживання замість прописки

Щоб законно жити й працювати у великому місті, приїжджим потрібно оформити тимчасовий дозвіл на проживання — своего рода міську візу. Він дозволяє перебувати в місті та працювати, але не дає права придбати квартиру, влаштувати дитину до міської школи чи безкоштовно лікуватися в місцевій лікарні.



Кімната в гуртожитку на 3 офісних працівників

Офіційно винайняти житло без прописки теж непросто: чимало власників відмовляються укладати договір із приїжджими або вимагають місцеву реєстрацію. Тому мігранти часто шукають кімнати через посередників без ліцензії та ризикують залишитися без грошей і без даху над головою. Найдоступніший варіант для багатьох — гуртожиток від роботодавця, де в одній кімнаті може мешкати одразу кілька осіб.

Дім за сто доларів: життя в «щурячих норах»

Хто не може дозволити собі навіть гуртожиток, обирає підвали. У великих містах компанії скуповують підвальні поверхи житлових будинків, а іноді й колишні бомбосховища, та ділять їх на крихітні кімнати-комірчини площею 2–4 квадратні метри. Оренда такої кімнати коштує 100–150 доларів на місяць — близько третини зарплати робітника-мігранта. Таких мешканців у Пекіні давно називають «щурячим племенем».



Квартира-труна в Гонконгу

Схожа ситуація склалася в Гонконгу, хоча формально система хукоу там не діє. Житло в місті коштує так дорого, що сотні тисяч людей туляться в перегороджених на комірчини квартирах — їх називають «квартирами-трунами». Тут же розташовувалося сумнозвісне «місто темряви» Коулун — квартал, який знесли у 1990-х роках, але де ще у 1987 році на 2,6 гектара мешкали приблизно 33 тисячі осіб.

Легко втратити, важко отримати

Отримати посвідку на проживання складно, а втратити — легко. Причиною може стати участь в акції протесту, дрібне правопорушення або закінчення терміну дії дозволу. Мігранта, який втратив статус, виселяють із міста, і він повертається до свого села. Щороку з одного лише Шанхая, за даними зарубіжних ЗМІ, висилають до 200 тисяч осіб, які порушили умови тимчасової реєстрації.



Робітники-мігранти, яких у Китаї називають «нунміньгунами», повертаються на батьківщину

За офіційними даними, у 2024 році в китайських містах працювали приблизно 300 мільйонів сільських мігрантів — це більше, ніж усе населення США. Вони працюють на заводах, будівництвах, у сфері послуг, а іноді — в офісах чи поліції. Проте переважна більшість так і залишаються в місті чужинцями: місцеву прописку отримують лише одиниці, зазвичай — передовики виробництва або працівники, які відзначилися.

Реформи, які не змінили головного

У 2014 році влада Китаю офіційно скасувала поділ хукоу на «сільську» та «міську» категорії — формально всі стали просто «жителями». На практиці різниця залишилася: замість старого поділу запровадили бальну систему отримання місцевої прописки. У невеликих містах її тепер можна отримати відносно легко — достатньо мати стабільну роботу та житло. А от у мегаполісах на кшталт Пекіна та Шанхая бали нараховують за кваліфікацію, освіту, нерухомість і стаж роботи в місті, тож набрати необхідну суму вдається небагатьом.

Водночас запровадили «посвідку на проживання» — документ, який надав мігрантам частковий доступ до міських шкіл та медицини, але не зрівняв їх у правах із тими, хто має повноцінну прописку. Загалом у результаті реформи понад 100 мільйонів осіб перевели з категорії сільських жителів до міських.



Працівник на тлі смогу в Пекіні — звична картина для мільйонів мігрантів у китайських мегаполісах

Проте різниця між містом і селом усе ще величезна. До 2029 року влада планує довести частку міських жителів до 70 відсотків населення, але саме бальна система в найбільших містах залишається головною перешкодою для мігрантів. Хукоу пом'якшили, але не скасували: для сотень мільйонів людей вона як і раніше вирішує, яке життя вони зможуть собі дозволити.

А як ви вважаєте: хукоу — це розумний інструмент управління країною з півторамільярдним населенням чи узаконена нерівність? Пишіть у коментарях!