Як за давнини чинили з хворими та літніми рабами в різних країнах (7 фото)

У давні часи невільники були основою багатьох галузей господарства. Без них не обходилися будівництво, аграрний сектор, сфера послуг та індустрія розваг. Однак раби так само хворіли, діставали травм і старіли, як і вільні люди. Вони ставали непотрібними своєму господарю, оскільки не приносили прибутку, але потребували їжі, одягу, даху над головою та лікування. Як чинили з такими рабами в різних культурах?





Стародавній Рим

Про долю непридатних до праці невільників писав у II столітті до нашої ери давньоримський політик і письменник Марк Катон Старший. Він радив рабовласникам не зволікати й вчасно продавати літніх рабів, поки ті остаточно не занепали силами. При цьому автор без зайвих сантиментів порівнював людей із худобою.



Хворих і старих рабів римляне вивозили на острів Тіберіна, розташований посеред річки Тибр. Цей клапоть суші завдовжки 270 і завширшки 67 метрів був присвячений богові лікування Ескулапу, і туди звозили немічних та недужих. Раб, який потрапляв на острів, вважався вільним, однак повернутися «на материк» уже не міг. Тож йому залишалося повільно вмирати на Тіберіні від голоду або просити їжу в відвідувачів святилища Ескулапа.

На жаль, це був єдиний спосіб «подбати» про свого невільника. Філантропи, які просто дарували свободу старому робітникові, ризикували накликати на себе неприємності. Якщо такий раб помирав десь у Римі, його власника швидко знаходили за тавром на тілі небіжчика й накладали на нього солідний штраф.





Острів Тіберіна

Деякі не обтяжені гуманізмом господарі могли вивезти раба за межі міста й позбавити життя, а тіло приховати. Усе залежало від того, якою людиною був пан, адже для багатьох знатних римлян раб був не більше ніж видатковим матеріалом та інструментом для здобуття благ.

Ісламський світ

На Сході, зокрема в Османській імперії, ставлення до невільників суттєво відрізнялося від європейського. По-перше, іслам забороняв перетворювати на рабів одновірців. По-друге, всіляко заохочувалося звільнення раба, який прийняв іслам, а по-третє — підневільних робітників майже не залучали до будівництва та сільського господарства, а використовували здебільшого у сфері послуг.



Невільники могли бути не лише слугами та офіціантами, а й солдатами, моряками, охоронцями й навіть торгівцями чи управляючими. Усе залежало від ставлення господаря до раба та від особистих якостей самого робітника. Відомі навіть випадки, коли колишні невільники отримували високі посади при дворі султана.

В Османській імперії жінок-невільниць завжди було значно більше, ніж чоловіків. Мусульманки не вважалися рабинями, а мали статус наложниць. Примушувати їх до роботи в борделях заборонялося — усі вони прислужували своїм господарям, а іноді виконували й роль неофіційної дружини. За законами ісламу наложницю, яка постаріла чи захворіла, не можна було вигнати — вона визнавалася членом сім'ї й жила в будинку господаря до самої смерті.



Невільники-іновірці будь-якої статі виконували брудну й важку роботу в домі господаря. Літніх жінок іншої віри просто виганяли на вулицю, і вони мусили старцювати, а чоловіків змушували працювати, поки ті мали сили, а потім кидали помирати за міським муром.

Стародавній Китай та Японія

У країнах Далекого Сходу раби ділилися на дві категорії — приватні та державні. Найчастіше в рабстві опинялися військовополонені та злочинці, тому й ставлення до невільників було специфічним. Працювали вони на будівництві, зводячи фортеці, мости та іригаційні споруди. У Китаї розпізнавальною ознакою раба був залізний нашийник і червоний одяг.



З ослаблими, хворими та літніми невільниками не панькалися. У Китаї та Японії їх могли просто зарубати мечем, кинути в шахту чи віддати на поталу диким звірам. Найвищим виявом людяності вважалося звільнення раба, однак така філантропія не заохочувалася. Здобувши волю, каліки й старі поповнювали лави жебраків і злочинців, адже інших способів прогодуватися вони не мали.

Закони Стародавнього Китаю передбачали повну відповідальність господаря за свого раба. Якщо робітник, який опинився на волі через непридатність до праці, скоював злочин, то до відповідальності притягували його власника. У особливо серйозних випадках багатія могли задушити чи стяти йому голову разом із рабом-злочинцем, а родину — віддати в рабство. Тому гуманність щодо рабів, зокрема літніх, у Китаї була дуже непопулярною.

Північна та Південна Америка

У Новому Світі доля непрацездатних рабів повністю залежала від людяності господаря, адже закон про такі випадки делікатно мовчав. Іноді власники великих плантацій, де працювали сотні невільників, будували цілі лікарні, де практикували справжні лікарі.



Проте сили й гроші на невільника витрачали лише тоді, коли його можна було вилікувати й знову змусити працювати. Якщо ж раб був безнадійно хворий або постарів, його просто передавали громаді, і весь тягар турботи про нього лягав на плечі його рідних та сусідів.

Жодної пенсії чи допомоги старому не передбачалося, і щоб годувати таких безпорадних рабів, здорові й працездатні мусили відривати шматок хліба від себе та своїх дітей. Старий чи каліка просто доживав віку в хатині, виходячи в сонячні дні погрітися біля входу. Смерть такого утриманця часто була святом для всіх — адже він припиняв страждати й мучити своєю безпорадністю інших.