Над Тегераном біла імла (3 фото)

Природний катаклізм, що вирував в Ірані у 1972 році, став найсмертоноснішою хуртовиною в історії людства.





Подих Арктики

На початку 1970-х Іран переживав тривалу посуху. Протягом чотирьох років, із 1968-го по 1971 рік, опадів випадало вкрай мало. З огляду на те, що більша частина країни в літній період потерпала від спеки, регулярна нестача води спричиняла постійні неврожаї. Тому прогноз синоптиків, які попереджали про можливі снігопади, сприйняли не як загрозу, а майже як благословення. Сніг, що випав узимку, навесні обіцяв перетворитися на запаси води, які заповнять арики та забезпечать багатий урожай.

На початок лютого 1972 року Іран опинився на стику двох синоптичних явищ: Кавказького антициклону над Чорним морем та Середземноморського циклону над Східним Середземномор'ям, що поступово поширювався на схід. В атмосфері сформувалися нетипові для регіону умови. Область високого тиску, створена антициклоном, перешкоджала проникненню мас теплого вологого повітря, що призвело до стрімкого падіння температури.

Потім у дію вступив так званий полярний вихор. Це стратосферне явище, що виникає над Північним полюсом і являє собою потужні вітри, які дмуть на висоті 15—30 кілометрів. Вони можуть взаємодіяти з тропосферними повітряними потоками, і це за певних умов призводить до того, що полярні вихори можуть значно зміщуватися на південь і навіть розщеплюватися. Це сприяє проникненню арктичних повітряних мас далеко на південь та супроводжується екстремально сильним, хоч і короткочасним похолоданням.

Саме такі умови й склалися над Іраном. 3 лютого розпочалося відчутне похолодання, після чого по всій країні вдарив снігопад. Навіть жителі південних провінцій із подивом спостерігали за дивовижею, якої раніше ніколи не бачили. Втім, звичайні селяни, далекі від синоптичних тонкощів, просто раділи довгоочікуваному снігу, що дарував надію на край багаторічної посухи.

Понад те, саме на півдні снігопади виявилися найряснішими, що з погляду метеорології цілком зрозуміло: вологе й відносно тепле повітря з Перської затоки, зіткнувшись із холодними арктичними вітрами, неминуче мало породити потужні снігові заряди. У північних провінціях опадів випало менше, однак через шквалисті вітри почали утворюватися величезні кучугури.

Одне слово, дуже швидко сніг із благословення перетворився на смертельну загрозу. А найжахливіше — снігопади, що супроводжувалися лютим вітром, тривали майже тиждень: з 3 по 7 лютого. Так починалося те, що згодом увійде в історію як велика іранська хуртовина 1972 року.

Холоднеча, вовки та снігові гори

Перша замітка про неї з'явилася в тегеранській газеті «Еттелаат» ще 3 лютого. Звісно ж, не на першій шпальті: ця частина номера відводилася під опис розваг шаха Мохаммеда Рези Пехлеві та його родини, які вирушили на відпочинок до швейцарського Санкт-Моріца.

Це був традиційний щорічний захід монарха, заради якого на одному з найпрестижніших і найдорожчих гірськолижних курортів світу повністю бронювали два готелі. Як іронізувала іноземна преса, столиця Ірану на місяць переміщалася до Швейцарії.



На відміну від звиклих до снігу жителів Альп, в іранців дуже швидко почалися проблеми. Сніговий покрив стрімко зростав, і невдовзі навіть у містах дороги стали майже непрохідними, а рух міжміськими автошляхами взагалі зупинився. Фактично цими днями Іран як єдина держава припинив існування, розпавшись на низку ізольованих регіонів, у кожному з яких люди продовжували відчайдушно боротися за виживання.

При цьому їм доводилося стикатися із найрізноманітнішими загрозами. Так, на півдні країни під товстелезним шаром снігу, що місцями сягав восьмиметрової висоти, опинилися похованими цілі села. Старі, переважно глинобитні селянські будинки з плоскими дахами завалювалися під такою вагою, ховаючи під уламками своїх господарів.

Міцніші цегляні та кам'яні будинки встояли, однак їхні мешканці опинилися заблокованими й не могли вибратися назовні без сторонньої допомоги.

У центральних провінціях кучугури були меншими — «усього лише» близько чотирьох метрів, натомість температура там впала до -27 °C (а в найсхіднішій провінції Хорасан і поготів опустилася до -37 °C). Ані будинки, ані місцеві жителі не були абсолютно готові до таких, майже арктичних морозів, тож було зафіксовано численні випадки обморожень і навіть загибелі від переохолодження.

Одним із таких місць було місто Ардакан та його околиці, розташовані в центральному Ірані. Традиційно цей район країни вирізнявся сухим і спекотним кліматом, тому будинки зводилися полегшеної конструкції, а люди навіть не мали зимового одягу. Зв'язок із зовнішнім світом практично був відсутній, оскільки дороги заблокувало снігом, а дротові лінії зв'язку були обірвані.

Щоб хоч яксядь зігрітися, покинуті напризволяще ардаканці палили багаття, для підтримки яких використовували буквально все, що могло горіти.

У скрутному становищі опинилися ті, кого негода застала в дорозі. Шляхи занесло снігом. Місцева влада намагалася їх розчищати, але не вистачало техніки, а наявна швидко ламалася. Зокрема, у грейдерів через мороз просто відламувалося кріплення відвалів. Лише на одному перевалі Хейран (провінція Західний Азербайджан) застрягло одразу 20 автобусів із пасажирами, яким загрожувала смерть від голоду та переохолодження. Ще один автобус на цьому перевалі зірвався з дороги та розбився, внаслідок чого загинуло 30 осіб. Снігопад у гірській місцевості спричинив численні лавини, які остаточно паралізували будь-яке пересування між містами.

А на півночі Ірану жителям гірських сіл довелося зіткнутися ще з однією загрозою — дикими тваринами. Різке похолодання й рясні снігопади спричинили масову загибель фауны, на яку зазвичай полювали вовки. Залишившись без джерела їжі, вони почали спускатися з гір та нападати як на свійську худобу, так і на людей.

Фініки на снігу

Реакція влади була запізнілою та не вельми ефективною. Лише 9 лютого розпочалася рятувальна операція. Армійські гелікоптери облітали віддалені райони, намагаючись оцінити масштаб лиха. Побачене приголомшувало: понад 200 сіл були повністю поховані під снігом, причому багато з них навіть не подавали ознак життя. Що ще гірше, дістатися до них можна було лише повітрям.

Для ліквідації наслідків стихійного лиха при уряді Ірану створили спеціальний штаб, який очолив прем'єр-міністр. Гелікоптери почали переправляти до засипаних сіл рятувальні загони. Втім, їхня чисельність була відверто недостатньою, тому розкопки проводилися переважно силами самих місцевих жителів, та й із технічних засобів у наявності були тільки лопати. Зрозуміло, що ефективність рятувальної операції не була високою.



Так, під час розкопок села Шеклаб на ірансько-турецькому кордоні знадобилося два дні наполегливої праці, щоб прорити в ущільненому снігу тунель завглибшки 2,4 метра. За цей час відкопали 18 тіл, але не знайшли жодної живої людини. Після повторного погіршення погоди пошуково-рятувальні роботи згорнули, а саме село визнали знищеним. Із понад сотні його мешканців не вижив ніхто.

Запізніла й явно недостатня допомога призвела до того, що значна частина жертв (за офіційними даними, понад чотири тисячі осіб, за неофіційними — значно більше) загинула не через хуртовину, а внаслідок її наслідків. Заблоковані під багатометровим шаром снігу люди помирали від холоду та голоду, а все, чим могла їм допомогти влада — скидати з армійських гелікоптерів у кучугури упаковки сухарів та фініків. Згодом, коли рятувальники все ж діставалися сіл, контейнери з їжею часто виявлялися недоторканими — місцеві мешканці просто не мали змоги до них дістатися.

Безумовно, безпорадність влади в організації ефективної допомоги постраждалим суттєво підірвала авторитет шаха. Він навіть і не думав переривати свій відпочинок у Швейцарії. Така підкреслена байдужість до долі підданих багато в чому зумовила результат революції, яка сталася через сім років і внаслідок якої його повалили та вигнали з країни.

А саму природну катастрофу згодом внесли до Книги рекордів Гіннеса як хуртовину, що спричинила загибель найбільшої кількості людей.

За матеріалами газети "Рятувальник". Фото — з відкритих джерел