Загибель «Принцеси Аліси»: катастрофа на Темзі, яка забрала 650 життів (10 фото)

Про масштабні морські катастрофи, що забрали сотні людських життів, знають усі. Про них пишуть книжки та знімають фільми. Про речні ж кораблетрощі відомо набагато менше, хоча серед них були не менш смертоносні. 3 вересня 1878 року на Темзі затонув пасажирський пароплав «Принцеса Аліса». Ця катастрофа забрала життя 650 осіб і стала найбільшою в історії британського річкового флоту.





У теплу пору року пароплав «Принцеса Аліса» здійснював одноденні прогулянкові рейси з Лондона до морського узбережжя й назад. Того трагічного дня стояла чудова погода, і рано-вранці судно із 700 пасажирами на борту вирушило за своїм звичним маршрутом. Більшість відпочивальників становили сім'ї з дітьми із середніх верств суспільства. Квиток коштував лише 2 шилінги.



Пароплав «Принцеса Аліса»

Пасажири прибули до кінцевої точки подорожі — у графство Кент. Там на туристів чекали місцеві пам'ятки: печери парку Рошервілл, набережна міста Ширнесс і краєвиди морського курорту Грейвзенд. Увечері, коли «Принцеса Аліса» вирушила назад, багато хто почувався втомленим і спустився до кают або розташувався в салоні пароплава.

Подробиці катастрофи, що сталася увечері 3 вересня 1878 року, стали відомі завдяки судновому кухареві Альфреду Меррімену. Це був 30-річний чоловік, батько чотирьох дітей. Він довго шукав роботу й потрапив на «Принцесу Алісу» перед тим самым фатальним рейсом. Робота на кухні пароплава обіцяла хороший заробіток, який був край необхідний багатодітному батькові. Меррімену пощастило двічі — він став одним із небагатьох, кому вдалося вижити.





Альфред Меррімен

Трагедія сталася о 8-й годині вечора, коли пароплав підходив до причалу Північний Вулідж у східній частині Лондона. Альфред Меррімен закінчив роботу й стояв у дверях салону, милуючись вечірніми краєвидами столиці. Згодом він згадував, що до нього підійшов хтось із команди та запитав, як минув його перший робочий день. «Чудово», — відповів Альфред, і в цей момент пароплав здригнувся від страшного удару.

Зіткнення

У правий борт «Принцеси Аліси» на повному ходу врізалося 890-тонне вуглевозне судно «Замок Байвелл». Вуглевоз був утричі важчим за пароплав і буквально розрізав його навпіл. На борту зчинилася паніка — жінки й діти розпачливо кричали й намагалися піднятися нагору, на капітанський місток.



Стенограма свідчень кухаря зафіксувала його коротку розмову з капітаном пароплава:

«Я одразу кинувся до капітана й запитав, що робити. „Ми тонемо, роби що можеш“».

У цей момент «Принцеса Аліса» остаточно розламалася навпіл і миттєво пішла на дно. У Національному морському музеї Британії є макет, який відтворює загибель пароплава. Нис і корма судна задралися вгору, а посередині утворився провал, куди ринула вода. Утворилася вирва, яка зі страшною силою затягувала під воду всіх, хто перебував на палубі.

Меррімена, як і решту людей на палубі, потягло під воду. Та найгірше було тим, хто перебував у каютах і салоні — у них не залишалося жодного шансу на порятунок. Ситуація ускладнювалася тим, що поруч пролягали каналізаційні труби, які скидали в Темзу нечистоты. Вода на місці катастрофи була неймовірно брудною, а довкола стояв жахливий сморід.



Це суттєво ускладнювало роботу тим, хто намагався допомогти потопаючим. З берега до місця аварії вирушили човнярі, а з «Замка Байвелл» матросы кидали у воду рятувальні круги, дошки й навіть клітки для курей. У хід ішло все, за що могли б зачепитися люди. Але вони все одно тонули. Тих, кому пощастило не потрапити у вир, затягували на дно важкі вікторіанські сукні.

Порятунок кухаря Меррімена

Кухареві Меррімену вдалося випірнути й схопитися за дерев'яний уламок. Проте його прикладу одразу послідували ще 20 осіб, і рятівна дошка пішла під воду. Альфред умів плавати, що на той час було рідкістю, тож спритний кухар поплив до борту вуглевоза. Там він побачив мотузку, за яку разом із ним вхопилися ще троє щасливчиків. Матроси витягли їх усіх на палубу «Замка Байвелл».



Уламки пароплава «Принцеса Аліса» біля причалу у Вуліджі

Інші вцілілі згодом розповідали жахливі речі. За їхніми словами, усіма заволодів інстинкт самозбереження, і люди на шляху до порятунку топили інших. 20-річний клерк Клод Гамільтон Уїль розповідав слідчим:

«Я помітив брата, який плив поруч зі мною. Ми обоє добре вміємо плавати, тож змогли дістатися пароплава, який був неподалік. У воді було повно людей, і ми з труднощами від них ухилялися. За мене вхопилася жінка, але я зумів вирватися, і вона як камінь пішла на дно».

Альфреда Меррімена та інших урятованих висадили на причалі Східного Вуліджа. Кухар розповів, що не всі, хто опинився на березі, вижили. На його руках помер восьмирічний хлопчик, який наковтався води. Загалом живими з води дістали 130 осіб. Проте дехто з них невдовзі помер у лікарнях від отруєння лондонськими стоками.



Одна з жертв катастрофи, викинута на берег

Наслідки річкової кораблетрощі були жахливими. В одну мить діти осиротіли, батьки втратили дітей, а деякі сім'ї затонули в повному складі. Тіла загиблих ще кілька днів виловлювали за течією Темзи. Човни снували річкою, і люди в них витягали гаками потопельників. За кожного потопельника міська влада виплачувала винагороду — 5 шилінгів, тож між човнярами спалахували бійки за трупи. Лондонський морг не міг вмістити всі тіла. Тому вздовж Темзи наспіх збудували тимчасові покійниці.

Розслідування трагедії

Коли перша шокова хвиля минула, лондонці почали вимагати розслідування. Містяне прагнули дізнатися, хто винен у страшній трагедії. Лондоном ширилися численні чутки. У величезній кількості жертв звинувачували токсичні каналізаційні води, перевантаження «Принцеси Аліси» та пияцтво капітана «Замка Байвелл».



Похорон неупізнаних тіл на цвинтарі у Вуліджі

Розслідування розпочалося наступного дня, проте результатів воно не принесло. Слідчі лише спостерігали, як із води дістають усе нові й нові тіла, і слухали прокльони родичів загиблих. Невдовзі з'ясувалося, що обліку пасажирів на пароплаві не вели, тому встановити точну кількість жертв виявилося неможливо.

Два місяці поспіль 19 суддів проводили одне засідання за іншим, вислуховуючи свідчення вцілілих та рідних загиблих. Рукописні матеріали справи охопили понад 5 тисяч сторінок. 13 листопада 1878 року розлючені містяни заперли суддів у кімнаті для нарад. Вони оголосили, що ті не выйдуть звідти, доки не ухвалять вердикт.

Наслідки катастрофы на Темзі

Суддям довелося підбити підсумки своєї роботи. Порадившись, вони оголосили, що «Замок Байвелл» мав своєчасно дати задній хід, а «Принцеса Аліса» — зупинити машину. Також вони визнали, що зіткнення сталося через те, що чинні на річковому флоті навігаційні правила були недостатньо суворими.



Комісія вивчає уламки «Принцеси Аліси»

Слідство встановило, що пароплав «Принцеса Аліса» перебував у чудовому технічному стані. Натомість екіпаж судна був недоукомплектований, а пасажирів було більше за норму. Також з'ясувалося, що на пароплаві бракувало рятувальних засобів.

Суд завершився, однак обговорення річкової катастрофи тривало роками. Результатом стали численні нововведення та суворі правила. По всьому світу запровадили як норму аварійні вогні на річкових та морських суднах. На Темзі збудували Альберт-док, що дало змогу розділити пасажирські й вантажні судна на окремі потоки. Також було продовжено фінансування модернізації міської каналізації, розпочатої ще 1858 року.



Винних у зіткненні так і не встановили, як не знайшли й причин, що призвели до трагедії. Сьогодні про найбільшу кораблетрощу на Темзі нагадує лише непримітна інформаційна табличка на безлюдному березі. А на цвинтарі у Вуліджі можна побачити меморіал жертвам, зведений на пожертви 23 тисяч людей.