Кров як бізнес: чому в одних країнах платять донорам, а в інших це заборонено (12 фото)

Щороку 14 червня світ відзначає Міжнародний день донора крові — і говорить про альтруїзм, солідарність і врятовані життя. Але за цією картиною існує інша реальність: глобальний ринок плазми об'ємом понад 32 мільярди доларів, де 70% сировини постачають незаможні американці, а країни з «високими етичними стандартами» закуповують ліки з тієї «купленої» крові, яку публічно засуджують.





Рідке золото: цифри, які прийнято називати

Більшість людей вважає донорство крові історією про безкорисливу допомогу та гуманізм. Але справжній двигун глобального ринку — не цільна кров, а плазма, рідка частина крові, багата на білки. З неї виробляють життєво важливі ліки для людей з імунодефіцитом, гемофілією та іншими важкими захворюваннями.



Щодня приблизно 200 000 американців здають плазму у більш ніж 1 200 центрах по всій країні

Цей сектор економіки переживає величезний бум. За даними аналітиків, світовий ринок плазми до 2023 року досяг 32,75 мільярда доларів, і зростання не зупиняється: до 2034 року очікується позначка 72 мільярди. 2025 року лише американці заробили на продажу плазми близько 4,7 мільярда доларів — на третину більше, ніж 2022 року. Весь цей час людей на здачу жене той самий стимул: інфляція.

Для розуміння масштабу: загальний обсяг експорту американських продуктів крові у 2023 році становив 37 мільярдів доларів. Це більше, ніж США заробляють на вугіллі та золоті разом узятих. Один рефрижераторний контейнер із плазмою коштує дорожче, ніж цілий корабель зерна.





Центр переливання крові у штаті Род-Айленд. США

Ринок плазми контролюють три транснаціональні корпорації: CSL Plasma, Grifols та BioLife. Усі три зав'язані на одне джерело сировини – американських громадян. США забезпечують близько 70 відсотків світового запасу плазми, щорічно надсилаючи за кордон плазмові препарати на 6,2 мільярда доларів.

Платять не за кров – за «незручності»

У США побудовано юридично тонку дворівневу систему. Здати цільну кров за гроші фактично не можна: маркування «платна кров» робить її непридатною для переливання у лікарнях. Прямого закону немає, але стандарти Управління контролю за продуктами та ліками (FDA) працюють як замінник заборони.



Процедура плазмаферезу займає близько півтори години. За цей час із крові відокремлюють плазму, а решта компонентів повертають донору.

Але коли йдеться про плазму, правила змінюються. Компанії платять донорам не за саму рідину – це прирівняли б до торгівлі органами. Вони платять за «витрачений час і завдані незручності». Середня виплата — від 60 до 70 доларів за одну процедуру, яка займає близько півтори години. Деякі центри пропонують бонуси новачкам: 100 доларів за перший візит.



Плазму від червоних кров'яних тілець відокремлюють у спеціальних центрифугах. Процес називається плазмаферез

Як на цьому заробляють мільярди? Секрет - в обсягах, а не в маржі. З кожного літра плазми фармацевтична компанія отримує близько 15–20 доларів передподаткового прибутку. Скромно. Але через центрифуги корпорацій щодня проходять сотні тисяч людей. Скромна маржа перетворюється на гігантський грошовий потік.



Готова до переливання плазма

Для мільйонів американців — студентів, мігрантів, малозабезпечених сімей — регулярні візити до центрів донації стали звичним підробітком. Одинока мати з Міннеаполісу двічі на тиждень проїжджає 35 хвилин до центру донації, щоб сплатити 700 доларів на місяць за дитячий садок синові. Чоловік із передмістя Філадельфії здає плазму за гроші на туалетний папір та корм для кішки.

Хто платить, хто забороняє: карта протиріч

Якщо подивитися на мапу світу, виявиться жорсткий розкол. Більшість держав забороняють платити донорам і просувають концепцію виключно безоплатної крові. Комерційним гравцям перебіг на цей ринок закритий.



Запаси крові у лікарні Ростокського університету. Німеччина

Платне донорство плазми офіційно дозволене лише у кількох країнах: США, Австрії, Німеччині, Угорщині, Узбекистані, Україні та Чехії. У європейських із них донорам виплачують фіксовану компенсацію – до 45 євро за одну донацію. Цифри донорства у цих країнах говорять самі за себе. Чехія лідирує в Європі - 133 донації на 1000 жителів. Німеччина та Австрія дають 77 донацій на 1000 осіб. У країнах, де платити заборонено, ці показники в рази нижчі.

Показовою є і частота: у США дозволено здавати плазму до 104 разів на рік, тобто двічі на тиждень. У Німеччині – до 60 разів. Європейські рекомендації наказують не частіше 33 разів на рік. Ця різниця — прямий наслідок фінансового стимулу.



Свіжозаморожена плазма зберігається при температурі −25 °C та нижче до трьох років

Найбільш наочним прикладом етичного глухого кута став канадський парадокс. У провінціях Британська Колумбія, Альберта, Онтаріо та Квебек, де живе понад 80 відсотків населення країни, комерційним компаніям законодавчо заборонено платити донорам. Місцеві політики пишаються цією позицією.

Але канадська система охорони здоров'я критично залежить від плазмових препаратів. Щоб лікувати своїх громадян, Канада щорічно імпортує величезні обсяги ліків із США. Країна забороняє платити власним громадянам з міркувань гуманності і спокійно закуповує плазму, отриману від незаможних американців. Обсяг цього імпорту зростає рік у рік.

Лицемірство в білих рукавичках

Канадський випадок – не виняток, а загальносвітова практика. Європейський Союз позиціонує себе як територію високих етичних стандартів: донор крові має керуватися виключно альтруїзмом. Але за гарною вітриною ховається жорстка залежність.



Мобільний донорський центр на вулиці американського міста

Близько 30 відсотків необхідної плазми Європа купує у США. Виникає пряме протиріччя. Купити плазму у донора - експлуатація та аморальний бізнес на своїй території. Але купити ліки, зроблені з такої ж купленої плазми за кордоном, — нормальна практика.

Багаті країни просто делегують «брудну» роботу тим, хто бідніший, і зберігають чисті руки. При цьому вони фінансово заохочують ту саму систему, яку публічно засуджують. Заборона платити донорам безпосередньо за одночасного імпорту продуктів із платної плазми — це не вирішення етичної проблеми. Це перекладання на інших.

Аргументи сторін: без вироку

Ця медаль не має однозначно правильної сторони. Прибічники комерційного підходу спираються прагматику.

Перший аргумент – безпека. Сучасні технології фільтрації, тестування та карантин роблять препарати із платної плазми настільки ж безпечними, як і з безоплатної. Це підтверджують усі провідні медичні організації світу.



Уся донорська плазма проходить багатоетапну перевірку. Віруси інактивуються до потрапляння препарату до аптеки

Другий – самодостатність. Єдині країни, які повністю забезпечують себе препаратами плазми та не залежать від критичного імпорту, — ті, де платять донорам. Третій – соціальний. Платне донорство не створює бідність, воно лише робить її видимою. Заборона виплат не зробить бідних багатшими, але позбавить їх легального джерела доходу.

Противники комерціалізації висувають не менш вагомі аргументи. Довгострокові наслідки частої здачі плазми досі детально не вивчені. Дослідження показують значне зниження рівня імуноглобуліну G та білка у донорів, які здають плазму двічі на тиждень. ВООЗ з 1975 року добивається переходу до абсолютно безоплатного донорства — і досі безуспішно.



Центри донації крові та плазми працюють по всьому світу, але умови та правила в них кардинально відрізняються

Головний аргумент противників — ризик експлуатації вразливих груп: бідних, студентів, мігрантів. У гонитві за грошима люди можуть приховувати хвороби чи виснажувати організм. Під час пандемії COVID-19 деякі американські студенти навмисно намагалися заразитись вірусом, щоб здати плазму з антитілами за підвищеним тарифом. В особливій площині лежить таке спірне явище, як переливання, що омолоджують, які набирають популярність у США і Канаді.

Плазма як товар: незручний висновок

Світова медицина опинилася у заручниках у свого гуманізму. Цілком заборонити комерційний ринок плазми неможливо: тоді мільйони пацієнтів у всьому світі залишаться без життєво необхідних ліків. Але називати цю індустрію чистим альтруїзмом теж не виходить.



Дебетова карта донора, видана компанією Grifols, що спеціалізується на переробці плазми

Плазма – це товар. Дорогий, дефіцитний та дуже незручний для обговорення в пристойному суспільстві. Світ не може дозволити собі від нього відмовитися. Але і вдавати, що цього ринку не існує, теж вже не виходить.

Як ви вважаєте: чи припустимо платити людям за елементи їхнього власного тіла, якщо це рятує чужі життя? Чи людський організм повинен залишатися недоторканним для ринку за будь-яких обставин?