Найвідоміші епідемії в історії людства: чим усе закінчилося? (6 фото)
Історія вчить нас: навіть найстрашніша епідемія колись добігає кінця. І це, з огляду на сьогодення, не може не тішити. Але як саме вигасають епідемії? Чим вони завершуються? І, головне, чому? Звернімося до історичного досвіду. 
Юстиніанова чума: і не лишилося нікого
Три найсмертоносніші пандемії в історії людства спричинила одна й та сама бактерія — чумна паличка Yersinia pestis. 
Перша з них — і перша пандемія в історії людства — спалахнула в Константинополі, столиці Візантійської імперії, у 541 р. до н. е. Її завезли з Єгипту через Середземне море разом із даниною зерном, яку завойований Єгипет сплачував візантійському імператору Юстиніану. Разом із зерном до Константинополя потрапили й щури, які рознесли інфікованих бліх усім містом.
Чума стрімко пронеслася Європою, Азією та Північною Африкою, забравши від 30 до 50 мільйонів життів — майже половину населення тогочасного цивілізованого світу.
«Люди не знали, як лікуватися, і лише намагалися уникати заражених», — зазначає історик Томас Мокайтіс з університету ДеПоль.
Епідемія вгамувалася лише тоді, коли інфікувати стало більше нікого: усі, хто не помер, перехворіли в тій чи іншій формі та здобули імунітет.
Чорна смерть — винайдення карантину
Чума повернулася до Європи через 800 років. Епідемія «чорної смерті», що спалахнула 1347 року, лише за рік забрала близько 200 мільйонів життів. 
Саме тоді, у XIV столітті, європейці вперше виразно усвідомили, що причиною інфікування є контакт із хворою людиною, і почали послідовно вживати заходів, аби уникати таких контактів.
Першою стала влада портового міста Рагуза, що перебувало під контролем Венеції: там почали залишати прибулі кораблі на рейді спочатку на 30, а згодом і на сорок днів. Упродовж цього часу ніхто не мав права сходити із судна на берег. Лише якщо за визначений термін ніхто на борту не занедужав, корабель міг увійти в порт, а моряки — зійти в місто.
Досвід виявився вдалим: спалахи хвороби в місті припинилися. Від італійської назви числа 40 — «карантіно» — і походить слово «карантин», яке швидко поширилося разом із відповідною практикою всією Європою.
Велика лондонська чума — ізоляція хворих
Лондон не мав перепочинку після «чорної смерті». За 300 років, з 1348 по 1665 рік, у британській столиці було зафіксовано близько 40 спалахів чуми — частіше ніж раз на десятиліття. Під час кожної з епідемій у місті гинуло близько 20% населення. 
На початку XVI століття у Британії вперше ухвалили закон про ізоляцію недужих. Будинки хворих позначали в'язкою сіна, прив'язаною до жердини чи конов'язі біля входу. Той, у чиїй родині хтось захворів, мав виходити на вулицю з білою палицею. Котів і собак масово знищували, оскільки вважалося, що вони є переносниками чуми.
Велика лондонська чума 1665 року стала последнім і найпотужнішим спалахом хвороби, згасивши 100 000 життів лондонців лише за 7 місяців. Задля боротьби з недугою всі масові заходи у місті скасували. Хворих силоміць забивали в їхніх домівках, позначаючи двері червоними хрестами та написом: «Боже, помилуй нас!». Померлих скидали на вози та ховали в спільних ровах. Ці жорсткі заходи, утім, дали змогу покінчити з чумою назавжди.
Чорна віспа — перші щеплення
Чорна віспа була споконвічною «мешканкою» Старого Світу, вбиваючи трьох із десяти хворих і залишаючи іншим на згадку спотворені шрами. Проте кількість смертей у Європі виявилася дрібницею порівняно з Новим світом. 
Коли віспа дісталася Америки разом із першими мандрівниками у XV столітті, вона почала десятками мільйонів викошувати корінне населення, яке не мало природного імунітету до цієї хвороби.
«За століття від віспи загинуло від 90 до 95% корінного населення нинішніх територій США та Мексики, — розповідає Мокайтіс. — До прибуття конкістадорів у Мексиці мешкало 11 мільйонів людей, а вже за кілька десятиліть залишився лише один мільйон».
Лише наприкінці XVIII століття з чорною віспою вдалося покінчити. Порятунком стала перша в історії людства вакцина. Британський лікар Едвард Дженнер помітив, що доярки невразливі до чорної віспи. Як з'ясувалося, майже всі вони перехворіли на коров'ячу віспу, яка не є небезпечною для людини, після чого здобували імунітет до «людської версії» недуги.
Дженнер провів експеримент: він інфікував 9-річного сина свого садівника коров'ячою віспою, а згодом піддав його впливу збудника чорної віспи. Хлопчик не захворів. Тоді Дженнер почав масово застосовувати цей метод.
«Остаточним підсумком цієї практики може стати повне знищення чорної віспи», — писав він, і мав у цьому рацію.
Через два століття, у 1980 році, Всесвітня організація охорони здоров'я заявила, що віспу повністю стерто з лиця Землі.
Холера: перемога гігієністів
На початку та у середині XIX століття холера щороку забирала у Британії десятки тисяч життів. Тогочасна медицина стверджувала, що хвороба поширюється через «міазми», які містяться в зіпсованому повітрі. 
Проте британський лікар Джон Сноу запідозрив, що важка недуга, яка вбивала людей за кілька днів після появи перших симптомів, ховається не в повітрі, а в питній воді Лондона. Він аналізував записи в госпіталях та моргах, досліджуючи осередки спалахів. Сноу створив карту смертей від холери за 10 днів і виявив кластер коло криниці на Брод-стріт — популярного у місті джерела питної води, — де померло близько 500 осіб.
«Отримавши ці дані, я запідозрив, що у найпопулярнішій водорозбірній колонці Лондона вода заражена холерними бактеріями», — написав Сноу.
Він переконав міську владу закрити колонку на Брод-стріт — і випадки зараження припинилися. Це досягнення не знищило холеру миттєво, проте стало першим кроком до розуміння її причин та боротьби з недугою за допомогою гігієни й очищення питної води. Сьогодні холеру викорінено у розвинених країнах, однак у країнах третього світу її спалахи трапляються регулярно і пов'язані саме з якістю питної води.
