Еволюція меча від Персії до Риму (33 фото)

Як розвивалася зброя піхотинця в давнину. Велика стаття та 33 фотографії.

Бронзові мечі.

До широкого розповсюдження заліза та сталі мечі виготовляли з міді, а згодом — зі сплавів міді з оловом або миш'яком, тобто з бронзи. Бронза дуже стійка до корозії, тому археологи знайшли чимало бронзовых мечів. Щоправда, їхня атрибуція та чітке датування нерідко викликають труднощі.





Бронза — досить міцний матеріал, який добре тримає заточування. Здебільшого використовували бронзу з вмістом олова близько 10 %, що вирізнялася помірною твердістю та відносно високою пластичністю. Однак у Китаї застосовували бронзу із вмістом олова до 20 % — твердішу, але водночас і крихкішу (іноді з твердої бронзи робили лише леза, а внутрішню частину клинка — з м'якшої).

Мечі з бронзи.



Бронза є дисперсійно-твердіючим сплавом і не піддається гартуванню, як сталь. Проте її можна істотно зміцнити холодною деформацією (проковуванням) різальних країв. Бронза не здатна «пружинити», мов загартована сталь, зате виготовлений із неї клинок може значно згинатися без поломки та втрати властивостей — випрямивши його, можна знову йти у бій. Щоб запобігти деформації, на бронзових клинках часто робили масивні ребра жорсткості.

Довгі клинки з бронзи були особливо схильні до згинання, тому застосовувалися досить рідко; типова довжина клинка бронзового меча не перевищувала 60 сантиметрів. Менше з тим, називати короткі бронзові мечі виключно колючими абсолютно неправильно — сучасні експерименти, навпаки, довели досить високу рубаючу здатність цієї зброї, а її відносно невелика довжина обмежувала лише дистанцію бою.

Бронзовий меч.





Характерно, що чи не перша масова клинкова зброя, спеціально створена для бою, — ассирійська сапарра — являла собою модифікований серп, атрибут бога війни й… землеробства Нініба. Як серп зрізав колосся, так і сапарра забирала людські життя. У цього клинка заточували зовнішню та частково внутрішню кромку. Ассирійська армія, яка успішно воювала у Межиріччі, Малій Азії та горах Кавказу, дуже наочно ознайомила сусідні народи з моццю своєї зброї.

Можливо, ця зброя має ще давніше, шумерське походження, але своє справжнє бойове втілення вона здобула саме в Ассирії. Звідси ж сапарра почала поширюватися сусідніми країнами, серед яких був і Єгипет.

Ассирійська сапарра.



У історію ці стрімкі завойовники увійшли під назвою гіксосы — колісничі. Вони вторглися в землі фараонів і змели єгипетську армію, здалеку засипавши її стрілами з нищівних колісниць, а потім порубавши відступаючих сапаррами. На два століття в Єгипті встановилася влада загарбників. Хай якою огидною була для єгиптян влада чужинців, скинувши це ярмо, вони увійшли в епоху Нового царства з бойовими колісницями, луками та власными серпоподібними мечами — хопешами.

Оскільки основною технологією обробки бронзи було литво, з неї було порівняно просто виготовити ефективніший складновигнутий клинок. Тому бронзова зброя давніх цивілізацій нерідко мала вигнуту форму з одностороннім заточуванням — сюди належать давньоєгипетський хопеш, давньогрецька махайра та запозичений греками у персів копіс. Варто зазначити, що за сучасною класифікацією всі вони належать до шабель або тесаків, а не до мечів.



Важкий (близько двох кілограмів) і завдовжки майже сімдесят сантиметрів, цей бронзовий клинок став грізною зброєю свого часу. Ним можна було битися як у пішому строю, так і з колісниці. Такий клинок без особливих зусиль розрубував щит, а обладунків у Стародавньому Єгипті довгий час взагалі не знали.

У перекладі «хопеш» означав «нога тварины». Його форма й справді нагадувала задню ногу антилопи. Оскільки бронза погано точиться, хопеш у перерізі мав клиноподібну форму й являв собою вражаючий гібрид меча та сокири. При цьому сплав, з якого виготовляли клинки, містив домішки рідкісних металів — феросилікомарганцю та феросиліцію. Ці легуючі елементи підвищували твердість порівняно м'якої бронзи. Звісно, можна припустити, що такі домішки — чиста випадковість, але резонно вважати, що давні металурги добре розуміли, що роблять. А нам ще належить чимало дізнатися про технології минувшини.

Хопеш.



Епоха Нового царства стала для Єгипту піком могутності. У цей час, окрім власних войск, фараони наймали загони з інших країн Середземномор'я, зокрема з Еллади (сучасна Греція). Звісно, воїни із чужих земель прибували зі своєю зброєю та власною манерою бою, але бойовий досвід могутніх сусідів неодмінно запозичували та творчо переосмислювали. Так у колисці європейської цивілізації з'явився власний варіант заморського меча — копіс (або копес).

Копіс (сучасна репліка)



Близьким родичем копеса в стародавній Елладі була махайра. У перекладі з давньогрецької це слово означало «засіб для бою», а в сучасній — просто «ніж». Часто між хопешем і махайрою ставлять знак рівності, однако це не зовсім так. Махайра — ширше поняття, і можна сказати, що копес є окремим випадком махайри. Проте вважається, що пересічно вона значно менш вигнута. До речі, ймовірно, саме махайрою був той самый меч, яким апостол Петро відтяв вухо слузі первосвященника. А якщо й не мечом, то цілком можливо, що його уламком.

Махайра.



Річ у тім, що поряд із колишніми бронзовими клинками почали широко використовувати їхніх залізних сородичів. Залізо розковували, складали, рубали на частини, знову розковували та складали. Зрештою в руках зброяра опинялася досить непогана заготовка. До досконалості сучасних сталей їм усе ж було дуже далеко, і махайра, розрахована на потужний рубаючий удар, нерідко ламалася. Але й уламки клинка мали цінність. Їх можна було знову переплавити або ж, якщо шматок із вістрям виявлявся достатньо довгим, із нього робили серпоподібний кинджал — сіку.

Поєдинок грецького гопліта та перса. Обоє озброєні махайрами.



Упереч популярному нині міфу, основным мечом гоплітів був не кінематографічний довгий вигнутий меч «копіс» (який насправді зовсім не був довгим і застосовувався відносно рідко), а короткий прямий «ксіфос».

Греки, які не мали звички довго вигадувати вишукані назви для свого озброєння, назвали цей меч відповідно до його призначення. Він так буквально й називається — «колючий» або «пронизуючий». Ксіфос примітний не лише тим, що є одним із найдавніших зразків грецької зброї — перші мечі цього типу з'явилися настільки давно, що встигли мігрувати з Стародавньої Греції до народів Апеннінського півострова ще за століття-два до заснування Рима!

Важливою особливістю цього меча є те, що ксіфос став одним із перших видів зброї, яку людина почала виготовляти із заліза. Спочатку ксіфос повністю повторював давніші мікенські бронзові мечі (останні іноді також так називають), однак ксіфосом заведено вважати саме залізні мечі.

Ксіфос, можливо, став прототипом римського гладіуса.



У самому Римі копес/копіс (або як його тут називали, «копід») також добре знали. Як і багато іншого, створеного еллінським генієм, його запозичили нові підкорювачі світу, але довгий час особливою популярністю він не користувався. У піхотному строю легіонів, які завоювали пів світу, того часу панував прямий меч — гладіус. Найкращим місцем для копеса була кавалерія: важкий рубаючий меч чудово підходив для потужного удару згори. Та от халепа — римська армія довгий час практично не мала власної бойової кавалерії. Вершників використовували для зв'язку та прикриття флангів, а для всього іншого наймали кінні загони союзників.

Ситуація змінилася, коли римським легіонам довелося зіткнутися на полі бою з іберами. Ці природжені вершники з Іберійського півострова (нині Іспанія) творчо доопрацювали копіс, оснастивши його руків'ям, що забезпечувало надійне утримання клинка. Така зброя, названа в Римі «іберійським мечом», а пізніше (уже в XIX столітті) дістала гучну назву «фальката», не мала собі рівних. Метал, із якого їх кували, за твердістю, пружністю та здатністю тримати заточування перевершував і грецькі, і римські зразки подібної зброї. Фалькати без особливих зусиль трощили шоломи та обладунки легіонерів, наводячи жах на римську піхоту. Як це зазвичай бувало у римлян, вони миттєво зробили правильні висновки й перейняли іберійський меч для власної кавалерії.

Форма клинка махайры поступово трансформувалася в ятагани та кукрі. Нащадок ассирійської сапарры залишається у строю й донині.

Іберійський меч фальката.



Тепер про археологічні знахідки стародавніх мечів.

На титул найдавнішого меча у світі на сьогодні претендує бронзовий меч, знайдений археологом О. Д. Резепкіним у Республіці Адигея, у кам'яній гробниці новосвободненської археологічної культури. Нині цей меч виставлений в Ермітажі.

Цей бронзовий протомеч (загальна довжина 63 см, довжина руків'я 11 см) датується другою третиною 4-го тисячоліття до н. е. Варто зазначити, що за сучасними стандартами це радше кинджал, аніж меч, хоча форма зброї свідчить про те, що вона цілком підходила й для рубаючих ударів. У мегалітичному похованні бронзовий протомеч був символічно зігнутий.

Зігнутий бронзовий меч.



До цієї знахідки найдавнішими вважалися мечі, виявлені італійським археологом Пальмієрі, який у верхів'ях Тигру в стародавньому палаці Арслантепе (Малатья) знайшов скарб зі зброєю: наконечники списів та кілька мечів (або довгих кинджалів) завдовжки від 46 до 62 см. Знахідки Пальмієрі датуються кінцем 4-го тисячоліття.

Цьому мечу з миш'яковистої бронзы близько 5000 років, що робить його одним із найстаріших мечів у світі.



Стародавні мечі: 5 000 – 5 250 років.

Ці мечі були виявлені у похованні на так званому «Левовому пагорбі» на південному сході Анатолії (сучасна Туреччина). Загалом у стіні знайшли 9 мечів та 11 наконечників списів. Уся зброя виготовлена з миш'яковистої бронзи. Довжина мечів коливається від 45 до 60 см. Фахівці датують їх 3350–3000 роками до нашої ери та припускають, що їх використовували для ритуалів. На сьогодні це найдавніші мечі, знайдені на планеті. Датуванню клинків допомогло й те, що палац був зруйнований близько 3000 року до нашої ери.

Меч із Левового пагорба. 3D-реконструкція.



В вірменському монастирі у Венеції в березні 2020 року знайшли меч, який, можливо, є одним із найстаріших у світі. Його вік цілком може сягати 5 000 років.

Звичайний бронзовий меч (угорі) та меч із Рорбю (унизу), виготовлений із миш'яковистої бронзи. Меч із Рорбю ми розглянемо нижче.



Меч із містечка Бет-Даган поблизу Яффы, що датується 2400–2000 роками до н. е., мав довжину близько 1 метра й був виготовлений із практично чистої міді з невеликою домішкою миш'яку.

Мідний меч із Бет-Дагана, бл. 2400–2000 рр. до н. е. Зберігається у колекції Британського музею.



Найдавніші рапіри: 4 000 років.

Це знамениті «мікенські рапіри» — бронзова зброя, окремі зразки якої могли досягати завдовжки 1065 мм. Утім, «стандартною» довжиною слід вважати 80–90 см. Свою назву «рапіри» ці мечі отримали через те, що їхньою основною функцією був укол — для рубання вони не були пристосовані, хоча деякі зразки мали пошкодження, які могли виникнути від удару (можливо, від парирування?).

Зрештою, фахівці називають їх «рогатыми мечами» через характерну форму плічок п'яти клинка, вилитих так, щоб одночасно слугувати й гардою-обмежувачем. Бойовий характер цієї зброї сумніву не підлягає: збереглося чимало зображень, де воїни озброєні мечами характерної форми. Одне з таких зображень — єгипетська фреска XIII століття до нашої ери — показує Саїську битву (1208 рік до н. е.), у якій війська Стародавнього Єгипту відбивали напад так званих «народів моря».

Клинки мікенських рапір із виставки в Греції (оригінали).



Також вельми довгі бронзові мечі, що належать приблизно до 1700 року до н. е., виявили в ареалі Мінойської цивілізації — так звані мечі «типу А», які мали загальну довжину близько 1 метра й навіть більше. Це були переважно колючі мечі зі звужуваним клинком, мабуть, розраховані на ураження добре захищеної обладунками цілі.

Сучасні реконструкції різних типів мікенських мечів, зокрема (два верхні) — так званого типу А.



Дуже давні мечі були знайдені під час розкопок пам'яток Харапської (Індської) цивілізації, із датуванням за деякими даними аж до 2300 року до н. е. В ареалі культури вохристої розписної кераміки виявлено безліч мечів, що датуються 1700–1400 роками до н. е.

Меч, бронза, 62 см, 1300–1100 рр. до н. е.



Найдавніша «шашка»: 3 500 – 3 000 років.

Цю зброю (у кількості 3 екземплярів: 2 бронзові та один кременевий) виявили 1952 року в Західній Зеландії, у Рорбю. Фахівці датують її приблизно між 1600 та 1500 роками до н. е., спираючись на орнамент на бронзових зразках, і припускають, що зброя мала ритуальний характер.

Однак відомий зброєзнавець Е. Оукшотт із ними принципово не згоден, заявивши у книзі «Археологія зброї. Від бронзової доби до епохи Ренесансу»: «Читач сам може побачити, що за дивна це зброя і яка ж вона водночас ефективна! Меч відлито суцільним шматком; клинок завтовшки майже 12 мм у задній частині, на вигині розміщені дві бронзові кульки та велике потовщення. Вони слугують обважнювачем клинка для завдання удару. Це незграбний, але, можливо, найсмертоносніший меч... Кременева копія виглядає безглуздо, проте чарівно: здається, що впереч усякій імовірності ремісники намагалися створити аналог сучасної металевої продукції».

Звісно, цю зброю не можна назвати «шашкою» у сучасному розумінні, хоча спільні риси, безусловно, є.

«Шашки» з Рорбю.



Бронзові мечі були відомі в Китаї щонайменше з часів держави Шан, а найранніші знахідки датуються приблизно 1200 роком до н. е.

Стародавній китайський бронзовий меч.



Безліч кельтських бронзових мечів виявлено на території Великої Британії.

Кельтські бронзові мечі з Національного музею Шотландії.



Залізні мечі відомі щонайменше з VIII століття до н. е., а активно застосовувати їх почали з VI століття до н. е. Хоча м'яке залізо, що не піддавалося гартуванню, і не мало особливих переваг над бронзою, зброя з нього швидко стала дешевшою та доступнішою за бронзову — залізо трапляється в природі набагато частіше за мідь, а необхідне для виготовлення бронзи олово в стародавньому світі взагалі видобували лише в кількох місцях.

Полібій згадує, що галльські залізні мечі III століття до н. е. часто гнулись у бою, змушуючи господарів випрямляти їх. Деякі дослідники вважають, що греки просто неправильно витлумачили галльський звичай згинати мечі, які приносили в жертву. Однак сама здатність згинатися без зламу є вирізняльною рисою саме залізних мечів (зі сталі з низьким вмістом вуглецю, що не гартується) — меч із загартованої сталі можна лише зламати, а не зігнути.

Стародавній залізний меч.



У Китаї сталеві мечі, які за своїми якостями значно пере перевершували і бронзові, і залізні, з'явилися вже наприкінці періоду Західного Чжоу, хоча й не набули широкого вжитку аж до епохи Цінь або навіть Хань, тобто до кінця III століття до н. е.

Китайський меч Дао кінця династії Цін.



Приблизно тоді ж зброю зі сталі (зокрема подібної до кованого дамаску) почали застосовувати жителі Індії. Згідно з «Периплом Еритрейського моря», у I столітті н. е. індійські сталеві клинки постачалися до Греції та Риму.

Знайдений у Ветулонії етруський меч VII ст. до н. е. виготовили з'єднанням кількох частин із різним вмістом вуглецю: внутрішня частина клинка була виготовлена зі сталі із вмістом вуглецю близько 0,25 %, а леза — із заліза із вмістом вуглецю менше ніж 1 %.

Інший романо-етруський меч IV століття до н. е. має вміст вуглецю до 0,4 %,

що свідчить про застосування під час його виготовлення навуглецьовування. І все ж обидва мечі вирізнялися невисокою якістю металу з великою кількістю домішок.

Етруські мечі.



В Африці залізні мечі (мамбеле) використовували ще в XIX столітті. Втім, варто зазначити, що обробка заліза в Африці почалася дуже рано, причому за винятком середземноморського узбережжя, Єгипту та Нубії Африка «перескочила» бронзову добу, одразу перейшовши до обробки заліза.

Мамбеле.



Найбільшу популярність у класичну давнину здобули такі види колюче-рубаючих мечів:

Ксіфос.



Давньогрецький меч загальною довжиною не більше ніж 70 см, клинок загострений, листоподібної форми, рідше прямий;

Гладіус.

Загальна назва всіх мечів у римлян; сьогодні зазвичай асоціюється зі специфічним коротким мечом легионера;



Акінак.

Скіфський меч — із VII ст. до н. е.



Міція. Меотський меч — із V по II ст. до н. е.



Пізніше рубаючі мечі почали використовувати кельти та сармати. Сармати застосовували мечі у кінному бою, їхня довжина сягала 110 см. Перехрестя сарматського меча досить вузьке (ширше за лезо лише на 2–3 см), руків'я — довге (від 15 см), навершя — у формі кільця.

Сарматські мечі.



Спата, яка має кельтське походження, використовувалася як пішими воїнами, так і вершниками. Загальна довжина спати сягала 90 см, хрестовини не було, навершя — масивне, кулясте. Спочатку вістря спата не мала.

Спата.



Сучасна реконструкція кавалерійської спати II століття н. е.



У останнє століття існування Римської імперії спата стала стандартною зброєю легіонерів — як кавалеристів, так і піхотинців (коротший варіант, який іноді називають «напівспатою» — англ. semispatha). Останній варіант вважається перехідним від мечів античності до зброї Середньовіччя.

На цьому все, усім дякую. Це моя компіляція з п'яти джерел, тому вказувати кожне не буду.