«Можемо чудово заробити, але загинуть тисячі немовлят». Недовго думаючи, капіталіст відповів: «Діставайте рахівницю, час рахувати грошики!
У 1840–1850-х роках Нью-Йорк переживав шалений демографічний вибух. Місто росло неймовірними темпами. Населення збільшувалося за рахунок сотень тисяч бідних іммігрантів, здебільшого ірландців, які тікали від Великого картопляного голоду, та німців. Міські території забудовувалися заводами й прибутковими будинками. 
Ескіз зі стаєнь на Шістнадцятій вулиці, який показує, як тісно розміщені корови та як вони лежать у смердючому багні
Залізниці тільки-но розбудовувалися, а кінні підводи пересувалися дуже повільно. У ті роки ще не існувало понять «сертифікація», «санітарні норми» чи «захист прав споживачів». Склад продуктів ніхто не перевіряв на законодачому рівні. Свіже незбиране молоко із заміських ферм перетворювалося на кисляк за кілька годин дороги у літню спеку. Справжнє якісне молоко з передмістя, яке довозили охолодженим на льоду, коштувало шалених грошей — від 10 до 12 центів за кварту. Це була розкіш для багатіїв. А молоко swill milk («бардяне молоко») продавали по 3–5 центів. Для злиденних іммігрантів, які виживали на копійки, це був єдиний доступний варіант.
У місті мешкали десятки тисяч працюючих бідних жінок. У них не було часу годувати дітей грудьми, бо вони тяжко працювали на фабриках, або ж через жахливу екологію та недоїдання в них зникало власне молоко. Місту потрібні були тонни дешевого дитячого харчування просто тут і зараз.
Позбавлення від відходів зі 100% прибутком. Власники спиртозаводів, які виготовляли віскі та бурбон, зіткнулися із суто технологічною проблемою. Під час дистиляції алкоголю залишалися гори гарячої, збродженої кашки з відходів зерна (барда). Зливати її в річку в таких кількостях забороняли, вивозити — дорого. Барда вважалася мотлохом. Бізнесмени помітили: якщо цією гарячою рідкою масою погодувати корову, вона не гине на місці (принаймні одразу) і починає давати багато молока. Здавалося б, чому? Адже хвора тварина перестає давати молоко. Тут усе логічно: барда містила багато білка та залишкових цукрів. Цей висококалорійний «коктейль» викликав у корів потужний гормональний збій і неприродний приплив молока. Спочатку корови відмовлялися це пити. Тоді власники морили їх спрагою по кілька днів. Зрештою змучені тварини починали пити. Через високий вміст алкоголю худоба швидко сп'яніла, ставала млявою, у неї розвивалася найважча залежність — вона відмовлялася від будь-якої іншої їжі.
Витрати на корм для корів впали до нуля! Завод із виробництва віскі отримував безкоштовну сировину для паралельного бізнесу. Корівники зводили просто біля гуралень, а труби з гарячою рідкою масою прокладали просто до стійл.
Молоко сп'янілих корів було геть непридатним для продажу. Через виснаження тварин воно виходило водянистим, із виразним блакитно-сіруватим відтінком. Та найгіршим був сморід протухлого пивного сусла, змішаний із запахом гною. На повітрі ця субстанція миттєво розшаровувалася. Аби перетворити «ЦЕ» на продукт, схожий на свіже молоко, торговці використовували дешеві промислові інгредієнти: гіпс (алебастр), будівельну крейду, патоку (мелясу), яйця (щоб створити «пінку» зверху) та барвники.
Хвости корів починали гнити. Через антисанітарію розвивався сухий некроз. Кислота в барді миттєво руйнувала емаль. Упродовж кількох місяців зуби згнивали або випадали. Напівмертву тварину, в якої відмовляли ноги, підвішували під черево. Вона буквально висіла в повітрі, її ратиці ледь торкалися гноївки, але викачувати з неї молоко продовжували.
Сучасній людині це здається дикунством: як можна добровільно напоїти дитину гнійною рідиною з крейдою? Проте в мешканців тогочасного Нью-Йорка просто не було вибору та знань: люди ще не здогадувалися про існування бактерій, туберкульозної палички чи холерного вібріона. Коли дитина вмирала від діареї чи виснаження, це списували на «погане повітря», «волю Божу» або прорізування зубів. Ніхто не пов'язувал смерть немовляти з молоком. На бочках і підводах розвізників майоріли написи: «Чисте фермерське молоко» або «Свіже фермерське молоко». Люди щиро вірили, що купують сільський продукт, який їм наливали просто на вулиці з дерев'яних бочок.
Цей сурогат завдав нищівного удару по найнезахищенішій верстві населення — немовлятах, яких переводили на штучне вигодовування. За архівними даними газети The New York Times, ця страшна цифра — 8 000 дитячих смертей — фіксувалася щороку протягом 1850-х років.
Немовлята буквально вмирали від голоду з повним шлунком. У «молоці» практично не було білків і жирів, необхідних дитині для росту. Крейда, гіпс та крохмаль забивали кишківник, викликаючи запоры, незварювання та метеоризм. Діти втрачали вагу, їхня шкіра тоншала, кістки ставали крихкими, відмовляли нирки. Токсичні домішки з алкогольних відходів спричиняли інтоксикацію, блювоту й судоми. Оскільки корів тримали в антисанітарії і вони поголовно хворіли на туберкульоз, їхнє гнійне молоко було ідеальним середовищем для розмноження бактерій. Місто накрили хвилі дитячої холери, туберкульозу легень і кишківника, а також тяжкої форми дизентерії.
До 1858 року ситуація зі смертністю в Нью-Йорку стала настільки лякаючою, що її вже неможливо було списувати на якесь там повітря чи провидіння. Френк Леслі, видавець і редактор популярного тижневика Leslie’s Illustrated Newspaper, вирішив докопатися до істини. Леслі найняв команду репортерів та художників-ілюстраторів. Вони буквально шпигували за заводами Брукліна й Мангеттена. 
Френк Леслі
Найняті журналісти вистежували вози розвізників молока, фіксуючи, звідки ті виїжджають і куди прямують. Вони проникали на закриті території гуралень під виглядом покупців чи робітників.
У травні 1858 року Леслі випустив свій перший вибуховий матеріал. Газета вийшла з величезними гравюрами. Ньюйоркці уперше побачили виворіт «красивих возів із зеленими луками»: виснажених до стану скелета корів без хвостів, які висіли на ременях над гноївкою, та сп'янілих робітників, що зливали синювату рідину в брудні чани. 
Ілюстрація, що викриває діяльність виробників фальсифікованого молока, опублікована у випуску Frank Leslie’s Illustrated Newspaper від 15 травня 1858 року.
Публікація спричинила ефект вибуху бомби. Наклад газети розкуповували миттєво, люди передавали примірники з рук у руки. Місто накрила хвиля люті. Матері, які місяцями напували своїх дітей цим сурогатом і ховали їх одне за одним, зрозуміли, що їх жорстоко ошукали. На вулицях спалахнули «молочні бунти». Розлючені натовпи містян перехоплювали вози з «молоком», били розвізників і виливали сурогат просто на бруківку. Активісти та чесні лікарі збиралися на мітинги під стінами гуралень, вимагаючи негайно припинити виробництво. Після такого скандалу заводи мали б закрити, а власників — ув'язнити. Але у справу втрутився Таммані-голл — потужна корумпована машина Демократичної партії, яка повністю контролювала Нью-Йорк. «Молочні барони» були спонсорами политиків. Вони платили чималі хабарі керівництву міста, суддям та поліції. Натомість Таммані гарантував їм недоторканність.
Під тиском громадськості мер міста був змушений створити слідчий комитет. Але очолив його такий собі олдермен Майкл Тумі — наскрізь прогнилий політик. Тумі провів «офіційне розслідування»: приїхав на заводи, ситно пообідав з їхніми власниками, із заплющеними очима пробіг повз корів і... заявив, що преса все бреше. Його офіційний вердикт: барда — це «прекрасний, високопоживний корм», корови мають «веселий і здоровий» вигляд, а їхнє молоко — «абсолютно безпечне». Понад те, Тумі звинуватив Френка Леслі у спробі зруйнувати чесний бізнес.
Проте журнал продовжував щотижня публікувати нові факти, імена корумпованих чиновників та адреси «смертоносних корівників». Коли Леслі зрозумів, що в Нью-Йорку через міські суди й Тумі нічого не домогтися, оскільки Таммані-голл усе «проплатив», громадські активісти та чесні лікарі пішли скаржитися рівнем вище — до уряду штату в Олбані. У 1861 році спеціальна комісія штату провела незалежну експертизу хімічного складу «помийного молока». Результати шокували сенаторів.
У 1862 році штат Нью-Йорк ухвалив перший у своїй історії суворий закон, що забороняв виробництво й продаж молока від корів, яких годували відходами гуральництва. За розбавлення крейдою та гіпсом запровадили величезні штрафи та тюремні терміни. Остаточно ця моторошна практика зникла трохи пізніше, на початку 1870-х, коли в місті нарешті запровадили обов'язкову пастеризацію молока та доставку із сільської місцевості.
«Молочний апокаліпсис» Нью-Йорка — це страшний пам'ятник епосі, коли людське життя коштувало дешевше за діжку відходів. Ця трагедія наочно довела: коли бізнес не має суворих рамок і контролю з боку держави, у гонитві за надприбутками він здатен перетворити на смертельну отруту навіть дитяче молоко. Для розуміння масштабу катастрофи: у ті роки від цієї отрути в Нью-Йорку гинуло понад половину всіх немовлят і дітей віком до 5 років, чиї родини не могли дозволити собі дороге молоко.
І найжахливіше те, що реального кримінального покарання не зазнав взагалі ніхто.
