Троє спустилися під реактор Чорнобиля, щоб злити воду. Що з ними сталося потім (10 фото)

Травень 1986-го, під палаючим четвертим блоком стоїть басейн із радіоактивною водою, до нього повзе розплав активної зони. Троє добровольців надягають акваланги, пірнають у чорну воду, відкривають засувки і.....за версією серіалу HBO помирають за два тижні в муках.





Красиво. Трагічно. І тепер у деяких школах про це розповідають на уроках.

Одна біда: майже все тут брехня.

Усі учасники тієї історії вижили, до того ж двоє — живі й досі.

Хто насправді спускався в підвал, що вони там робили і чим це для них закінчилося? Нумо з'ясовувати.

Чого боялися під реактором

За кілька днів після вибуху стало зрозуміло: головна небезпека вже не вгорі, а внизу. І небезпека серйозна — могло рвонути так, що наслідки аварії були б набагато гіршими.

Паливо реактора розплавилося разом із металом каналів, бетоном та піском у масу, яку фізики називають коріумом.

За версією серіалу саме так виглядали три інженери-рятувальники. Як усе було насправді — розберемо далі



Температура — понад 1 600 °C. Ця «лава» текла технологічними каналами та щілинами в нижні приміщення, застигаючи дорогою, але ніхто не знав, де вона зупиниться.

А під реактором стояли басейни-барботери. Штатна система безпеки: за проектної аварії пара з реактора мала пройти крізь воду й сконденсуватися. Тільки аварію ніхто не планував такою.

Розрахунок був простий і невтішний. Якщо розпечений розплав бухне у воду, та миттєво закипить.

Паровий вибух, зруйновані перекриття, новий викид радіоактивного бруду назовні — і все це в розпал ліквідації, коли людей на станції й так бракувало.





Реальна загроза тут була серйозною — паровий вибух і додатковий викид. Найімовірніше, навряд чи зачепило б великі міста за сотні кілометрів. Але масштаб загрози у травні 1986-го ніхто не вмів надійно порахувати, тож наслідків побоювалися куди дужче.

Воду відкачували насосами та пожежною технікою. Але для штатного зливу потрібно було вручну відкрити дві засувки в нижньому приміщенні.

Хтось мав туди піти.

Хто насправді пішов

Жодного набору добровольців не було. Була зміна, був дзвінок і була робота.

Олексій Ананенко



6 травня 1986 року, за десять днів після вибуху, Олексію Ананенку, 26-річному старшому інженеру-механіку реакторного цеху №2, зателефонували й сказали: треба спуститися та злити басейн-барботер. Обрали його з однієї причини: він працював у ремонтній бригаді й знав підвали блоку як власну квартиру.

Ананенко зателефонував начальнику зміни Борису Баранову й попросив ще одну людину — засувок було дві. Другим став Валерій Безпалов, старший інженер турбінного цеху. Баранов пішов із ними, щоб бути поруч, якщо щось піде не так.



Олексій Ананенко в наші дні

Ананенко потім пояснював без удаваної скромності: він не думав, що йде помирати. Його послали, бо він умів це зробити, і нікого іншого послати не могли. За його словами, вимога цілком логічна: відмовитися на такій посаді означало б одне — навіщо тоді тримати такого інженера на станції?

Їх обрали не тому, що вони були готові померти. А тому, що знали, куди йти й що відкрити.

Як виглядав «заплив» насправді

Слово «водолази» прилипло до цієї трійки намертво. Але на глибину вони не пірнали.



Інженери одягли водозахисні костюми — їх і справді називали водолазними, але балонів із повітрям до них не додавалося. Пірнати було нікуди. Замість аквалангів — респіратори «Пелюстка», звичайні радянські «намордники» від пилу та аерозолів.

Ананенко взяв два дозиметри: один на груди, другий нижче коліна, до самої води. Взяв ліхтар: вимикач на стіні після аварії не працював, і затоплена частина коридору була темною. І взяв розвідний ключ — на випадок, якщо засувки заклинить.

Води виявилося по коліно: пожежники вже відкачали частину. Йти нею не хотілося, і група перебралася на трубу, яка тягнулася над водою вздовж коридору. Швидко нею не підеш — упадеш, — але зате й радіоактивний мул на дні далі від ніг.

Засувки відкрилися руками, ключ не знадобився. Інженери почули, як вода з шумом пішла з басейну, — отже, вдалося. Розвернулися й пішли назад.

Що радіація з ними все-таки зробила

Нагорі Ананенко здав дозиметри. Показників він не запам'ятав: за його словами, нічого позамежного там не було, а цифра, що не закарбувалася в пам'яті, — це вже не смертельний вирок. Як він сам слушно згадує — якби цифра була позамежною, він би на неї точно звернув увагу.

Але й «прогулянкою» це назвати не можна.



Безпалов згадував: після виходу вони одразу пішли в душ. Помилися — а датчик на виході все одно дзвенить. Ще раз помилися — дзвенить. І ще. Водозахисні костюми, як сухо зауважив Ананенко, від радіації їх не захистили.

Згодом у нього з'явилися чорні плями на ногах — те, що ліквідатори між собою називали «радіоактивною засмагою». А за три роки роботи на ліквідації Ананенко накопичив 92 бери. Для порівняння: річна норма для працівника АЕС — близько 5.

Та головне — у жодного з трьох не розвинулася гостра променева хвороба.



Прип'ять до аварії

16 травня 1986 року, через десять днів після операції, вийшов нарис спецкорів ТАРС Володимира Жуковського, Володимира Іткіна та Лева Черненка «Чорнобиль: адреса мужності». Завдання у журналістів було зрозуміле — передати масштаб і напругу ліквідації. Люди на трубі у воді по коліно перетворилися на силуети в темряві підтоплених лабіринтів, а штатна робота — на подвиг на межі смерті.

Далі спрацював зіпсований телефон завдовжки в тридцять років.

Нарис передруковували. Кожен переказ додавав драматизму. Слово «водолази» перетворило водозахисні костюми на акваланги. Потім хтось із публіцистів уніс трійку до списків померлих від променевої хвороби за кілька днів після операції. Ніхто не перевірив: хто ж шукатиме живих героїв, які за всіма законами жанру мали померти?

У 2019 році HBO зібрав усі ці штампи в одну сцену: вербування приречених, чорна вода, згаслі ліхтарі.

А герої легенди тим часом ходили на роботу.

Як вони жили далі

Вони просто продовжили працювати.

Борис Баранов залишився на ЧАЕС начальником зміни до зупинки станції у 2000 році. Помер 6 квітня 2005 року в Києві у 64 роки — від серцевого нападу. Похований на Лісовому цвинтарі.



Борис Баранов

Валерій Безпалов працював на станції, потім в «Енергоатомі», згодом вийшов на пенсію.

Олексій Ананенко відпрацював на ЧАЕС три роки вахтами, у 29 років його списали за станом здоров'я — проблеми із серцем. Він перейшов до Держкомітету з ядерної безпеки, де потім шістнадцять років очолював відділ, який відстежував аварії на станціях. Чоловік, якого «поховали» у 1986-му, ще пів життя розбирав чужі аварії.



Валерій Безпалов

Ананенко й Безпалов отримали квартири у спальному районі Києва — на Троєщині, у «чорнобильських» хмарочосах на вулиці Бальзака. Два «загиблі водолази» десятиліттями ходили до одного магазину, і ніхто довкола не дивувався.

Найкращу крапку в цій історії поставив не журналіст і не сценарист, а дитина з сусідньої квартири.

Дружина Ананенка, Валентина, розповіла в інтерв'ю журналістам, що коли вийшов серіал, у школі поруч із будинком проводили урок про Чорнобиль.

Учителька розповідала про трьох водолазів, які загинули після операції. І тут хлопчик-сусід заперечив:

«Та ні, цей дядько поруч із нами живе».