Операція «Фінал»: як євреї викрали Адольфа Ейхмана, найрозшукуванішого нациста (8 фото)
Наприкінці війни чимало нацистських злочинців гарячково шукали шляхів для втечі, маючи цілком обґрунтовані підстави побоюватися за власне життя. Багатьох із них схопили та відправили під суд у Нюрнберзі, але дехто все ж зумів накивати п'ятами. Найрозшукуванішим серед цих утікачів був Адольф Ейхман — натхненник і головний організатор Голокосту.
До 1960 року злочинцеві вдавалося водити за ніс мисливців за нацистами, але «Моссад» його все-таки розшукав. Підсумком блискуче проведеної ізраїльською розвідкою операції «Фінал» стало викрадення Ейхмана, вивезення його до Ізраїлю, суд і шибениця. Ми розповімо, як це було. 
Адольф Ейхман із 1939 року очолював спеціальний відділ гестапо, що відповідав за створення ґетто й концтаборів, а також за безпосереднє знищення єврейського населення Європи. Саме Ейхман склав протокол Ванзейської конференції, у якому викладався план масового винищення людей, що пізніше дістав назву Голокост. 
Тож не дивно, що Ейхман став найрозшукуванішим нацистом — навіть ненависнішим за «Доктора Смерть» Йозефа Менгеле. «Архітектора Голокосту» шукали по всьому світу, від Кувейту до Чилі, а він осів у сонячній Аргентині серед таких самих колишніх нацистів і жив життям непомітного обивателя.
Аргентина, розташована якомога далі від Європи, стала справжнім острівцем порятунку для тисяч нацистських злочинців. Президент країни Хуан Перон завжди симпатизував Гітлеру і після поразки Німеччини дав «зелене світло» на в'їзд утікачам-нацистам. Нацисти разом із родинами, розжившись фальшивими паспортами, потягнулися на край світу та заснували в цій південноамериканській країні чисельну й впливову діаспору.
Доки Перон залишався при владі, німці обіймали чимало відповідальних посад і навіть служили в армії Аргентини. Адольф Ейхман не бідував — він награбував у згублених ним людей достатньо грошей, щоб забезпечити себе й свою родину. Щоб не привертати зайвої уваги, організатор Голокосту влаштувався до місцевої філії компанії «Мерседес» і мешкав під іменем Рікардо Клемента з дружиною та трьома синами в одному з бідних районів Буенос-Айреса. 
Адольф Ейхман із дружиною
Саме один із синів утікача, Ніколас, і допоміг ізраїльтянам розшукати свого невловимого батька. Юнак закохався в доньку іншого німецького емігранта — Лотара Германа, і дівчина вирішила познайомити його зі своїм батьком. Лотар, хоч і походив із Німеччини, не мав із нацистами нічого спільного: він був євреєм, а його родина зазнала тяжких бід у роки війни.
Юнак, який відкрито назвався Клаусом Ейхманом і хвалився тим, що його батько причетний до «масових чисток», зацікавив Лотара Германа. Літній німецький єврей майже не бачив, але після двох-трьох зустрічей уже не сумнівався, що залицяльник його доньки — син Адольфа Ейхмана.
Лотар написав листа до ФРН, генеральному прокурору землі Гессен Фріцу Бауеру, а той передав інформацію про місце перебування Ейхмана ізраїльській владі. За справу взявся «Моссад», і життя нацистського злочинця постало як на долоні. 
Адольф Ейхман із сином
Утікши з Німеччини, Ейхман залишив дружину й дітей у Європі. Згодом, повернувшись під виглядом аргентинця німецького походження Рікардо Клемента, він знову одружився з власною дружиною та вивіз родину до Буенос-Айреса. Попри солідні статки, вивезені під час втечі до Аргентини, родина втікачів жила дуже скромно. Вони мали маленький старий будинок у бідній околиці, а сам Ейхман навіть не мав авто й їздив на роботу автобусом.
Операцію з викрадення злочинця, яка дістала назву «Фінал», очолив особисто директор «Моссаду» Іссер Харель. Підготовка до неї розпочалася восени 1959 року, а завершилася лише у квітні 1960-го. Загалом залучили 30 осіб: 12 з них увійшли до групи захоплення, а решта стежили, забезпечували зв'язок і безпеку. 29 квітня 1960 року Харель особисто прибув до Буенос-Айреса, щоб керувати цією відповідальною операцією.
Для «Фіналу» в аргентинській столиці винайняли кілька будинків та квартир і два автомобілі. Прорахували всі варіанти, аж до найгіршого — якщо операції завадить аргентинська поліція. Вбивати Ейхмана не можна було в жодному разі: він володів надто цінною інформацією про злочини нацистів. У разі викриття групи один із учасників операції мав прикувати себе кайданками до викраденого, а ключ викинути. 
Директор «Моссаду» Іссер Харель
Про участь «Моссаду» не можна було й заїкатися, оскільки це загрожувало міжнародним скандалом, тож учасники викрадення мали видавати себе за незалежних месників. У разі невдачі треба було зробити так, щоб про Ейхмана дізналося якнайбільше людей — це завадило б нацисту знову накивати п'ятами.
11 травня 1960 року семеро осіб у двох автомобілях чекали на Ейхмана біля його будинку після роботи. О 20:00 об'єкт вийшов із автобуса й у сутінках попрямував вулицею до своєї оселі, підсвічуючи собі кишеньковим ліхтариком. Один із моссадівців, Пітер Малкін, гукнув чоловіка: «Un momentito, señor!» («Хвилинку, пане!»), а коли той зупинився, схопив його за шию борцівським прийомом «нельсон» і повалил на землю.
Одразу ж до Ейхмана підбігли інші агенти: ухопивши його за руки та ноги, вони заштовхали його в авто й накрили цупкою ковдрою. Згодом один із учасників «Фіналу», Рафі Ейтан, згадував, що нацист не чинив жодного опору й, поки його везли в машині на орендовану віллу, лише тихо скавчав. 
Ейхман в Аргентині
На віллі Ейхмана 9 днів тримали прикутим до ліжка, і там же шеф «Моссаду» Харель провів перший допит затриманого. Викрадений не віднікувався й майже одразу назвав своє справжнє ім'я, а також номери посвідчення СС і партійного квитка НСДАП. Помилки бути не могло, тож Харель вирішив розпочати другу частину операції — переправлення злочинця до Ізраїлю.
Насамперед нациста змусили написати листа, у якому той особисто висловлював бажання вирушити до Ізраїлю й постати там перед судом за свої злодіяння:
«Я, що нижче підписався, Адольф Ейхман, добровільно заявляю: тепер, коли стало відомо, хто я насправді, немає сенсу намагатися ухилитися від суду. Я заявляю про свою згоду поїхати до Ізраїлю й постати там перед компетентним судом. Само собою зрозуміло, що я отримаю юридичний захист і зі свого боку розповім факти, пов'язані з останніми роками моєї служби в Німеччині, нічого не приховуючи, аби прийдешнім поколінням була відома справжня картина тих подій. Цю заяву підписую добровільно. Мені нічого не обіцяли й нічим не погрожували. Я прагну нарешті знайти душевний спокій. Оскільки я вже не можу відтворити в пам'яті минуле у всіх подробицях і часом плутаю події, то прошу надати мені документи та свідків, які допомогли б відновити картину того, що сталося. Адольф Ейхман. Буэнос-Айрес, травень 1960».
Вивезти Ейхмана з країни, де майже відкрито симпатизували нацистам, виявилося складніше, ніж затримати. 19 травня в аеропорту Буенос-Айреса приземлився пасажирський літак ізраїльської авіакомпанії «Ель-Аль» із офіційною делегацією. Того ж дня на одній із вулиць аргентинської столиці інсценували ДТП за участю ізраїльського льотчика. 
Літак, яким вивезли «Архітектора Голокосту»
Ейхмана доправили до аеропорту в формі пілота «Ель-Аль», накачаного наркотиками до напівнепритомного стану, із забинтованою головою. Супроводжувальні агенти «Моссаду» мали на руках довідку для прикордонників, у якій зазначалося, що потерпілий — пілот цивільної авіації Рафаель Арнон, який зазнав травм, але є транспортабельним. Перевіривши паспорт на ім'я Арнона, аргентинці пропустили забинтованого чоловіка та супровід до літака. Виліт відбувся негайно.
Згодом з'ясувалося, що доки Ейхман перебував на віллі з агентами, Буенос-Айрес разом із поліцією прочісували 300 нацистів. Вони були в люті й водночас у панічному жаху, адже якщо хтось дістався до Ейхмана, це означало, що жоден із них більше не міг почуватися в безпеці.
Невдовзі влада Ізраїлю оголосила всьому світу, що Ейхман постане перед судом, і попросила вибачення у уряду Аргентини за самоправство на території чужої держави. Процес над найрозшукуванішим нацистом розпочався у квітні й завершився в грудні 1961 року. На суді виступили сотні живих свідків Голокосту, і вирок був цілком справедливим — смертна кара. 
Адольфа Ейхмана повісили у в'язниці міста Рамле в ніч проти 1 червня 1962 року, а його тіло одразу ж спалили. Місця для поховання вбивці мільйонів євреїв на землі Ізраїлю не знайшлося, тому попіл страченого розвіяли над Середземним морем у нейтральних водах.
