Піскожил: що це за дивні купки піску трапляються на північних берегах? (10 фото)

Інколи, щоб помітити дива природи, потрібно бути дуже уважним або бодай трішки відчайдушним. Адже там, де пересічна людина побачить лише дивну какашку з піску, допитлива розгледить аномалію, варту детальнішого вивчення. І виявить під нею піскожила — химерне створіння північних морів, яке потенційно здатне рятувати людські життя.





А ви бачили подібні купки на березі моря?

Піскожили — це хробаки. Утім, они зовсім не схожі на дощових черв'яків, які живуть у ґрунті луків, лісів і степів. Не схожі они й на морських багатощетинкових червів, що плазують кораловими рифами в пошуках падла та легкої здобичі. Піскожили опинилися якраз посередині — у припливно-відпливній зоні Північного Льодовитого океану, а також північних акваторій Тихого й Атлантичного океанів.



Хтось занадто постарався з виділенням відходів.

Усе своє життя піскожил проводить у піску, зігнувшись у формі літери U. Одним кінцем тіла він уловлює та поїдає органіку, що осідає згори, а іншим — викидає неперетравлені рештки впереміш із випадково проковтнутим піском. Саме через це й утворюються дивні, схожі на екскременти гірки. Власне кажучи, ними вони і є.





Праворуч — передня частина тіла.



А ось такий вигляд має хробак, якщо витягти його з нірки.

Решта тіла буквально вкрита численними гачками та щетинками. Вони надійно фіксують піскожила й не дають бурхливим течіям вимити його із затишної нірки, де той планує провести все життя. Щоправда, це вдається не завжди. Піскожилами залюбки ласують як риби під час припливу, так і морські птахи під час відпливу. І проти них гачки-якорі часто безсилі.



Тук-тук, хто в хатинці живе?

Проте сильні течії та хижаки — це лише пів біди. Головне випробування для піскожилів пов'язане з відпливом. Оскільки піскожили — створіння морські, дихати атмосферним киснем вони не вміють. Тому коли пісок висихає, хробакам доводиться затримувати дихання — аж до 6 годин поспіль. І так щодня.



Настільки надовго затримав дихання, що аж позеленів від напруження.

Щоб вижити в таких умовах і не загинути від гіпоксії, хробаки сформували одразу кілька ліній оборони. Перша і найважливіша — це запас кисню в крові піскожила, який значно перевищує наш. Коли він починає вичерпуватися, ресурси поповнюються за рахунок кисню, зв'язаного з міоглобіном. У нас, людей, міоглобін міститься в м'язах і дозволяє їм певний час працювати навіть за жорсткого дефіциту кисню. А от у піщаного мешканця міоглобін є в усіх органах і тканинах, і його набагато, набагато більше.



Щільність популяції хробаків напряму залежить від багатства прибережних вод. У особливо сприятливих куточках їх може бути аж 17 штук на квадратний метр!

Та рано чи пізно і ці запасы добігають кінця, і тоді піскожили переходять на анаеробне дихання. Наче стародавні бактерії, вони отримують енергію завдяки окисненню органіки без участі кисню. Втім, довго це тривати не може: під час анаеробного дихання організм піскожила поступово закислюється, а обмінні процеси дають збій. Якщо вода не повернеться, піскожил просто отруїть сам себе. На щастя, з припливами й відпливами на нашій планеті все чітко — за них відповідає Місяць, що рухається стабільною орбітою, тому вода завжди приходить вчасно.



А ще піскожили користуються популярністю серед рибалок. Це чудова наживка, на яку клює велика риба.

Здатність піскожилів затримувати дихання на години неабияк зацікавила науковців. Вони ретельно вивчають внутрішні механізми крихітного хробака, намагаючись розгадати всі нюансы цього феномену. Адже якщо вони знайдуть ключ до того, як збільшити час, який людина здатна витримати без дихання, це врятує тисячі життів. Люди, які тонуть, гинуть під завалами чи на операційних столах, отримають найцінніше — додатковий час на порятунок. А така мета неодмінно варта докладених зусиль.



Піскожили. В асортименті.

Щоправда, результати поки що близькі до нуля. Натомість біологи натрапили на дещо не менш цікаве — ареніцини. Ареніцини — це білки, які виробляють піскожили для захисту свого організму від паразитів та небезпечних бактерій. Аналогів ареніцину в інших тварин немає, тому бактерії людського організму ще не виробили до нього стійкості, на відміну від антибіотиків пеніцилінової групи. Саме зараз антимікробні препарати на основі ареніцинів проходять випробування на тваринах. У майбутньому вони можуть стати головною зброєю проти супербактерії — гіпотетичного мікроорганізму, який матиме стійкість до всіх наявних антибіотиків. І все це стало можливим завдяки тому, що хтось уважний прогулювався берегом північного моря, а потім зупинився й звернув увагу на купку піску, схожу на какашку.



І наступного разу, стоячи біля такої купки, їй можна віддати належну повагу.