Коні: де їхня батьківщина? Чому вони її залишили? (8 фото)

Історія коней — це захоплива сага про еволюцію та міграції, що тривала десятки мільйонів років, і про те, як батьківщина цих тварин спочатку втратила їх, а згодом повернула знову.





Вічно вільні, дикі, молоді!

Ця історія розпочалася близько 55 мільйонів років тому в Північній Америці, в епоху еоцену, з першого відомого предка коня — еогіппуса (Eohippus), що означає «кінь світанку». Майже непомітний зі своїми скромними 30–60 см у холці, він мав по п'ять пальців на передніх кінцівках і по три на задніх, розкішно почувався у болотистих лісах, де легко ховався від хижаків серед дерев та ласував соковитим листям і фруктами.



Еогіппус. Швидше за все, саме такий вигляд мав найдавніший із відомих предків коней — розміром із невеликого собаку.

Через зміну клімату на більш посушливий і стрімке скорочення лісів еогіппус був змушений перейти з м'якого листя на жорсткий трав'яний раціон. Мікроконі дещо виросли, а їхні зуби стали міцнішими та більшими. Проте степи, що наступали на ліси, вимагали ще радикальніших змін: ховатися за деревами більше не вдавалося, бо їх просто не стало. Єдиним порятунком від хижаків став біг, і постійний біг зробив їхні ноги довшими, зайві бічні пальці перетворив на рудименти, а центральний палець максимально зміцнив, зробивши його копитом.





Спрощена гілка еволюції коней та перетворення їхнього пальця на копито. Насправді ж між ними існував понад десяток проміжних видів.

Утім, залишалася ще одна проблема — дрібниця, звісно, порівняно зі зміною раціону та відчайдушним порятунком від пазурів хижаків. Це назоливі комахи, від яких більше не захищав скромний, тоненький, майже лисий хвіст, що досі слугував переважно для утримання рівноваги. Тоді еволюція просто додала йому довшого волосся, перетворивши його на ефективний віничок для відлякування дратівливих дрібних сусідок. Погодившись із новим, кочовим способом життя і постійним пошуком їжі, близько 2,5–3 мільйонів років тому з'явився новий вид — кінь Стенона (Equus stenonis), який вирушив із Північної Америки, своєї еволюційної колиски, до Євразії. Шлях туди відкрив Берингійський сухопутний міст, що виникав між Чукоткою та Аляскою через зниження рівня Світового океану під час льодовикових періодів.



Яким дивовижним міг бути кінь Стенона, що вирізнявся підвищеною волохатістю?

Водночас дослідження свідчать, що за сотні тисяч років відбулося щонайменше п'ять потужних хвиль міграції. Коні переміщувалися в обох напрямках, завдяки чому їхні популяції тривалий час зберігали генетичний зв'язок. Генетичні сліди північноамериканських коней виявлено в зразках з Анатолії та навіть з Піренейського півострова. У свою чергу, в Північній Америці знаходили рештки коней, чиї предки походили з Уралу. До пізнього плейстоцену на батьківщині коней мешкало кілька різних видів, і найближчим до сучасного був Equus scotti — тобто «кінь Скотта», справжній здоровань заввишки вже 130–160 см у холці.



А кінь Скотта, ймовірно, був схожим на сучасних диких коней Пржевальського.

І все ж час невблаганно спливав, і 10–12 тисяч років тому коні в Північній Америці повністю вимерли. Тривалий час головними підозрюваними у фатальному зникненні цих дивовижних істот на континенті вважали давніх людей, які занадто активно на них полювали. І лише нещодавно саме зміну клімату почали розглядати як ключову причину цієї трагедії. Після відступу льодовика настало потепління. Танення льодовиків спричинило підйом рівня моря, Берингійський сухопутний міст затопило, а родинний зв'язок між північноамериканськими та євразійськими популяціями було розірвано. У самій же Америці стало не лише тепліше, а й вологіше: ті самі степи, де зародилися коні, почали поступатися болотам, чагарникам і лісам. До таких змін більші за розмірами коні виявилися не готовими. Їм стало важко пересуватися такою місцевістю, популяції швидко ізолювалися і, не зумівши пристосуватися до нових умов, повністю вимерли.



— Бро, зараз зачитаю тобі репчик перед вимиранням.

Натомість вимирання оминуло коней Євразії! Щоправда, майже всі вони (за винятком, хіба що, нечисленних коней Пржевальського) були одомашнені, і сталося це у племен волзько-донських та понтійських степів приблизно у 2200–2000 роках до нашої ери. Звісно, їх суттєво змінили на догоду людині: з'явилися найрізноманітніші породи — від суто їздових скакунів, як-от англійська верхова, до вайлуватих і повільних, але неймовірно кремезних та сильних ваговозів, наразок шайрів. Вони стали незамінними супутниками людини у праці, обороні та мандрівках по всьому світу.



Коні породи шайр — найбільші серед нині існуючих.

А коли в кінці XV–XVI століть розпочалася активна колонізація Америки, завойовники нових земель узяли собі на допомогу коней. Здебільшого це були андалузькі коні, а також берберійські скакуни та арденські ваговози з домішкою арабських і мавританських предків, яких використовували іспанці. Та частина з них узяла й утекла на волю — до тепер уже зручних для них місць існування! У преріях виживали лише найпрудкіші та найміцніші, і хоч із часом вони дещо зменшилися в розмірах, зате здобули колосальну витривалість і міцне здоров'я. Тож мустанги, серед яких і всім відомий герой мультфільму Спіріт, справді є вічно мандрівною душею прерій, яка нарешті повернулася додому. І через тисячі років подолання злигоднів, ціною власного перетворення та вічного пошуку нових багатших пасовищ, ці неймовірно сильні тварини знову й знову доводять, що вони варті бути символом свободи.



І сьогодні в Америці знову повно диких коней-мустангів, які походять від здичавілих європейських коней.