Чому зрештою відмовитися від атомних літаків? (6 фото)
У 1950-60-ті роки в Радянському Союзі та Сполучених Штатах Америки було побудовано щонайменше два літаки на атомному реакторі. Однак, незважаючи на вражаючі успіхи конструкторів з обох боків Атлантики, країни зрештою відмовилися від розробки так званих атомолетів. Не врятувало проекти і те, що атомна енергетика могла допомогти значно збільшити корисне навантаження повітряних суден.
То що ж пішло не так у всій цій історії? 
На початку 1950-х років все прогресивне людство опинилося під владою двох протиборчих тенденцій. Ядерний песимізм обіцяв екологічні катастрофи та атомну війну, здатну поставити хрест на існуванні людства. Тоді як ядерний оптимізм обіцяв досягнення небачених раніше висот у сфері науки та техніки. Приборкання атома не зупинилося на створенні руйнівних іграшок диявола. У ті роки атомний реактор абсолютно справедливо сприймався як найперспективніший джерело енергії для людства. Інженери по обидва боки Атлантики почали запихати ядерні установки до чого тільки могли дотягнутися: електростанції, надводні і підводні морські судна, автомобілі, військова бронетехніка і навіть залізничні поїзди. Тоді ж виникла ідея створення ядерного ракетного двигуна! 
Чи потрібно говорити, що ідея запихати атомну установку в літак лежала буквально на поверхні? У 1950-х років проектування атомолетів нарешті вийшло межі суто теоретичних пошуків. Фахівці американської корпорації «General Electric» спробували перетворити на атомний літак стратегічний 130-тонний бомбардувальник B-36. Спеціально для цього заморські конструктори спорудили сильно спрощений та полегшений одноконтурний атомний реактор. Ідея була проста: у процесі польоту в активну зону атомної установки нагнітається повітря, яке нагрівається від стрижнів і завдяки цьому обертає турбіни літака. Що цікаво у запропонованій схемі був відсутній етап перетворення атомної енергії на електрику, реактор обертав турбіни В-36 безпосередньо. У 1955 році, незважаючи на численні складнощі, літак здійснив перший політ. 
Незважаючи на досягнутий успіх, конструкція атомного В-36 вийшла спірною. Літак вийшов вкрай ненадійним (що нормально для експериментального зразка), а все корисне 30-тонне бомбове навантаження машини пішло в масу реактора. При цьому літак страшенно фонував, залишаючи за собою радіоактивний інверсійний слід. Головною ж проблемною експериментальним атомольотом було те, що через використання одноконтурного реактора, машина не могла сама злетіти. Комусь чи чомусь треба було нагнітати повітря у реактор. Тому під час експерименту В-36 стартував зі штатних поршневих двигунів і лише в польоті переходив поступово на використання реактора. За підсумками експериментальна машина вийшла відверто спірною і вже через два роки після першого успіху проект було вирішено закрити як безперспективний. 
Намагалися не відставати від американців і Радянському Союзі. Більше того, у питаннях розробки компактних реакторів СРСР навіть випередив «шановних партнерів» щодо небезпечного міжнародного бізнесу. У 1961 році вітчизняні конструктори створили літаючу атомну лабораторію (ЛАЛ) на базі літака Ту-95. Всередину бомбардувальника помістили більш досконалий 2-контурний реактор. Активна зона реактора охолоджувалась рідким натрієм. У контакт із навколишнім середовищем Ту-95ЛАЛ не вступав, завдяки чому був набагато чистішим за американського попередника. Радянський реактор також обертав турбіну, яка вела в дію електромотори.
На жаль, на відміну В-36, Ту-95ЛАЛ у небо так і не піднявся. Хоча реактор цілком успішно працював і приводив борт у рух, піднімати в повітря 200-тонну махину радянські конструктори не наважилися. А за кілька років проект закрили як безперспективний. 
То чому ж не злетіли атомні літаки? Ідея встановлення атомного реактора в повітряне судно тривалий час ґрунтувалася на тому, що ядерна енергетика дозволить підвищити корисне навантаження літального апарату. Однак під час експериментів стало остаточно зрозуміти, що створити компактний ядерний реактор для літака не вдасться. Ті ж, що робити все-таки виходили, виявлялися недостатньо потужними щодо своєї маси та габаритів. На додаток до цього постало питання про необхідність встановлення протирадіаційного захисту, яка знову ж таки відбирала собі частину потенційного корисного навантаження.
Нарешті, постало головне питання: навіщо воно взагалі потрібен літак, здатний літати без дозаправки місяцями? Усі завдання (як військової, так і цивільної), що стоять перед авіацією, носять короткостроковий характер. Принаймні, якщо порівнювати цей вид транспорту з морськими суднами. Літати місяць-другий без заправки – нікому не треба. Звичайно, потенційні переваги у «атомолетів» таки є. Проте, за нинішнього рівня технічного розвитку напрямок виявився багато в чому тупиковим. 
