Історія загадкових содових локомотивів (4 фото)
Паровий локомотив, що працює на... соді? Звучить неймовірно, але такі машини справді існували – хай і на короткий період. Цей цікавий тип локомотива використовувався як в Європі, так і в Америці, але не набув широкого поширення. 
В основі його конструкції лежав той же принцип, що і у звичайного паровоза, але спосіб нагрівання води був зовсім іншим. Замість звичної топки, де спалювали вугілля, використовували тут хімічну реакцію. Котел був оточений спеціальною оболонкою, наповненою кількома тоннами каустичної соди, відомої як гідроксид натрію. Як тільки до цієї маси додавали воду, починалася бурхлива екзотермічна реакція, що виділяє величезну кількість тепла.
Цього було достатньо, щоб закип'ятити воду всередині котла і отримати пару, яка потім подавалася в циліндри, рухаючи поршні - все як у класичному паровозі. 
Але у содового локомотива була одна важлива особливість: вироблена пара не викидалася назовні, а знову прямувала до каустичної соди, підтримуючи реакцію. Завдяки цьому система працювала у замкнутому циклі, і локомотив пересувався майже безшумно. До того ж, на відміну від традиційних паровозів він не залишав ні клубів диму, ні сажі.
Запасу каустичної соди вистачало на кілька годин роботи. Потім її концентрація знижувалася і реакція переставала давати необхідне тепло. Щоб повернути локомотив до ладу, його відправляли на станцію для перезаряджання. Цей процес полягав у тому, що через насичений розчин гідроксиду натрію пропускали перегріту пару від стаціонарного котла. Вода випаровувалась, а в резервуарі залишалася лише каустична сода, готова до нового циклу роботи. Після цього локомотив знову готовий до експлуатації. 
Винайшов содовий двигун німецький хімік та інженер Моріц Хонігманн, який представив свою розробку на початку 1880-х років. Незабаром після цього в Берліні та Ахені з'явилися кілька так званих «безвогневих локомотивів», які успішно використовувалися в системі громадського транспорту. Крім того, пароплав, що курсував річкою Шпреє неподалік Берліна, був оснащений содовим двигуном Хонігманна і неодноразово здійснював вдалі і рейси вгору і вниз за течією.
У цей час подібні двигуни почали застосовувати й у американської Філадельфії.
Однак у технології були свої слабкі сторони. У 1885 році фахівці Технічного університету Мюнхена провели детальне дослідження роботи содового двигуна і дійшли висновку, що його ефективність залишає бажати кращого - на 40% менше, ніж у традиційних паровозів. Щоправда, для підзарядки содових локомотивів можна було використовувати дешевше та низькосортне вугілля, яким топили стаціонарні котли в депо. Але цей аргумент не переважав інших недоліків. Крім низької продуктивності, існувала ще й серйозна небезпека – розігрітий їдкий натр міг спричинити важкі опіки, а ймовірність вибуху робила використання паровозів ризикованим заходом.
Зрештою содовий локомотив виявився надто малоефективним, а потенційні загрози переважили його переваги. До того ж, у залізничній галузі вже намітився перехід до більш сучасних видів тяги – дизельних та електричних двигунів, які зрештою витіснили не лише содові, а й класичні паровози. 
