29 января погиб заместитель командира 1-го мехбатальйона 72-й отдельной механизированной бригады Андрей Кизило
23-річний заступник комбата Андрій Кизило загинув на «промці» в Авдіївці. Про офіцера розказали його друг та командир. Нагородна рада недержавного ордена «Народний герой України» одностайно прийняла рішення 10 лютого у Черкасах нагородити офіцера посмертно. А підрозділ вніс подання про присвоєння Андрієві звання Героя України.
***
«В АНДРІЄВІ ДИВНИМ ЧИНОМ ПОЄДНУВАЛИСЯ ДОРОСЛИЙ ЧОЛОВІК І ДИТИНА»
— Я познайомився з Андрієм цієї осені, коли 72 бригада зайняла «промку», — розповідає військовий кореспондент 24 каналу Володимир Рунець. — Приїхав з колегами робити сюжет. І був здивований, коли дізнався, що цей зовсім молодий офіцер, вже займає посаду заступника командира батальйону. Коли я його розпитував про звання, сім’ю, він спитав: «Навіщо це тобі? Ви ж поїдете і навіть телефонувати не будете. Я що, не знаю?» Я навіть образився: чому це ти так думаєш? І ми дійсно почали спілкуватися. Переписувалися, говорили, коли це було можливо. Він мені став братом. Молодшим братом. В ньому дивним чином поєднувався дорослий чоловік і дитина.
«- Привіт. Як справи?
— Нормально, задовбався в цьому Києві. Багато роботи, важливої — немає. Ти краще скажи, як сам?
— Нормально. Чекаю вас на новий рік, як і домоволялися. Ви ж дивіться, тільки попробуйте не приїхать! І ще, в мене до вас із Женькою прохання.
— Кажи, що треба. Ти ж знаєш, все привеземо.
— Та ні. Везти нічого не треба. Хотів вас попросить коєшо зняти. Тільки це не по телефону…
— Блін, Андрюха, ти хоч натякни.
— Тут нема, шо натякати. Приїдете — поговоримо. Справа серйозна.
— Домовились.
****
Після цієї розмови я не міг дочекатися, поки приїду на серйозну розмову. В голові була тисяча варіантів.
І от, нарешті, ми з Євгенією Цветанською приїхали на промку. Андрій посадив нас біля себе і почав серйозну розмову.
— Як зробити так, щоб в Україні сформувалася нова еліта? Не ті, шо крадуть гроші мільярдами. А, наприклад, офіцер. Щоб показати людям, що таке честь, гідність і совість. Що війна вже формує цю нову еліту, і вона дійсно хоче змінити країну на краще.
— Андрюха, а як ти це бачиш?..
— Це ви професіонали. Ви і думайте.
*****
— Привіт, пане Капітане!)
— Та ти задовбав зі своїм «панством». Який я тобі пан?! В статуті написано «товариш», то так і кажи. Або, просто, Андрюха. Бо для тебе я ж не командир.
Я завжди тебе тролив і писав «пан Капітан» та ще й з великої літери. Бо для мене весь ти завжди був з великої літери. А ти жартома сердився на мене.
*****
З тобою можна було говорити годинами про важливе і про пусте. Твоя усмішка завжди заворожувала і підіймала настрій. Поруч з тобою завжди почувався у безпеці. Я зайвий раз боявся сказати тобі «ти» в присутності підлеглих, щоб ніяк не підірвати авторитет молодого командира, офіцера. А твій авторитет н можливо було підірвати. В тебе справжній авторитет, не через офіцерські погони, а через те, що ти справжній офіцер ззовні і всередині. Мені важко сформулювати думки. Говорю до тебе, як до живого, бо ніяка міна не може вбити героя. Ми ж всі знаємо, вони, герої, ніколи не вмирають. Пробач лише за все, чим завинив.
Слава тобі, друже!
П.С. Будь ласка, усміхайся так само щиро нам усім з неба. Обіймаю міцно. Ну, ти все сам знаєш…»
Ці спогади про Андрія Володимир написав наступного дня після загибелі друга. А зовсім недавно журналіст розповідав мені в інтерв’ю про Новий рік, який святкував на «промці» разом з Андрієм та його бійцями.
— Це було єдине місце, де мені хотілося знаходитися у перші хвилини Нового року, — продовжує Володимир. — Оператор знімав, як Андрій ніяк не міг відкоркувати пляшку дитячого шампанського. Після виходу сюжету він набрав мене: «Навіщо ти це показав? Я, як ###, не міг справитися з пляшкою». Сміявся…
В день загибелі Андрія Володя якраз їхав в зону АТО. Напередодні хлопці переписувалися. І вже в суботу замкомбата був зайнятий. Точилися бої.
— Після Нового року комбат відпустив Андрія у відпустку, — говорить журналіст. — Він взяв дружину, 8-місячного сина і з Умані поїхали всією сім’єю до Львова. Коли поверталися, Андрій дзвонив. Говорив, що думали заїхати в Київ. Але якраз були сильні морози. З малим не сильно б погуляли. Я дуже хотів побавитися з малим мого друга… Я запропонував Андрію приїхати до мене в гості, коли він буде вертатися в АТО. Але він не зважився в’їхати в місто на своєму військовому джипчику: «Ще когось вдарю своїм корчем. Побачимося вже в Авдіївці…» Так ми і не побачилися…
В цю мою ротацію в зоні АТО припадає мій день народження. Я планував відсвяткувати його з Андрієм. А не можу навіть поїхати попрощатися з ним… Потрібно працювати. Але я вирішив: з війни поїду в Умань, де поховають Андрія, до нього на могилу. А потім в рідну Одесу до мами. Для неї смерть Андрія стала особистою трагедією. Вона ж вітала його по телефону з Новим роком… Мама плаче ці дні. Не може заспокоїтися. Ми втратили одного з найкращих молодих офіцерів.
«ГЛЯДЯ НА АНДРЕЯ, ОБЩАЯСЬ С НИМ, Я ПОНИМАЛ: ВОТ БУДУЩЕЕ НАШЕЙ АРМИИ, ИМЕННО БЛАГОДАРЯ ТАКИМ ОФИЦЕРАМ У НАС МОЖЕТ ЧТО-ТО ИЗМЕНИТЬСЯ В ЛУЧШУЮ СТОРОНУ. АНДРЕЙ — ЭТО ВОПЛОЩЕНИЕ ЛУЧШИХ ЧЕЛОВЕЧЕСКИХ КАЧЕСТВ»
…Андрій Олександрович Кизило народився 2 травня 1993 року у місті Умань Черкаської області. Навчався в місцевій гімназії №2. Закінчивши 9 класів, вступив до військового ліцею імені Богуна у Києві, після якого вступив до закладу своєї мрії — до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Він пішов шляхом своїх дідуся та батька, які були військовими.
— Я познакомился с Андреем в 2014 году в Запорожской области, где мы формировали батальон, — говорит заместитель командира бригады Валерий Гудзь. — Это было во время событий в Иловайске. Первое, на что я обратил внимание: молодой лейтенант улучшал свои навыки вождения БМП. Он относился к службе, как к самому главному делу своей жизни. Осенью Андрей уже был в зоне АТО, в районе сел Петровское — Новая Ласпа. Я объезжал позиции. И обратил внимание на двух солдат 8-й роты, в которой никак не удавалось навести порядок. У обоих были синяки под глазами. Начинаю разбираться — идут в отказ, молчат. Потом нехотя выдают версию: упали. Я их вычитываю, потому что понимаю — подрались. И тут подходит Андрей, просит отойти в сторону. И честно глядя мне в глаза, говорит правду: мол, напились оба, и ему пришлось их «повоспитывать». Меня поразило, что он сам, зная мой жесткий характер, объяснил ситуацию. Я тут же принял решение назначить его командиром 8-й роты. С тех пор там был порядок. А те двое никогда ему не предъявили претензий. Бойцы уважали его за порядочность и принципиальность.
Во всех штурмовых ситуациях Андрей вел ребят в атаку. За спины никогда не прятался. Это грамотнейший офицер, постоянно улучшавший свои знания. Даже находясь на войне, находил время изучать устав, книги по тактике… Всегда находил время для занятий спортом. Глядя на Андрея, общаясь с ним, я понимал: вот будущее нашей армии, именно благодаря таким офицерам у нас может что-то измениться в лучшую сторону. Андрей — это воплощение лучших человеческих качеств.
— Когда Андрея назначили замкомбата?
— В апреле-мае. Лучшего кандидата я не видел. Он, погибший комбат Андрей Жук… Такие офицеры не должны погибать. Они — пример. Они должны страну поднимать…
Андрій — другий зліва. Біля нього — третій зліва — комбат Андрій Жук, який загинув півроку тому.
Знаете, чем меня поразил Андрей? Как-то просит: «У нас на позициях все пока спокойно, можно я в выходные в Волноваху съезжу?» Конечно же, я разрешил. Гораздо позже узнал, зачем ему туда нужно было. Оказывается, он ездил заниматься английским языком.
— Как погиб Андрей и еще двое ребят, которые были вместе с ним?
— Меня не было рядом, поэтому точно сказать не могу. Насколько знаю, это была контратака. И он сам повел бойцов вперед.
— Почему позывной Андрея был Орел?
— Он никогда не гонялся за позывными, какими-то красивыми словами. Сначала Андрея называли Пантера — по названию позиции, которую он занял с ротой. Орел — это тоже название позиции, на которой находился Андрей. Так и пошло.
— Когда вы видели Андрея в последний раз?
— Недели три назад. Ко мне в Авдеевку приехал сын. Сейчас он служит в другом подразделении, но был и под командованием Андрея. И тут как раз он ко мне зашел. Ребята очень тепло пообщались. Но сейчас я понял, что тогда меня насторожило. Андрей как-будто прощался с нами… Какой же светлый человек ушел! Никогда ни с кем не поскандалил. Всего достиг сам, а не с помощью денег или связей. У него не было ни того, ни другого. Капитанское звание он получил досрочно за то, что воевал. Андрей был мужественным, героическим и грамотным офицером! Мы ходатайствуем о присвоении ему звания Героя Украины. Если не он, то кто его заслужил? И надеюсь, что его присвоят на днях, а не через полгода, год…
Поховають Андрія завтра, 2 лютого, у рідній Умані.
Молодій родині Андрія потрібна допомога. Ось номер картки його дружини: 5168 7573 0463 3961 Оксана Богданівна Кизило
