Порожнистий Місяць: міф чи реальність? (4 фото)

За весь час своєї просвітницької діяльності я стикався з десятками людей, які поширювали ідею про "порожнистий Місяць". І мені, звісно ж, було цікаво, звідки взялася ця концепція та якими аргументами послуговуються її прихильники.





Тож нумо з'ясуємо, що стоїть за всім цим і що про це насправді каже наука.

Звідки ростуть ноги в міфу

Ідеї про порожнистий Місяць циркулюють із середины XX століття, а особливої популярності вони набули після публікацій радянських учених Михайла Васіна та Олександра Щербакова, які 1970 року висунули гіпотезу про те, що Місяць узагалі може мати штучне походження — тобто бути, по суті, величезним космічним кораблем.

Важливо розуміти, що писанина науковця, якою б захопливою вона не була, не стає автоматично істиною в останній інстанції чи бодай науковою працею, яка нараз проходить рецензування та сколихує наукову спільноту.

Концепція, озвучена Васіним і Щербаковим, цілком справедливо була проігнорована науковцями, проте викликала зацікавлення у шанувальників наукової фантастики — адже щось подібне описував Герберт Веллс у романі 1901 року "Перші люди на Місяці". Відтоді гіпотеза про "порожнистий Місяць" почала передаватися з вуст у вуста, переповідатися в різних друкованих виданнях, а згодом, в епоху розвитку інтернету, осіла на конспірологічних форумах.

Аргумент №1: "дзвінкий" Місяць

Найрозкрученіший аргумент пов'язаний із реальним історичним фактом: під час місії "Аполлон-12" у 1969 році астронавти навмисно скинули злітний ступінь місячного модуля на поверхню Місяця після старту з неї, щоб сейсмометри, залишені на супутнику Землі, зафіксували, як розходяться хвилі від удару, — і за цими даними науковці змогли б змоделювати внутрішню будову супутника без буріння до ядра.



Місячний модуль "Аполлона-12" починає спуск на поверхню супутника Землі

Уточнимо одразу, аби не виникало запитань: після того, як астронавти злетіли з Місяця, зістикувалися з орбітальним апаратом і перейшли до командного модуля, злітний ступінь став непотрібним. NASA спрямувало його назад на поверхню — і він врізався в Місяць на швидкості близько 6 000 кілометрів на годину. Астронавти на той момент уже поверталися додому.

Прилади зафіксували, що Місяць після удару почав "дзвеніти" — коливання тривали на диво довго, близько години.

Прихильники концепції порожнистого Місяця інтерпретують цей факт як доказ його пустотілості — мовляв, тільки порожнистий об'єкт здатен так довго вібрувати, ніби дзвін.

Насправді ж цей "дзвін" пов'язаний із відсутністю води на Місяці. На нашій планеті саме велика кількість вологи швидко гасить будь-які сейсмічні коливання, а місячний реголит сухий, тому вкрай погано поглинає вібрацію, через що коливання згасають значно повільніше, ніж на Землі. Жодної суперечності зі щільною, монолітною структурою Місяця цей ефект не створює.

Аргумент №2: низька середня густина Місяця

Серйозніший на перший погляд аргумент базується на реальних цифрах: середня густина Місяця становить близько 3,34 г/см³, що й справді значно менше за середню густину Землі — близько 5,51 г/см³. Звідси й хитромудрий висновок: якщо густина менша, виходить, усередині порожнеча.





Місячний сейсмограф "Аполлона-16"

Але все, як завжди, значно простіше: вища середня густина Землі пояснюється великим і дуже щільним залізо-нікелевим ядром, на яке припадає значна частка об'єму планети та більша частина її маси. У Місяця ядро набагато менше за розміром відносно загального об'єму супутника, хоча його склад приблизно ідентичний земному.

Для порівняння: діаметр твердого внутрішнього ядра Місяця — приблизно 516 кілометрів. У Землі внутрішнє ядро у рази більше — близько 2400–2440 кілометрів.

Що насправді знає наука про внутрішню будову Місяця

Внутрішня будова Місяця досліджена значно краще, ніж хотілося б думати прихильникам конспірології, — і саме завдяки тим самим сейсмометрам, що їх установили астронавти програми "Аполлон". Прилади пропрацювали до 1977 року й за цей час зафіксували тисячі місяцетрусів — спричинених як природним стисканням супутника в процесі його остигання, що триває й досі, так і падінням космічних тіл різного розміру.

Ці дані лягли в основу сейсмічної томографії — методу, який дає змогу зазирнути всередину небесного тіла, не розрізаючи його. Сейсмічні хвилі по-різному проходять крізь різні шари речовини, і, відстежуючи їхнє заломлення та відбиття, науковці відтворюють структуру того, що знаходиться всередині.



Візуалізація гравітаційного поля Місяця за даними апарата Lunar Prospector, запущеного 7 січня 1998 року

Саме так і було побудовано детальну модель внутрішньої будови Місяця.

Наші нинішні знання про внутрішню будову Місяця були доповнені завдяки таким місіям, як NASA Gravity Recovery and Interior Laboratory (GRAIL), запущеній у 2011 році для створення глобальної карти гравітаційного поля земного супутника. Усі дані вказують на складну, але водночас добре знайому із земного досвіду шарувату структуру: відносно невелике частково розплавлене залізне ядро в центрі, мантія з щільних силікатних порід навколо нього та зовнішня кора. Жодних ознак великих порожнин чи пустот ці дослідження не виявили.

Чому міф усе одно живе

З тієї ж причини, з якої живуть ідеї, ніби Земля пласка, у космос ніхто не літав (бо нас туди не пускають), за Сонцем ховається планета-двійник Землі, а Марс пережив ядерну війну.

І річ не в недостачі даних, а в тому, що, по-перше, світова система освіти вже давно перебуває в стані перманентної кризи. А по-друге, багатьом просто не до вподоби сухі наукові пояснення.

Значно цікавіше вірити у всесвітню змову, у щось таємниче й містичне. Малоосвічена людина начитається конспірологічної нісенітниці — і в неї в голові клацає: "Ага! Я все зрозумів! Мене не одуриш!" І після цього вона почувається причетною до чогось величного, ніби розкусила систему, ніби вона — еліта, яка бачить те, чого не помічають інші.

Оце відчуття — бути обраним, розумником, не таким, як усі, — і є справжньою причиной того, чому міф про порожнистий Місяць досі не канув у лету.