Як люди боролися зі спекою до епохи кондиціонерів (17 фото)
Щодня користуючись безліччю звичних речей, ми рідко замислюємося про те, звідки они взялися, хто їх винайшов, коли ними почали користуватися і як узагалі досі без них обходилися. 
Візьмемо, наприклад, кондиціонер. Жителям багатьох регіонів цей побутовий прилад може здатися такою собі розкішшю: із кондиціонером, звісно, комфортніше, але цілком можна обійтися й без нього. Проте для Америки він став пристроєм, що докорінно змінив країну. Про кондиціонери зазвичай говорять як про прилади для охолодження повітря, але ефект від їхньої появи сягає значно далі за температурні графіки. Завдяки кондиціонерам змінилася архітектура будівель, ареал проживання людей та сам їхній побут. Можна сказати, що кондиціонер сформував сучасний американский спосіб життя. 
До появи механічних охолоджувальних пристроїв люди постійно вигадували всілякі способи знизити температуру у своїх оселях. На жаль, більшість із них були або малоефективними, або надто затратними. Широко використовували лід, але його, як ви розумієте, доводилося купувати регулярно, що було по кишені далеко не кожному.
Узимку лід добували на замерзлих водоймах Нової Англії й постачали по всіх Сполучених Штатах, а також до країн Карибського басейну і навіть до Індії! До певного часу ситуацію рятувала низька щільність населения, велика кількість зелені та розташування багатьох містечок на берегах великих водойм. До того ж люди не надто квапилися переселятися до спекотних південних штатів. Зокрема й через це майже всі великі американські міста будувалися у відносно комфортній для життя північній частині Америки. 
Торговець льодом. Техас, 1939 рік.
Погляньте на будь-яке фото Нью-Йорка початку XX століття: мегаполіс із багатоповерховою забудовою, бруковані вулиці, електричне освітлення, водогін, каналізація, численні крамнички та магазини, дієвий громадський транспорт, підземні й надземні лінії метро, школи, бібліотеки тощо. А от прохолоди у спекотні літні місяці домагалися лише за допомогою шматка льоду, відчиненого вікна та електричного вентилятора. До того ж життя суттєво ускладнював тогочасний дрес-код: довгі сукні в жінок, костюми й обов'язкові капелюхи в чоловіків. Тож не дивно, що від багатьох добряче тхнуло потом. 
Працівники компанії Andrews Paper Co. в літньому одязі, Вашингтон, 1917 рік.
Кондиціонер змінив американську архітектуру. Особливо це торкнулося приватного будівництва. До появи кондиціонування зводити будинки воліли з каменю й цегли, які довше утримували і тепло, і холод. Стелю робили вищою, щоб гаряче повітря збиралося вгорі, залишаючи мешканцям відносну прохолоду знизу. Стельові вентилятори, що з'явилися пізніше, допомагали піднімати тепле повітря вгору влітку й опускати його вниз узимку. 
Офісні працівники у 1912 році. З охолоджувальних приладів — лише вентилятори на стінах.
Приватні будинки здебільшого зводили двоповерховими. Причому спальні завжди облаштовували на верхніх поверхах і використовували їх тільки вночі, розчиняючи вікна навстіж. Усе життя точилося на першому поверсі. Вікна намагалися робити з усіх боків будівлі, щоб приміщення добре провітрювалися. Над міжкімнатними дверима встановлювали спеціальні фрамуги, що покращували циркуляцію повітря в кімнатах. 
Житлові будинки у Вашингтоні, округ Колумбія. 1920 рік.
З південного боку будинку завжди висаджували дерева, що створювали затінок. Улітку вони захищали від палючого сонця, а взимку, коли листя опадало, навпаки — пропускали світло в дім. Це ж стосувалося й суцільного озеленення міських вулиць, уздовж яких висаджували дерева з розлогими кронами. У будівлях активно використовували ефект тяги: сходи робили відкритими, щоб гаряче повітря піднімалося ними вгору й виходило на вулицю. Невелике заднє подвір'я, засаджене кущами та деревами, також виконувало свою роль. Відчиняючи й зачиняючи певні вікна та двері, до будинку затягували прохолоду із заднього двору й виштовхували гаряче повітря з кімнат. На вікна вішали віконниці або щільні штори, аби стіни й меблі не нагрівалися від сонця. При будинках неодмінно облаштовували великі криті тераси, де спали у спекотні літні місяці. 
Будинок у Джорджії, 1944 рік.
Містянам велося найважче. Під час пекельної спеки вони шукали порятунку в міських басейнах і будь-яких доступних водоймах. Пляжі були переповнені. Спати ж доводилося на пожежних драбинах або просто просто неба. 
Діти купаються в Центральному парку, 1944 рік. 
Черга по безкоштовний лід у надто спекотні дні. Нью-Йорк, 1900 рік.
Пожежні гідранти в Нью-Йорку слугували не лише для гасіння пожеж, а й для охолодження містян. 
Діти купаються у воді з гідранта. Нью-Йорк, 1939 рік.
Старі висотки зазвичай мали складну П- або Н-подібну форму, аби всі внутрішні приміщення мали якомога більше вікон. Аж до 1940-х років вікна багатьох нью-йоркських хмарочосів обладнували маркізами, що затіняли кімнати від прямих сонячних променів, а всередині гули численні вентилятори, які розганяли вологе й задушливе повітря. 
Флетайрон-білдінг, 1909 рік.
Більшість міст на півдні та чимало міст на півночі США влітку буквально вимирали. Люди масово виїжджали. Багато хто вирушав до океану, узбережжя якого забудували апарт-готелями. Столиця США в літні місяці перетворювалася на місто-привид. 
Блок у вікні — це насправді не кондиціонер, а спеціальна колиска для немовляти.
Аби хоч трохи охолодитися, люди годинами каталися на двоповерхових автобусах з відкритим верхом або в трамваях, де вікна були розчинені або взагалі відсутні. 
Діти лижуть лід під час спекотного літа 1911 року.
Людиною, яка змінила Америку, став 25-річний Вілліс Керрієр із міста Баффало, штат Нью-Йорк, який працював інженером у компанії Buffalo Forge Company. Розв'язуючи проблему надмірної вологості повітря у бруклінській друкарні у 1902 році, він зібрав та встановив у її підвалі пристрій, що став першим у історії кондиціонером. Утім, це був зовсім не той компактний блок, до якого ми звикли, а велетенський механізм, який займав майже все підвальне приміщення. Того ж 1902 року систему кондиціонування замовила Нью-Йоркська фондова біржа — і вже не для виробничих потреб, а задля комфорту працівників. І понеслося. Першою офісною будівлею із системою кондиціонування споруджено Ермор-білдінг у Канзас-Сіті, штат Міссурі, де кожну кімнату обладнали індивідуальним термостатом. 
Вілліс Керрієр зі своїм витвором.
Перший пристрій для охолодження приватного будинку з'явився 1914 року. Компактним його також назвати не випадало. Створив його той-таки Керрієр, а встановили перший домашній кондиціонер у маєтку Чарльза Ґейтса — сина магната Джона Ґейтса, який заробив статки на колючому дроті. Курйоз полягав у тому, що маєток Ґейтса розташовувався у Міннеаполісі, штат Міннесота — місті на півночі США з далеко не найспекотнішим кліматом. Довгий час через високу вартість і велетенські габарити кондиціонери залишалися привілеєм винятково великого бізнесу. Їх монтували в универмагах, кінотеатрах, готелях тощо. У приватних же оселях они ще дуже довго залишалися рідкістю. 
Кондиціонер компанії «Керрієр», 1928 рік.
Першим кінотеатром із системою кондиціонування став нью-йоркський «Ріволі», який належав знаменитій Paramount Pictures. У 1925 році за пропозицією Керрієра його обладнали кондиціонером, після чого продаж квитків зростав у рази. Річ у тім, що всі без винятку кінотеатри потерпали від збитків у спекотні літні місяці: глядачі не бажали сидіти в задушливих закритих приміщеннях, тому навіть найгучніші кінопрем'єри проходили в напівпорожніх залах. З появою кондиціонерів ситуація кардинально змінилася — кінотеатри заповнювалися вщент, адже люди йшли туди не лише заради кіно, а й просто щоб перепочити в прохолоді. Це, у свою чергу, змінило календар кінопрем'єр: багато стрічок почали випускати саме влітку. Переваги технології були настільки очевидними, що лише за п'ять років системи Керрієра встановили у понад 300 кінотеатрах по всій країні. Кондиціонери з'явилися в офісах, магазинах, лікарнях, на заводах та у залізничних вагонах. Вони покращили умови й підвищили продуктивність праці влітку, а також дали змогу подорожувати та жити з комфортом у місцях, які раніше вважалися непридатними для життя. 
Кінотеатр «Ріволі», 1925 рік.
У 1931 році з'явився перший віконний кондиціонер. Усе б нічого, але коштував він дорожче за деякі будинки. Більш-менш масовими ці прилади стали лише в 1950-х роках, а доти Америка — як і решта світу — якось давала собі раду без них. Поява доступних кондиціонерів зробила революцію на ринку нерухомості й змінила демографію країни. Відтік населення з південних штатів, що тривав усю першу половину XX століття, змінився стрімким зростанням. Розпочалося активне освоєння Флориди, Каліфорнії, Техасу, Джорджії, Нью-Мексико та інших штатів «Сонячного поясу» США. Землі довкола великих міст почали масово забудовувати недорогими дерев'яними будинками з віконними кондиціонерами. Разом із іншими чинниками це спричинило масову міграцію до передмість і назавжди змінило обличчя Америки. Люди почали більше часу проводити вдома, а телебачення остаточно прикувало їх до диванів. Відпочинок біля океану із сезонного спочатку перетворився на тижневий, а згодом скоротився до кількох днів. Потреба перебиратися на океанське узбережжя на всі спекотні місяці відпала, що призвело до занепаду й закриття багатьох американських курортів на кшталт Коні-Айленда та Атлантик-Сіті. Водночас автомобілі, літаки та кондиціонери зробили доступним відпочинок у нових локаціях — як-от у Флориді, Мексиці чи на Карибах. 
Власники фан-блогу журналу The New Yorker newyorker_ru переклали чудове есе Артура Міллера про те, як жилося за часів до кондиціонерів.
Не пам'ятаю точно, в якому це було році — у 1927-му чи 1928-му, але спека у вересні стояла просто божевільна. Вона не спадала навіть після початку навчального року — ми якраз повернулися з нашої дачі в Роквей-Бич. Усі вікна в Нью-Йорку були розчинені навстіж, а на вулицях вешталися торговці на возах, у яких за пару пенні можна було купити подрібнений лід чи посипаний кольоровим цукром лід. Малими ми стрибали за цими повільними возами, запряженими конями, і цупили по шматочку-два льоду; лід трохи тхнув гноєм, зате приємно освіжав долоні й рот.
Люди на захід від 110-ї вулиці, де мешкав я, були занадто заможними, щоб сидіти на пожежних драбинах, але починаючи від рогу 111-ї, щойно наставала ніч, мешканці витягали матраци й цілими родинами, у самій лише спідній білизні, вмощувалися на своїх залізних балконах.
Навіть уночі спека не відступала. З кількома іншими дітлахами я йшов 110-ю вулицею до Парку й блукав поміж сотень людей, які поодинці чи сім'ями спали просто на траві поряд із великими будильниками. Ті створювали тиху какофонію: одні годинники синкопували з іншими. Діти плакали в темряві, чоловіки стиха перешіптувалися, а десь поблизу озера лунав зненацький жіночий сміх. Я пригадую на траві тільки білих людей; Гарлем тоді починався лише зі 116-ї вулиці.
Пізніше, у 1930-ті роки, за часів Великої депресії, літні місяці здавалися ще спекотнішими. На Заході це була доба палаючого сонця й піщаних буревіїв, коли цілі ферми, випалені посухою, знімалися з місця. «Окі» (жителі Оклахоми), увічнені Стейнбеком, здійснювали свої розпачливі марші до Тихого океану. У мого батька тоді була невеличка майстерня з пошиття пальт на 39-й вулиці, де за швейними верстатами працював десь із тузин чоловіків. Навіть дивитися на те, як вони у таку спеку шиють товсті вовняні зимові пальта, для мене було тортурою. Закрійники мали відрядну оплату — гроші платили лише за кількість готових швів, тож обідня перерва тривала від сили хвилин п'ятнадцять-двадцять. Їжу вони приносили із собою: пучок редиски, помідори, огірки та баночку густої сметани. Усе це они кришили в миски, що стояли під верстатами. Також звідкись з'являлася скибка духмяного ржаного хліба з висівками, яку они ламали на шматки й орудували нею наче ложкою, зачерпуючи овочі зі сметаною.
Чоловіки беззупинно потіли, і я пригадую одного робітника, у якого піт стікав украй кумедним чином. Це був щуплявий чоловічок, який під час роботи нехтував межищами й наприкінці кожного шва завжди перекушував нитку замість того, щоб відрізати. Через це обрізки ниток прилипали до його нижньої губи, і під кінець робочого дня він мав барвисту бороду з ниток. Піт стікав цими обривками й капал на тканину, яку той постійно витирав ганчіркою.
З огляду на спеку від людей, звісно, тхнуло, але від декого — куди дужче, ніж від решти. Від одного із закрійників воняло як від коня, і мій батько, який зазвичай взагалі не відчував запахів (ніхто не розумів чому), стверджував, що чує цей сморід, тож завжди розмовляв із ним з чималої відстані. Щоби заробити якнайбільше грошей, цей закрійник гарував з 5:30 ранку до самої півночі. У Бронксі він мав кілька квартир, а також володів ділянками у Флориді й Джерсі — це був якийсь загребущий напівбожевільний чоловік. Він мав міцну статуру, пряму поставу, скуйовджене волосся й темну щетину на щоках. Він пирхав, наче кінь, штовхаючи дисковий ніж крізь шар десь у вісімнадцять шарів тканини. Якось пізнього вечора він заплющився від роз'їдливого поту, тримаючи матеріал лівою рукой й натискаючи правою на лезо, гостре як бритва, що ходило туди-сюди. Лезо черкнуло по вказівному пальцю біля другої фаланги. Він сердито буркнув, що до лікарні не поїде, підставив поранену руку під кран із водою, закрутив її рушником і знову повернувся до верстата, пирхаючи й смердячи. Коли кров просочилася крізь рушник, мій батько вимкнув його верстат і наказав негайно їхати до лікарні. Проте наступного ранку той знову був на роботі й гарував із самого ранку до пізньої ночі, як завжди складаючи копійчину на нові квартири.
Тоді вздовж 2-ї, 3-ї, 6-ї та 9-ї авеню ще ходили естакадні поїзди, а чимало авто мали дерев'яні деталі й розчинені вікна. Бродвеєм курсували відкриті трамваї без бічних стінок, у яких можна було бодай упіймати вітерець — бодай і теплий. Зневірені люди, не в змозі терпіти спеку у своїх домівках, платили 5 центів і годинами безцільно їздили трамваєм, аби хоч трохи освіжитися. Що ж до Коні-Айленда, то на вихідних кожен клапоть пляжу був настільки забитий, що годі було знайти місце, аби сісти чи покласти книжку й хот-дог.
Уперше я зіткнувся з кондиціонером у 1960-х роках, коли зупинився в готелі «Челсі». Так званий менеджмент готелю поставив кондиціонер на коліщатка: той доволі безглуздо охолоджував, а часом і нагрівав повітря — залежно від того, скільки глечиків води в нього залили. При першому наповненні водою він починав розбризкувати її по всій кімнаті, тож доводилося повертати його обличчям до ванної, а не до ліжка.
Якось один джентльмен із Південної Африки сказав мені, що в Нью-Йорку в серпні спекотніше, ніж у будь-якому іншому відомому йому куточку Африки, але люди тут чомусь вдягнені як у північному місті. Він хотів був надіти шорти, але побоявся, що його заарештують за непристойну поведінку.
Страшна спека породжувала нелогічні рішення: лляні костюми, на яких залишалися глибокі зморшки, варто було лише зігнути руку чи ногу; чоловічі солом'яні капелюхи, тверді, наче маца, схожі на здерев'янілі жовті квіти, які щороку розцвітали по всьому місту на початку червня. Капелюхи залишали глибокі червоні сліди на лобах, а зібгані костюми, в яких нібито мало бути не так жарко, доводилося постійно шарпати в усі боки, аби тіло бодай трохи дихало.
Улітку місто пливло, мов у мареві, в якому надто чутливі люди без упину повторювали безглуздо вітання: «Спекотно, чи не так? Ха-ха». Це скидалося на останній жарт перед тим, як світ остаточно розплавиться в океані поту.
Артур Міллер
