«Танцювальна чума» Середньовіччя — смертоносна епідемія, про природу якої сперечаються й досі (7 фото)

Серед безлічі різних епідемій, які викошували населення Європи протягом останнього тисячоліття, «танцювальну чуму» можна назвати найзагадковішою та найдивнішою. Кілька століть цей мор переслідував людей: то відступав, то знову з'являвся нізвідки, збираючи свої жнива. Людина, яка ставала жертвою цієї недуги, починала танцювати як заведена й не зупинялася, поки не падала знесиленою або не помирала від зупинки серця.





Перший офіційно описаний випадок «танцювальної чумы», або, як зараз кажуть, хореоманії, стався 1020 року в одному з міст Німеччини. Там група селян, які прибули на різдвяний ярмарок із навколишніх сіл, танцювала без упину кілька тижнів. Вони відчайдушно благали про допомогу, але помирали один за одним, так її й не отримавши. Пояснити таку поведінку чимось іншим, окрім як підступами нечистої сили, у ті часи було неможливо.



Цей зіпсований різдвяний ярмарок заведено вважати початком епідемії, яка хвилями накочувалася на Європу протягом кількох століть. То тут, то там люди раптово починали танцювати, втягуючи в це божевілля нових учасників, кількість яких могла сягати кількох тисяч. Іноді танці супроводжувалися сексуальними оргіями — непереборна похоть охоплювала тих, кому вдалося уникнути смертельного танку.

Танці та оргії

Чергова хвиля «танцювальної чуми» починалася з того, що десь пускалася в танок одна людина. Часто для цього навіть не потрібна була музика — нещасна особа просто відчувала нестримну потребу танцювати з максимальною віддачею. Невдовзі до такого танцюриста приєднувалися родичі та друзі, сусіди, перехожі на вулиці, варта на ринковій площі та всі, кому не пощастило опинитися поруч.

Дивна напасть не робила різниці між чоловіками й жінками, багатими й бідними, молодими й старими. У танок пускалися поважні бюргери, суворі лицарі та злиденні волоцюги. Урятуватися від пляски не можна було навіть за монастирськими мурами — танцювальна пошесть без перешкод захоплювала навіть найбогобоязніших кліриків. Танцем могло бути охоплено від кількох десятків до кількох тисяч нещасних.





Ті, хто потрапляв у полон дивної недуги, не просто енергійно танцювали, а поводилися як справжнісінькі божевільні. Одні починали безупинно реготати, інші, навпаки, ридали, а треті впадали в паніку й голосно, незв'язно благали про допомогу.

Часто танці супроводжувалися непристойностями — вигукуванням брудних лайок, непристойними жестами та навіть оголенням. У деяких випадках хворі нападали на інших нещасних або просто перехожих із метою злягатися з ними, і тоді приклад одного хворого наслідували інші.

Епідемія не завжди вбивала своїх жертв і цим відрізнялася від звичайної чуми. Усе залежало від фізичної витривалості людини та стану її здоров'я. Напад танцювальної лихоманки міг тривати тиждень без перерв на сон та їжу, тож витримати таке тривале навантаження вдавалося далеко не кожному.



На гравюрі Гендріка Гондіуса чоловіки намагаються допомогти трьом жінкам, які постраждали від хвороби

Ще сучасники помітили, що лихо позитивно впливає на демографічні показники в містах і селах. По-перше, вижити могли лише найміцніші, а по-друге, оргії, якими змінювалися танці, спричиняли стрімкий сплеск народжуваності.

Як ми вже казали, жертвам хореоманії не потрібна була мелодія, яка, очевидно, лунала у них у головах. Свого часу хтось навіть запропонував боротися з епідемією за допомогою музики, збиваючи «танцюристів» із заданого хворобою ритму бравурними маршами чи, навпаки, романтичними баладами. Через це деякі осередки хвороби скидалися на рейв-вечірки.

Що це було?

Боротися з епідемією намагалися найрізноманітнішими способами. Насамперед за справу взялася церква, яка вбачала в «танцювальній чумі» підступи Сатани. Але ні вигнання бісів, ні масові хресні ходи та спалення чаклунів не допомагали розв'язати проблему. Як і у випадку зі звичайною чумою, лихо можна було зупинити лише ізолювавши тих, хто почав танцювати, аби інші не заразилися.

Розпочавшись у XI столітті, дивна хвороба досягла апогею в XIII–XVI століттях. Спалахи траплялися раптово, у різних королівствах та князівствах із періодичністю в кілька років. Найбільше від епідемії постраждали Німеччина, Голландія, Франція та Італія.



У XVI столітті захворюваність на цю хореоманію пішла на спад, а в XVII столітті «танцювальна чума» зникла так само раптово, як і з'явилася. За минулі чотири століття не описано жодного випадку цієї хвороби, і якби не історичні документи з різних країн, можна було б припустити, що ці епідемії — чиясь вигадка.

У наші дні науковцям залишається лише припускати, що могло стати причиною цієї хвороби. Більшість фахівців схиляється до думки, що «танцювальна чума» належить до розряду масових психозів. Помічено, що епідемія накривала Європу в роки неврожаїв, воєн та стихійних лих. Можна припустити, що танці стали захисною реакцією людської психіки на негатив довкола.

Прихильники цієї версії наводять приклади інших масових психозів, поширених у Середньовіччі в Європі. Одним із характерних прикладів є флагелантство — самобичування в релігійному екстазі. Катування такого роду настільки затягувало, що траплялися випадки, коли віряни забивали себе батогами до смерті або заколочували кинджалами.



На користь психологічної версії свідчить і те, що за умови ізоляції хворих одразу після перших проявів недуги зараження інших людей не відбувалося. Щоб потрапити в лещата цієї «чуми», здоровій людині потрібен був візуальний контакт із хворими.

Ще одна теорія стверджує, що рейв-епідемії могли бути викликані неврологічними захворюваннями наразок хореї. Люди, які страждають на цю недугу у важкій формі, часто здійснюють кінцівками конвульсивні рухи, що нагадують дикий танок. Саме тому хорею раніше називали танок святого Віта, на честь святого, який прославився зціленням таких хворих.

Але хорея не спричиняє епідемій, і ймовірність того, що в одному місці опиняться не те що тисячі, а бодай десяток людей із такою хворобою, близька до нуля.



Старовинне зображення хворого на хорею

Третьою версією, ймовірнішою, вважають релігійну. Можливо, танці були пов'язані з якимось невідомим нині культом, що спирався на дохристиянські традиції. На користь цього свідчить і те, що часто танці переходили в сексуальні оргії, схожі на давні вакханалії на честь богів. Дивно лише те, що здовж і впоперек досліджене релігійне життя середньовічної Європи й досі приховує таку таємницю.

Можливо, жодна з перелічених версій не відображає реальної природи речей і нам ще належить розкрити таємницю найнезвичайнішої епідемії в історії людства. Це може бути важливим, адже люди періодично стикаються з дивними масовими недугами, бодай і не пов'язаними з танцями. Хорошим прикладом може слугувати епідемія сміху, що в 1962 році охопила сотні школярів в африканській Танганьїці та сусідній Уганді.