20 психоделічних фотографій 1960-х: як виглядала епоха хіпі та рок-фестивалів (21 фото)

Ці знімки неможливо сплутати з жодною іншою епохою, адже вона була яскравішою, вільнішою та гучнішою за всі інші. Розфарбовані обличчя на Монтерейському фестивалі, танці у клубі «Cheetah» під кольоровими прожекторами, Джейн Біркін у психоделічному кіно та Мелані Сафка під вудстокським дощем. 1960-ті у 20 фотографіях — від «Літа любви» до фінального акорду десятиліття.





Мода епохи: квіти, барви та геть усе зайве

Стиль «Flower Power» («Сила квітки») — один із головних символів 1960-х — зародився не в дизайнерських ательє, а на вулицях Сан-Франциско. Хіпі свідомо відмовлялися від строгих костюмів та охайних зачісок: довге волосся, вільні сорочки, вишивка, намисто, яскраві принти — усе це було маніфестом, а не просто одягом. Погляньте на світлину нижче: це не маскарад, а звична реальність для молоді кінця 1960-х.



Мода Flower Power («Сила квітки»). Принти, міні, намисто, вільний крій — стиль, що народився на вулиці, а не на подіумі.

Такий образ неможливо було придбати в одному магазині. Його збирали на блошиних ринках, шили власноруч, привозили з подорожей Індією та Марокко. Саме тому кожен мав свій неповторний стиль — жодних уніфікованих «хіпівських наборів». Утім, траплялися й винятки: Пол Маккартні 1969 року сфотографував свою дружину Лінду в макових полях Провансу — і це теж 1960-ті, тільки трохи тихіші.





Лінда Маккартні з донькою Гізер серед польових квітів у Провансі, 1969 рік.

Танці до ранку: танцювальні зали та нічні клуби

Поки хіпі влаштовували пікніки на галявинах, у містах вирувало зовсім інше життя — клубне. Танцювальний зал «Авалон» у Сан-Франциско став одним із культових місць психоделічної епохи: тут виступали Jefferson Airplane, Grateful Dead та Quicksilver Messenger Service. Вхідний квиток 1966 року коштував близько 2 доларів 50 центів. Світлові шоу з проекторами й кольоровими оліями створювали ефект, який тоді називали «розширенням свідомості без пігулок».



Зал «Авалон», Сан-Франциско, 1966 рік. Один із головних танцювальних майданчиків епохи психоделіки.

Нью-йоркський клуб «Cheetah» («Чіта») відкрився 1966 року в колишньому казино на Бродвеї й одразу став легендарним. Саме тут зависали ті, хто не прагнув їхати до Каліфорнії, але прагнув такої ж атмосфери. На фотографіях із «Чіти» видно: публіка танцювала просто в променях кольорових прожекторів, а межа між сценою та залом майже зникала.



Клуб Cheetah («Чіта»), Нью-Йорк, 1966 рік. Кольорові прожектори та натовп — типова картина тогочасного нічного Нью-Йорка.

Монтерей, 1967: три дні, що змінили все

Міжнародний попфестиваль у Монтереї проходив із 16 по 18 червня 1967 року в однойменному містечку в Каліфорнії й зібрав від 55 000 до 90 000 людей. Це був перший масштабний рок-фестиваль в історії — до Вудстока залишалося ще 2 роки. Саме тут широка американська публіка вперше побачила Дженіс Джоплін та Джимі Гендрікса. Отіс Реддінг відкрив себе для білої аудиторії, а The Who рознесли сцену на друзки — у буквальному сенсі.



Джо Макдональд із гурту Country Joe and the Fish із розфарбованим обличчям на фестивалі в Монтереї, 1967 рік.

Джо Макдональд із гурту Country Joe and the Fish вийшов на сцену з обличчям, розписаним яскравими фарбами. Це не було випадковістю: у 1967 році бодіарт та розфарбовані обличчя стали частиною антивоєнного протесту — візуальною мовою, зрозумілою без слів. Публіка це підхоплювала: люди розмальовували одне одного просто на галявині фестивалю.



Монтерей, 1967 рік. Після трьох днів музики можна було перепочити й подрімати просто на місці.



Публіка Монтерейського фестивалю, 1967 рік. 90 000 людей на піку — і жодного інциденту з поліцією.



Глядачі на фестивалі в Монтереї, 1967 рік. Фарби, квіти та повна свобода пересування територією.



Монтерей, 1967 рік. Світлини звідти виглядають так, ніби хтось викрутив насиченість на максимум, але ні — це просто сама епоха.



Монтерей, 1967 рік. Три дні музики — і все зайве відходить саме собою.

Зірки: від Мішель Філліпс до Джейн Біркін

Монтерейський фестиваль організував Джон Філліпс із гурту The Mamas and the Papas («Мами й тати»). Його дружина Мішель Філліпс та подруга Касс Елліот співали просто серед натовпу — камера зафільмувала момент, коли вони стоять між глядачів і всміхаються. Це одна з найтепліших світлин десятиліття.



Мішель Філліпс та Касс Елліот із The Mamas and the Papas на фестивалі в Монтереї, 1967 рік. Посеред глядачів, а не на сцені.

Поки Монтерей гримів у Каліфорнії, у Лондоні знімали зовсім інше кіно. У 1968 році вийшов фільм «Дивовижний мур» (Wonderwall) — психоделічна притча із саундтреком Джорджа Гаррісона. У головній ролі — молода Джейн Біркін, якій тоді було 22 роки. Британська акторка лише починала кар'єру у Франції й ще не стала іконою стилю, відомою сьогодні завдяки сумці Birkin від Hermès.



Джейн Біркін у психоделічному фільмі Wonderwall («Дивовижний мур»), 1968 рік. Саундтрек написав Джордж Гаррісон.

Психоделіка проникла й у музичне оформлення — обкладинки альбомів перетворилися на окремий вид мистецтва. Арт-колектив The Fool, який оформлював магазин Apple Boutique самих Beatles, задавав візуальний стиль епохи: яскраві орнаменти, східні мотиви, все що завгодно — аби тільки гучніше.



Арт-колектив The Fool у магазині Apple Boutique, Лондон, 1967 рік. Бутик належав The Beatles і проіснував менше року.



Обкладинка альбому Tangerine Dream, 1967 рік. Психоделіка проникла й у візуальну мову платівок.



Pink Floyd, 1967 рік. На цей момент гурту менше ніж 2 роки, а Сід Барретт усе ще на сцені.

Вудсток та інші: як світ прощався з 1960-ми

Вудстокський фестиваль проходив із 15 по 18 серпня 1969 року на фермі у штаті Нью-Йорк і став символом цілого покоління. Туди завітали близько 500 000 людей — удвічі більше, ніж очікували організатори. Бракувало їжі, води, вбиралень. Ішли дощі. Утім, не сталося жодного серйозного інциденту. Саме Джимі Гендрікс закривав фестиваль: він вийшов на світанку 18 серпня й зіграв «The Star-Spangled Banner» («Зоряно-смугастий прапор» — гімн США) так, що це назавжди увійшло в історію.



Джимі Гендрікс на Вудстоку, 1969 рік. Закрив фестиваль на світанку 18 серпня — і увійшов в історію.

Співачка Мелані Сафка, яку всі знають просто як Мелані, вийшла на вудстокську сцену 15 серпня 1969 року вночі, під дощем, у віці 22 років. Її виступ із піснею Beautiful People став одним із найзворушливіших моментів фестивалю. Згодом вона напише «Lay Down (Candles in the Rain)» — саме про Вудсток.



Мелані Сафка на Вудстоку, 1969 рік. Вийшла на сцену вночі, під зливою, і запалила разом із глядачами тисячі свічок.

Фестивальний рух на той час вийшов далеко за межі США. На британському острові Вайт 1968 року відбувся власний фестиваль — камерний порівняно з Вудстоком, але не менш живий.



Джон Себастьян та Кетрін на фестивалі Isle of Wight, 1968 рік. Британська відповідь Монтерею.

На іншому кінці світу психоделіка дісталася Аргентини. Художниця Марта Мінухін у 1968 році влаштовувала в Буэнос-Айресі перформанси з надувними конструкціями та яскравими фарбами — її називали «латиноамериканською Йоко Оно». Рух був глобальним: від Каліфорнії до Південної Америки панував один і той самий дух.



Марта Мінухін у своїй інсталяції «Імпорт-Експорт» (Importación-Exportación) в інституті Торкуато ді Телья у Буенос-Айресі, 1968 рік.



Шотландський психоделік-фолк-гурт The Incredible String Band на обкладинці їхнього студійного альбому Changing Horses, що вийшов у 1969 році.

Кінець 1960-х зібрав в одній точці все, що згодом назвуть контркультурою: музику, колір, протест, свободу та спільну впевненість у тому, що світ можна змінити. Світлини того часу виглядають геть інакше, ніж звичайні історичні фото — вони справді живі. А що ви думаєте про цю епоху? Діліться в коментарях.