Кати: як жили, скільки заробляли і чому їх ховали за огорожею (6 фото)

Професія ката — одна з найпохмуріших і найсуперечливіших в історії. Їх боялися, зневажали, але водночас мали в них гостру потребу. Держава просто не могла обійтися без людини, яка виконувала вироки. І жила ця людина в дивному світі: з одного боку — влада над життям і смертю, з іншого — цілковита соціальна ізоляція та клеймо на все життя, що переслідувало навіть після смерті.





Як ставали катами

Охочих було небагато, і це ще м’яко кажучи. Опинитися на цій посаді можна було кількома шляхами, і майже жоден із них не був покликанням серця.

У спадок. Ремесло часто переходило від батька до сина. Через заборону брати шлюб зі «звичайними» людьми формувалися цілі катівські династії. Родини жили у вузькому замкненому колі, спілкувалися лише між собою, тож діти змалку знали, яке майбутнє їм приготовано.

З-поміж маргіналів. На службу нерідко наймали людей із фізичними вадами — горбанів, кульгавих, — а часом і психічно хворих. Їм нерідко виривали язика, аби вони не вибовкали таємниць свого фаху.

В обмін на помилування. Засудженому злочинцеві могли запропонувати сокиру замість страти чи довічного ув’язнення. Це був порятунок від загибелі, але ціною довічного відчуження від людства.

Із суміжних «брудних» професій. В Англії виконавців вироків нерідко знаходили серед м’ясників, солдатів чи поліцейських — тих, для кого вигляд крові був звичною справою.

За жеребом. У деяких німецьких містах цей тягар покладали на наймолодшого суддю або навіть на останнього одруженого парубка в громаді. Відмовитися від цього було неможливо.

Скільки платили



Гроші — окрема річ. За саму «посаду» катам платили рідко. Головний дохід залежав від конкретних страт чи катувань, і розцінки суттєво різнилися.

У Франції діяла відрядна оплата: повішення оцінювали від 20 до 100 франків, відтинання вуха — у 10, а спалення живцем чи колесування — у сотні. За звичайне бичування в XVI столітті в Діжоні могли дати лише 5 франків.

«Бонуси»: натуральні доплати





Влада чудово розуміла, що самої платні замало, тому підкидала «натурою».

Право «данини». У Франції та низці німецьких земель кат міг безперешкодно приходити на ринок і брати частину харчів задарма — зерно, фрукти, сир. Це було вагомим додатком до щоденного столу.

Безкоштовна їжа в шинках. Якщо кат приїжджав до іншого міста на страту, йому дозволяли їсти та пити в корчмах за казковий кошт — рахунки надсилали жандармерії.

Одяг страчених. В Англії закон гарантував катові право забрати собі вбрання, черевики та навіть перуки страчених. Додатковий зиск, хай навіть ці речі часто коштували небагато.

«Медичні» послуги. Кати підробляли торгівлею фрагментами тіл або промишляли народним цілительством — кров та жир страчених тоді користувалися неабияким попитом серед знахарів.

Чому це вважалося ганьбою



Річ у тім, що кат виконував усю «чорну роботу» держави, яка асоціювалася суто зі смертю та муками. Його ставили в один ряд із повіями та мандрівними лицедіями, забороняли ступати далі порога церкви й не пускали до одного столу з ремісниками. До того ж, крім страт, йому нерідко доручали чистити вигрібні ями, прибирати падло з вулиць і наглядати за будинками розпусти.

Це тавро було таким незмивним, що навіть через роки колишній кат не міг знайти пристойну роботу чи піти навчатися до університету.

Як їх ховали — найважливіше



І ось тут починається найцікавіше для нашого каналу. Смерть не знімала з ката прокляття — навпаки, вона запечатувала його назавжди.

За межами освяченої землі. У середньовічній Європі катів було заборонено ховати на звичайних цвинтарях. Поховання відбувалося за огорожею церковного подвір'я — без священника, відспівування та без імені на хресті. Церква вважала це ремесло «нечистим», і навіть перед лицем смерті вони не ставали «своїми».

Безіменні плити. Подекуди надгробки навмисне залишали без жодних написів, аби «порядні городяни» не спаплюжили їх. Камінь без імені — єдине, що зоставалося від людини, чиїм ремеслом була смерть.

Окремі цвинтарі. В Османській імперії для катів існували цілі окремі кладовища з простими необтесаними брилами замість пам’ятників.

Логіка «нечистої смерті». Тіла страчених злочинців за старих часів скидали до загальних ям, а нерозкаяних душогубів потай топили або кидали на поживу звірам у лісі. Хоча це насамперед стосувалося засуджених, пересуд «нечистої смерті» переходив і на самих винуватців страти.

Пам'ятник як суспільний вирок. Якби «великому катові» надумали поставити пам’ятник, це була б хіба що безіменна брила десь осторонь — аби ніхто не приходив плювати на його могилу. Що, власне, і є найпромовистішим свідченням суспільного ставлення до цього фаху.

Іронія історії



Кати жили у вигнанні, мали відрядну платню, рахували дні між стратами, а після смерті були позбавлені навіть місця на свяченій землі. Їхні «пам’ятники» — це безіменне каміння за парканом.

А тепер погляньте: на кладовищі Melbourne General Cemetery височіє унікальний надгробок у формі масивного кам’яного більярдного столу. На сукні висічені кий і кулі, ніби гравець лише на мить відійшов у справах. На плиті викарбувано його рекорди та тріумфи. Це поховання Волтера Ліндрума — легендарного австралійського майстра англійського більярда, чия велич вимірювалася рекордами, а не людськими життями.

Справжнім же «видатним» катам історія лишила хіба що безіменні брили поза церковною огорожею. І це, мабуть, найчесніший пам’ятник людському ставленню до професії, без якої держава не могла обійтися, але яку так і не спромоглася пробачити.