«Ми не металісти»: Ієн Гіллан про секрет Deep Purple, велич Black Sabbath і 60 років божевілля в року (13 фото)

Фронтмен Deep Purple Ієн Гіллан у свої поважні роки залишається одним із найдотепніших, парадоксальних і відвертих джентльменів світової рок-сцени.





Поки молоді музиканти відчайдушно борються за ярлики та статуси, 81-річний голос класичного року продовжує руйнувати стереотипи. У нещодавніх розмовах із британською пресою Гіллан зробив одразу кілька гучних зізнань: він навідріз відмовився вважати Deep Purple «хеві-металом», покпинив з манери гри барабанщика Metallica Ларса Ульріха, назвав Тоні Айомми батьком ґранжу та анонсував власний сольний розмовний тур «Talking Gib’rish», у якому намірився без купюр викласти всю правду про шість десятиліть життя у рок-н-ролі.



Ми зібрали головні одкровення легендарного вокаліста в один великий матеріал.

«Хеві-метал — це не наша чашка чаю»

І коли в інтерв'ю журналу The Chap Гіллана запитали, до якого ж табору насправді належать Deep Purple, співак категорично розставив крапки над «i»:

«Якщо вже обирати жанр, то я однозначно назву нашу музику хард-роком, а не "хеві". Просто тому, що приставка "хеві" (важкий) свого часу стала прямим містком до гуркотливого хеві-металу, а це зовсім не про нас. Мені не раз намагалися вручати престижні премії за "внесок у розвиток хеві-металу", але я завжди ввічливо від них відмовлявся. Так, мої близькі друзі грають саме метал — узяти хоча б легендарних хлопців із Black Sabbath чи юнаків із Metallica. Ми чудово ладнаємо і дружимо сім'ями, але металеве брязкання — це, чесно кажучи, зовсім не наша чашка чаю. У нашій музиці завжди є джазовий свінґ, повітря та танцювальний блюзовий кач, а не просто бажання оглушити слухача важким звуком».





За словами музиканта, коріння звучання Deep Purple сягає не брязкання важких обладунків, а первісного американського рок-н-ролу 1950-х років:

«Мій рок-н-рол — це Елвіс Преслі, Літл Річард, Джеррі Лі Льюїс, Рой Орбісон, Бадді Холлі, The Everly Brothers та Чак Беррі. Якби всі ці артисти з'явилися на сьогоднішній сцені, музичні критики одразу ж нарізали б їх на шматки, розпхали по вузьких жанрових нішах і роздали різним радіостанціям. Їм би просто не дозволили вважатися єдиним цілим. А для нас це завжди було єдиним подихом».

Делікатний дотик Ієна Пейса проти кувалды Ларса Ульріха

Один із найцікавіших пасажів Гіллана стосувався головного стадіонного гімну планети — «Smoke On The Water». Більшість слухачів і музикантів сприймають цей трек як важкий прямолінійний метал-бойовик. І, на думку Гіллана, роблять фатальну помилку.

В інтерв'ю радіостанції Planet Rock співак наголосив, що магія треку тримається не на гітарному перевантаженні, а на джазовому свінгу барабанщика Ієна Пейса:



«Усі слухають "Smoke On The Water" і думають: "О, який гуркіт, це ж справжній хеві-метал!". Та нічого подібного! Ви просто вслухайтеся в те, що там грає Пейс на ударних. Якось у Сан-Франциско до нас на сцену вийшов Ларс Ульріх із Metallica, щоб зіграти цю пісню разом із нами. І він просто почав гатити по барабанах з усієї дурі, вибиваючи з них дух, як справжній коваль! Я грав цей номер із десятками інших барабанщиків, і майже ніхто з них так і не зрозумів головного: партія Пейса вимагає надзвичайно м'якого, делікатного, майже джазового дотику, а не тупого лупцювання».



«Тоні Айомми — батько всього, що народилося в Сіетлі»

Говорячи про так звану «Святу трійцю» британського року (Deep Purple, Led Zeppelin та Black Sabbath), Гіллан без вагань віддав пальму першості гурту Тоні Айомми.



Ієн знає цю кухню зсередини: з кінця 1982 по 1984 рік він офіційно займав місце біля мікрофона в Black Sabbath, записавши з ними культовий і найскандальніший альбом «Born Again» (1983) — останню студійну платівку «Саббат» за участю оригінального ударника Білла Ворда.



«У певному сенсі Black Sabbath були важливішими за всіх нас, — зізнався Гіллан в інтерв'ю газеті The Sun. — Бо без них не існувало б ні хеві-металу, ні ґранж-сцени Сіетла. Те, що Тоні Айомми видавав своїми рифами в ті ранні роки, було монументально. Це була нищівна потужність. Я абсолютно переконаний: Тоні — справжній батько всього саунду 90-х, від Soundgarden до Nirvana».



Згадуючи запис альбому Born Again, Гіллан зізнався, що ця робота стояла для нього осторонь:

«Для мене це був неймовірний виклик. Приблизно як співати в рок-опері "Ісус Христос — суперзірка" чи виступати дуетом із Лучано Паваротті — щось геть інше, перпендикулярне до мого стилю. Але з Тоні дивовижно легко працювати: у нього немає ходіння манівцями, він пише прямо й б'є влучно в ціль».



Вічна молодість: від тріумфального туру до сольних одкровень 2027 року

У серпні 2026 року Ієн Гіллан розміняв дев'ятий десяток — легендарному вокалісту виповнився 81 рік. Але поважний вік для нього — порожній звук.



Випустивши у 2024 році свій 23-й студійний альбом «=1» під керівництвом продюсера Боба Езріна (Pink Floyd, KISS), гурт довів, що з приходом віртуозного північноірландського гітариста Саймона Макбрайда знайшов друге дихання. За останні два роки ветераны з тріумфом прокатилися переповненими стадіонами планети в межах світового турне, довівши критикам із журналу Uncut, що они досі здатні видавати «високооктановий концентрований рок у найкращому вигляді».



Однак спочивати на пенсії Гіллан категорично відмовляється. Співак уже анонсував свій наступний зухвалий крок: навесні 2027 року стартує його сольне турне «The Talking Gib’rish Tour» («Тур порожньої балаканини»).

У квітні та травні 2027 року Гіллан проїдеться камерними театральними залами Великої Британії (включно з концертом на престижному майданчику The Anvil у Бейзінгстоку 19 травня). Це буде незвичний проєкт без оглушливого стадіонного гуркоту: у форматі теплого дружнього стендапу артист збирається дві години поспіль труїти байки та ділитися нефільтрованими спогадами про понад 60 років життя в епіцентрі рок-н-рольного божевілля.



На глядачів чекають одкровення з перших вуст:

Про те, як під час пиятики в пабі він випадково підписав контракт із Black Sabbath просто на пивній серветці;

Про божевільні та підступні вибрики гітариста Річі Блекмора;

Про дуети з Лучано Паваротті та закулісний виворіт рок-опери «Ісус Христос — суперзірка»;

Про те, як вижити в золоту еру психоделічної революції та не втратити глузд.

«Це буде гранично чесний, хуліганський і неймовірно смішний погляд у замкову шпарину рок-н-ролу понад шістдесятирічної витримки», — обіцяють організатори майбутніх виступів.

Підсумок

Ієн Гіллан укотре доводить: велич справжнього рок-музиканта вимірюється не децибелами і не кількістю металевих шипів на куртці.

Вона криється у свободі від чужих очікувань, у вмінні сміятися з себе та у розумінні найтонших музичних нюансів — де навіть у найважчому рифі завжди має залишатися місце для свінґу, ґруву та людського тепла.



А як вважаєте ви?

Чи згодні ви з Ієном Гілланом, що Deep Purple — це чистий хард-рок, а не метал? І як вам його вокал на альбомі Black Sabbath «Born Again» — сміливий експеримент чи помилка молодості?