Автостопом по планеті — історія бунтаря, який об’їхав увесь світ на знак протесту (10 фото)

Для Хуана Вільяріно мандрівки автостопом — це значно більше, ніж просто імітація бідності, як жартома часом кажуть про європейців, котрі блукають світом. Для нього це гонитва за світом, у якому він прагне жити.





Наполовину Дон Кіхот, наполовину Че Гевара, Вільяріно стверджує, що його мандри — бунт не лише проти нудьги, а й проти всього поверхового способу життя в сучасному світі.

«Робота в офісі набагато небезпечніша за автостоп», — зазначав він в одному зі своїх маніфестів.

За все життя цей мирний бунтар родом з Аргентини подолав понад 160 тисяч кілометрів — цього вистачило б, аби чотири рази обігнути земну кулю — та змінив 2350 попутних авто в 90 країнах світу. Покладаючись під час подорожей виключно на доброту незнайомців, Хуан доводить: жити у мирі та довіряти людям цілком реально, на відміну від постійного страху, а культури народів насправді не розмежовуються лініями на карті чи прикордонними пунктами в аеропортах.



Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

Уперше Хуан Вільяріно піддався поклику дороги, коли йому було 23 роки. Тоді, 2001-го, в його рідній Аргентині вибухнула економічна криза: інфляція знецінила заощадження цілих сімей, друзі Хуана вийшли на вуличні протести, а батьки мусили шукати скромніше житло, де для сина вже не знайшлося окремої кімнати.

Тоді Хуан вирішив кинути навчання — він здобував фах психолога в Національному університеті Мар-дель-Плата.

«Я на власні очі бачив, як люди можуть усе життя працювати заради кар’єри чи власного будинку — і як усе це може зникнути в одну мить».

Хуан Вільяріно





Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

У 2003 році Хуан перебрався до Північної Ірландії, де встиг попрацювати робітником на сирній фабриці, охоронцем у нічному клубі та портьє в готелі, надсилаючи частину заробленого батькам до Буенос-Айреса.

Згодом, маючи за плечима кілька років важкої праці та 4 тисячі доларів заощаджень, він ухвалив найважливіше рішення у житті — присвятити роки мандрам світом. Із бюджетом 5 доларів на день він рушив класичним шляхом гіпі — вирушив із Європи до Індії, дорогою зупиняючись у Туреччині, Сирії, Ірані, Іраку, Афганістані та Пакистані.

Паломництво Близьким Сходом живилося не стільки прагненням здійснити мрію, скільки політичними поглядами та протестом проти образу арабів і мусульман, який активно нав'язували медіа під час американської військової кампанії в Іраку та Афганістані.



Хуан спілкується з водієм у Намібії. Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

Працюючи в Белфасті, Хуан разом із друзями-соціалістами виходив на антивоєнні мітинги проти кампанії в Іраку, проте швидко збагнув, що такі акції малоефективні. Потрібно було знайти щось переконливіше, дієвий спосіб по-справжньому привернути увагу людей.

Досвід мандрівки Близьким Сходом ліг в основу його першої книжки «Автостопом по Осі зла» («Вісь зла» — термін для позначення країн, які, за версією США, спонсорують тероризм. — Прим. ред.). У ній Хуан пояснює, що подорожує світом, аби продемонструвати людську доброту, адже «в наш час прояв щирих людських чеснот — це вже політичний жест».

«Подорож автостопом — це шлях до порозуміння між тими, хто має статки, і тими, хто їх позбавлений. Я свідомо ставлю себе у вразливе становище безпорадності, щоб побачити, що з цього вийде — якою буде реакція людини».

Хуан Вільяріно



Прощання з попутниками після поїздки до Кітмансхупа. Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

Якось на кордоні з Афганістаном Хуан ледь не здався і мало не повернув назад, та все ж пересилив страх, зловив кілька попуток і дістався Герата. Там він знайшов нічліг і спав, поклавши ножа під подушку. А наступного ранку, палаючи від сорому, з’ясував, що господарі — котрих він підозрював у намірі викрасти його — приготували для нього сніданок.

Діставшись разом із супутником (якого за деякий час викрали) до Кабула і завершивши свій перший маршрут у Таїланді, Вільяріно на певний час осів у хостелі, щоб узятися за чорновик першої книжки.

«Звісно, я усвідомлюю, що негідники та вбивці знайдуться скрізь — вони живляться брехнею і невіглаством, якими їх годують політики та ватажки бойовиків. Проте навіть у розтерзаному війною Афганістані живуть люди, готові безкорисливо допомогти, надати прихисток і розділити з вами вашу мрію. Бо не ви одні прагнете миру».



У гостях у місцевої родини. Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

Хуан продав рукопис видавництву, і ця книжка зробила його культовою постаттю в Аргентині. Якось у Буенос-Айресі на нього напали троє грабіжників, однак, упізнавши Хуана, вони не стримали захоплення і навіть запропонували йому грошей.



Зі статті про Хуана в аргентинській газеті

Згодом на батьківщині він зустрів своє кохання, Лауру, і відтоді вони разом мандрують світом на попутках. Спільними зусиллями пара написала та випустила книжку «Невидимі шляхи» (Invisible Routes), прибуток від якої покриває їхнє кочове життя, а також підтримує засновані ними освітні й культурні ініціативи.

Вони так і живуть у дорозі — без постійної роботи, власного даху над головою та рахунків за комуналку, витрачаючи лише 7 доларів на день на двох.



У покинутому шахтарському містечку. Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

Попри весь романтичний ідеалізм своєї місії, Хуан і Лаура — реалісти, тож часом мусять виявляти чималу винахідливість і кмітливість, аби вижити під час такого мандрівного життя.

«Ти зупиняєш авто не піднятим догори великим пальцем. Ти зупиняєш його посмішкою. У водія є лише якісь три секунди на рішення. І на цей вибір впливають підсвідомі чинники: емоції, мова тіла та інші ледь помітні знаки».

Хуан Вільяріно

Автостоп, за словами Хуана, — це насамперед форма діалогу та тонко вибудувана комунікація, а не випробування на силу чи витривалість.

У жодному разі не можна ловити попутку сидячи — так ти приховуєш свою поставу від водія, даєш менше інформації, а отже, сієш сумніви. Вигляд має бути максимально нейтральним: Хуан зумисне одягається як стереотипний «безпечний» турист — зручні черевики, об’ємний рюкзак, а головне — жодних сонцезахисних окулярів чи капелюхів, адже вкрай важливо демонструвати відкритість.



Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)

Як для двох бездомних волоцюг, у Хуана та Лаури вельми щільний розклад: о восьмій ранку вони вже на трасі, адже це найсприятливіший час для подорожей на довгі дистанції.



Одне авто на хвилину — це розкіш, одна автівка на 5 хвилин — Хуан уже починає нервувати. Раз на 20 хвилин — очевидно, що ти потрапив у справжню глухомань. Якось у Тибеті йому довелося прочекати дві доби, доки нарешті не зупинився єдиний водій.

«Зупиниться машина чи ні — залежить лише від тебе. Єдина зброя, яку я завжди тримаю напоготові, — це безтурботна широка посмішка».

Хуан і Лаура на Столовій горі поблизу Кейптауна. Фото: Брент Стіртон (Brent Stirton)