Як у Європі виникла мода на велетенські перуки та до чого тут сифіліс і воші (8 фото)

Усім нам добре знайомий образ аристократа XVII–XVIII століть. Панчохи, пишний мереживний комір-жабо, черевики з пряжками, гаптований золотом камзол і… велетенська напудрена перука. Остання деталь завжди викликає найбільше запитань, адже виглядає вона не надто практично. Як виникла мода на чоловічі перуки і що означав цей елемент іміджу дворянина?





Чоловіча перука, або як її ще називали «алонж», упродовж двох століть була невід'ємною частиною гардероба кожного знатного чоловіка. Носили її лише аристократи, і це була чи не головна ознака високого статуса в суспільстві. Утім, мода на алонжі з'явилася не через любов до естетики та вишуканості, а завдяки низькому уровню медицини й комплексам високородних осіб.



Кавалер XVIII століття в алонжі

Першим законодавцем моди на перуки став французький король Людовик XIII, який жив у XVII столітті. Монарх почав рано лисіти й дуже цього соромився. Для короля виготовили десятки пишних алонжів різних фасонів, переважно з темного волосся. Та справжньої популярності вони набули за його сина — Короля-Сонця Людовика XIV.

Черговий правитель на ім'я Луї почав втрачати волосся ще в 19 років. Сильно комплексуючи через це, король зібрав 48 найкращих перукарів країни й наказав їм виготовити велетенські перуки, що нагадували левину гриву. Варто уточнити, що у Франції раніше до облисіння ставилися зовсім не так, як нині. З часів племен франків пишна шевелюра вважалася ознакою мужності й сили.





Король Франції Людовик XIV

Лисий король Франції — що могло бути смішнішим у країні, де довгі локони шанували з давніх-давен, а королі ніколи не стригли волосся. Приблизно такий самий культ волосся панував у сусідніх Британії та Німеччині. При цьому саме в XVII–XVIII століттях у Європі як ніколи загострилася проблема облисіння. Причин було декілька.

Свинець, віспа та сифіліс

Насамперед чоловіки й жінки втрачали волосся через свинець і ртуть. Величезна кількість цих небезпечних елементів містилася в ліках і косметичних засобах. Без пудри й білил обійтися було неможливо: епідемії віспи, які періодично прокочувалися Європою, залишали на обличчях тих, хто вижив, незмивні рубці. Їх замасковували товстим шаром пудри на основі свинцевих білил.



Віспа залишала сліди на все життя

Другим лихом того часу стали венеричні захворювання. Суворі середньовічні принципи христианських чеснот уже не мали такого великого значення. Аристократи нестримно віддавалися розпусті, нагороджуючи одне одного «поганою хворобою». Сам по собі сифіліс аж ніяк не сприяє пишності волосся. Але його до того ж лікували засобами на основі ртуті. Те волосся, яке пощадила хвороба, ставало жертвою меркуріалізму. Тому лисі дворяни були зовсім не рідкістю.

Про проблеми, пов'язані із сифілісом, розповідав у своєму щоденнику Семюел Піпс. Він був британським чиновником морського відомства й жив у другій половині XVII століття. Брат Піпса підхопив венеричну хворобу, але Семюела турбувало не його здоров'я, а власний імідж.

«Якщо мій брат виживе, він не зможе показатися в пристойному товаристві — для мене це буде дуже великою ганьбою».

Як бачимо, у тогочасному суспільстві волосся мало настільки велике значення, що навіть лисий брат міг кинути тінь на репутацію.



Біда з облисінням не оминала монархів по всій Європі. Король Англії Карл II, кузен Людовика XIV, теж облисів і, як і його родич, замовив собі цілу колекцію величезних перук. Королі завжди були законодавцями моди. Тому зовсім не дивно, що коли двоє наймогутніших правителів Європи надягли перуки, їх почали наслідувати.

Перуки та особиста гігієна

Уже в другій половині XVII століття майже всі аристократи Європи мали у своєму розпорядженні перуки. Хтось мав один алонж, а хтось замовляв десятки — на всі випадки життя. Задоволення це було не з дешевих, але краса вимагала жертв. Тим паче що перуки значно спростили життя дворян.



Перукар та його клієнт у перуці

Європі дошкуляли не лише віспа та сифіліс, а й банальні воші. Час, який ми вважаємо епохою Просвітництва, насправді був періодом темряви та бруду. Купання вважалося долею простолюду, одяг воліли не прати, а провітрювати, а сморід від немитих тіл заглушали парфумами. Медицина перебувала в жалюгідному стані й, на думку багатьох, поступалася навіть античній.

Воші атакували королів, баронів і простих шинкарів. Якщо проста людина могла поголити голову й пов'язати хустку, то аристократ не міг дозволити собі таку вільність. Високородні голили залишки волосся, які пощадили ртуть і хвороби, а поверх лисих голів натягували величезні алонжі.



Мода на алонжі постійно змінювалася

Виготовляли перуки з натуральної сировини. Найдешевшими були вироби з кінського волоса та козячої вовни, а найдорожчими — зі справжнього волосся. За алонжами потрібно було доглядати. Королі та графи тримали окремих слуг, які опікувалися їхніми перуками.

Перуки треба було не лише розчісувати, а й провітрювати, а ще покривати ароматизованою пудрою. Якщо виріб втрачав форму, його відносили перукарям, і ті його відновлювали. Щоб позбавити алонжі комашні, їх кип'ятили або обробляли різними їдкими розчинами.



Носіїв перук революціонери не жалували

Мода на перуки трималася до кінця XVIII століття, а потім пішла на спад. У Франції велику роль у її занепаді зіграла буржуазна революція. Багато власників перук тоді втратили свої голови, а ті, хто дивом їх зберіг, уже боялися демонструвати свою приналежність до еліти.