Алабай проти вовка: хто переможе у реальних сутичках чабанів (10 фото)

Диванні експерти полюбляють сперечатися: хто сильніший — алабай чи вовк?

У чабана це питання куди прозаїчніше, адже воно має суто практичний характер. Чабан — це пастух, який випасає отару овець. І вранці для нього важливо не те, хто кого переміг у бійці, а скільки овець залишилося цілими.





Тому гарному вовкодаву зовсім не обов'язково вбивати вовка. Його завдання простіше й розумніше: переконати хижака, що ця отара — надто небезпечна вечеря.

А якщо вовків декілька, з'ясовується ще цікавіша річ: вирішальним стає не наймасивніший пес, а вся система охорони.

Спочатку зважимо суперників

Середньоазійська вівчарка, яку зазвичай називають алабаєм, — порода серйозна. Це не якась новомодна вигадка з розплідника, а нащадок давніх пастуших собак Центральної Азії, яких тисячоліттями відбирали чабани від Каспію до Паміру.



Їхнє завдання було простим і жорстким: іти зі стадом, витримувати спеку й мороз і самостійно вирішувати, коли потрібно відганяти вовка чи чужинця. Тому відбір здійснювали передусім за витривалістю, самостійністю та безстрашністю, а не за зовнішнім виглядом.

Стандарт породи сформований без романтики: великий, сильний, витривалий собака з територіальним інстинктом. Безстрашність перед великими хижаками окремо відзначена як характерна риса породи.

Кобель має бути не нижчим за 70 сантиметрів у холці й не легшим від 50 кілограмів. Верхньої межі стандарт практично не встановлює: великі габарити вітаються, доки собака залишається пропорційним.

Тепер вовк. Інститут зоології Казахстану наводить середню массу місцевого сірого вовка приблизно 30–40 кілограмів.





Отже, великий дорослий алабай важчий за степового вовка на десяток-другий кілограмів.

Але кілограми ще не гарантують перемоги.

Вовк легший, рухливіший і чудово пристосований до тривалих переходів. Собака масивніший і краще захищений. У середньоазійської вівчарки навіть шкіра за стандартом має бути товстою, еластичною та досить вільною — саме для того, щоб зменшувати травми під час контакту з хижаком.

Якщо все ж таки один на один

Візьмемо не рекордного алабая і не величезного північного вовка, а тих тварин, заради зустрічі з якими порода й формувалася: дорослий робочий кобель алабая вагою близько 55–60 кг проти дорослого степового вовка вагою приблизно 35–40 кг.



У такому бою помірну перевагу я віддав би алабаю. Він має на 15–25 кг більшу масу, масивну голову та шию, міцний корпус; саму породу століттями використовували для захисту отар від великих хижаків. Вовк легший, зате рухливіший, витриваліший і все життя користується зубами не на тренуванні, а ради виживання.

Тому бій, найімовірніше, вирішувався б не видовищним «смертельним укусом», а тим, хто першим зможе нав'язати зручну позицію. У алабая перевага в габаритах, у вовка — у досвіді, навіть за однакового віку.

Якщо алабай зустрічає вовка лоб у лоб і використовує перевагу в масі, його шанси виглядають кращими. Якщо вовк отримує простір для маневру, уникає прямого захоплення й атакує збоку, різниця скорочується. Обоє цілком здатні завдати одне одному важких травм. А проти двох вовків перевага собаки практично зникає.

І тут добре видно, навіщо взагалі вивели такого пса. Вовк має подивитися на суперника, важчого за нього самого, і вирішити, що ця конкретна вівця обійдеться йому занадто дорого.

Чому вовк часто взагалі не вступає в бій

Такі «боксерські поєдинки» трапляються вкрай рідко, хоча алабаї та вовки часто перетинаються суто географічно.

Вовку не потрібен чемпіонський пояс. Йому потрібна їжа.



Важка травма для дикого звіра означає неможливість полювати, а далі — голод. Тому вступати в серйозну бійку з великим собакою ради однієї вівці далеко не завжди має сенс.

Саме на цьому побудована робота пастуших собак.

Вони позначають територію, гавкають, виходять назустріч, переслідують хижака, який наблизився. Бойовий контакт — це вже крайній випадок.

Тому на практиці питання «хто фізично сильніший один на один?» алабаї з вовками з'ясовують вкрай рідко.

Як на мене, головний талант вовкодава якраз у тому, щоб справжній бій взагалі не відбувся. Якщо вовк подивився на собаку й пішов геть, собака вже переміг.

Зі зграєю арифметика змінюється

Зовсім інша ситуація — декілька вовків проти одного собаки.



Один пес фізично не здатний одночасно контролювати різні напрямки. Вовки отримують можливість заходити з кількох боків, відволікати охоронця й прориватися до отари.

Причому напад на свійську худобу іноді закінчується зовсім не однією з'їденою вівцею.

Дослідження 133 зареєстрованих нападів вовків на худобу в Ірані показало цікаву річ: у 126 випадках відбувалося так зване надлишкове вбивство — вовки вбивали більше тварин, ніж могли з'їсти одразу. У середньому під час такого нападу гинуло 6,5 голови. Більшість подібних випадків траплялася всередині загонів.

Чому?

Коли вівці зачинені в обмеженому просторі, вони не можуть розбігтися. Здобич, яка рухається, знову й знову запускає мисливський інстинкт хижака.

Для вовка погано захищений загін може перетворитися майже на буфет, де ніхто не встиг відчинити двері.

І саме тут стає зрозуміло, навіщо пастуху кілька собак.

Один собака — добре. Кілька — значно краще



Дуже показове дослідження провели біля національного парку Ґолестан в Ірані.

Науковці опитали 139 пастухів із 32 сіл і порівняли втрати худоби під час нападів вовків із кількістю сторожових собак.

Результат виявився дуже наочним: кожна додаткова собака була пов'язана в середньому зі зменшенням втрат під час нічного нападу вовків приблизно на 25%.

За умов цього дослідження близько шести собак виявилося тією кількістю, за якої втрати знижувалися особливо помітно — приблизно з 1,5 тварини за напад до 0,35.

Це не означає, що існує чарівна інструкція «на кожного вовка випустити шістьох алабаїв».

Розмір отари, місцевість, якість загону, досвід собак і самих вовків суттєво відрізняються.

Але принцип добре зрозумілий.

Пастуший собака працює ефективніше не як одинокий гладіатор, а як частина групи.

Дослідження у французьких Альпах показують таку ж картину: під час зустрічей із вовками кілька собак можуть розділяти завдання — частина переслідує хижака, частина залишається біля овець. У групах з понад шести собак таке розділення спостерігалося частіше.

Чому їм обрізали вуха й хвости



Саме цим зазвичай пояснюють давню традицію купірувати середньоазійським вівчаркам вуха й хвіст.

Пастухи вважали довгі виступаючі частини тіла вразливими місцями, за які хижак може вхопити або які легко розірвати.



Традиція дійсно існує, і стандарт FCI її згадує.

Але є суттєва деталь: натуральний хвіст стандарт вважає цілком рівноцінним купіруваному, а купірування допускається лише там, де це дозволено законом.

Переконливих наукових даних про те, що видалення вух і хвоста помітно підвищує шанси собаки вижити під час нападу вовка, небагато.

Тому домашньому алабаю, який охороняє заміську ділянку, традиційна операція жодної додаткової «вовкодавності» автоматично не додає.

То хто ж усе-таки переможе

Якщо вивести великого алабая та вовка на уявний ринг, чесного відсотка перемог не існує.



Великий робочий собака може бути важчим за степового вовка й здатний завдати йому серйозних травм.

Вовк теж цілком здатний тяжко поранити або вбити собаку.

А проти кількох вовків становище самотнього пса стає значно гіршим.

Але це взагалі не те завдання, заради якого століттями тримали вовкодавів.

У реальному пастушому житті перемога виглядає набагато нудніше: вовк підійшов, почув собак, побачив пастуха — і пішов геть.

Вівці вранці перераховані.

Усі на місці.

Вовкодаву не обов'язково перемагати вовка. Йому достатньо зробити вівцю надто дорогою вечерею.