Принцеса Укока: як алтайська шаманка 2500 років пролежала в кризі — і стала прокляттям для тих, хто її потривожив (16 фото)

Улітку 1993 року археологиня Наталія Полосьмак приїхала на плато Укок і вирішила розкопати курган, який її колеги вважали порожнім. Під пограбованою могилою експедиція натрапила на друге, незаймане поховання. У ньому була мумія молодої жінки, що пролежала в кризі дві з половиною тисячі років. Журналісти охрестили знахідку «принцесою Укока», хоча науковці швидко переглянули цей титул. А місцеві жителі й досі пов'язують із пробудженням мумії землетруси та інші біди Алтаю. Розповідаємо, як археологи знайшли Ак-Кадин, що показало дослідження її тіла і чому суперечки щодо її долі тривають у судах донині.





Курган, у який ніхто не вірив

Історія почалася із впертості однієї людини. Влітку 1993 року Наталія Полосьмак прибула на плато Укок — плоскогір'я на висоті 2500 метрів над рівнем моря, затиснуте між кордонами Казахстану, Монголії та Китаю. Вона вирішила розкопати курган Ак-Алаха-3, попри те що її чоловік і колега, академік В'ячеслав Молодін, відмовляв дружину. Він був переконаний: місце давно пограбоване і жодних знахідок не принесе.



Розкопки кургану Ак-Алаха-3 на плато Укок: під пограбованим шаром знайшли друге, незаймане поховання

Верхнє поховання виявилося пізнішим і справді пограбованим: у ньому збереглися лише скелет чоловіка та троє коней. Під ним лежала недоторкана пазирицька камера — її залила вода, яку навіки скував лід. Природний холодильник законсервував усе всередині на два з половиною тисячоліття.

Крижана капсула на висоті 2500 метрів

Усередині другої камери стояв саркофаг зі стовбура модрини, а поруч лежали рештки шести коней під сідлами. Скакунів принесли в жертву, аби вони супроводжували господиню в потойбічному світі. Археологи розтоплювали лід кілька днів і діяли надзвичайно обережно: поспіх загрожував пошкодити тіло, яке збереглося майже неушкодженим.





Археологи біля відкритої крижаної камери — лід розтоплювали кілька днів, щоб не пошкодити знахідки

Коли віко саркофага зняли, стало зрозуміло: ця знахідка докорінно змінить уявлення про пазирицьку культуру. Так називають кочові племена скіфського кола, які населяли гори Алтаю у V–III століттях до нашої ери.



Збруя одного із шести коней, принесених у жертву, щоб супроводжувати господиню в потойбіччя

Мумію гелікоптером доправили до Новосибірського академмістечка. Там за неї взялися генетики, палеопатологи та фахівці з бальзамування.

Тіло, законсервоване кригою

Перед науковцями постало тіло жінки віком 25–28 років, забальзамоване ще її одноплемінниками. Внутрішні органи вилучили, порожнини заповнили травами, а саму поховальну камеру облаштували так, щоб вона заповнилася льодом.



Завдяки вічній мерзлоті тіло жінки збереглося

На голові жінки зберігся перука з волосся, вовни та повсті заввишки 90 сантиметрів. Під нею — власне волосся, заплетене в коси.



Волосся Ак-Кадин заплетене в коси — під 90-сантиметровою перукою з волосся, вовни та повсті

Така зачіска та складний головний убор, на думку дослідників, також свідчили про особливий статус жінки в пазирицькому суспільстві.

Татуювання, що пережили два з половиною тисячоліття

Найбільш неочікуваною знахідкою стали татуювання. На плечі жінки зображено фантастичну істоту — оленя з рогами козерога та дзьобом грифона.



Татуювання на плечі: олень із рогами козерога та дзьобом грифона

Від плеча до зап'ястка тяглися малюнки гірського барана, снігового барса та крилатих хижаків. Полосьмак вважала, що ці зображення — не просто прикраса, а своєрідна мова символів. Вона вказувала на статус власниці або фіксувала важливі віхи її життя.



Гірський баран і сніговий барс на руці — малюнки виконані з ювелірною точністю



Руки жінки вкриті майстерними татуюваннями з анімалістичними сюжетами

Медійники одразу охрестили знахідку «принцесою Укока». Для місцевих вона стала Ак-Кадин — «Білою пані». Самі ж археологи уникають таких гучних слів: для них це жінка середньої верстви пазирицького суспільства, яка, ймовірно, виконувала ритуальні обов'язки.

Вирок, винесений сучасною медициною

Причину смерті Ак-Кадин з'ясували не відразу. Томографія 2010 року виявила пухлину в правій груді. Дослідники Андрій Летягін та Андрій Савелов описали клінічну картину, характерну для раку молочної залози пізньої стадії: хвороба, за їхніми оцінками, тривала від п'яти до семи років і на фінальному етапі супроводжувалася нестерпним болем та виснаженням.



Перша скульптурна реконструкція обличчя Ак-Кадин, створена в 1995 році

У пазирицькій культурі тривала тяжка недуга нерідко передувала визнанню шаманського дару. Тому вчені припускають: саме хвороба могла зробити Ак-Кадин обраною. Антропологічно вона належала до європеоїдного типу. Генетично ж пазиридці ближчі до самодійських народів Сибіру, ніж до сучасних алтайців.



Уточнений портрет Ак-Кадин, представлений у 2022 році новосибірським науковцем Дмитром Поздняковим

Гнів потривожених духів

Майже два десятиліття, з 1993 по 2012 рік, мумія перебувала в Новосибірському академмістечку — далеко від рідного Алтаю. Багато алтайців сприймали це як святотатство: за місцевими віруваннями, Ак-Кадин охороняла межу між світом живих і підземним царством, і її відсутність нібито відкрила шлях лиху.



Так мумія зберігалася в Новосибірському академмістечку майже два десятиліття — до 2012 року

27 вересня 2003 року в Кош-Агацькому районі стався Чуйський землетрус магнітудою 7,3 — найсильніший за всю історію сейсмічних спостережень у регіоні. Постраждало майже 1900 житлових будинків, а село Бельтир довелося зводити заново на новому місці, хоча людських жертв вдалося уникнути. Місцеві мешканці, депутати та духовні лідери навпростець пов'язали катастрофу з вивезенням мумії.

Повернення додому

20 вересня 2012 року мумію перевезли з Новосибірська до Горно-Алтайська гелікоптером, у броньованому саркофазі. Спеціально під неї реконструювали Національний музей імені А. В. Анохіна. У новому залі встановили саркофаг із клімат-контролем температури та вологості, а саме тіло помістили в подобу мавзолею.



У Музеї імені Анохіна в Горно-Алтайську для мумії облаштували спеціальний склеп

Раз на два-чотири тижні рештки обробляють бальзамувальними розчинами. Реставрацію свого часу проводили фахівці тієї самої московської школи, що опікується тілом Леніна. Широкому загалу мумію демонструють обмежено — лише у визначені дні.

Суперечка, що не вщухає в судах

Повернення до Горно-Алтайська не поклало край суперечкам. Улітку 2014 року Алтай накрили масштабна повінь і нищівний град. Рада старійшин Республіки Алтай сприйняла це як черговий знак і почала вимагати поховати мумію на її первісному місці. Активісти зібрали близько 22 тисяч підписів — це майже десята частина населення республіки.



Національний музей імені Анохіна в Горно-Алтайську — саме навколо його експоната точаться запеклі судові баталії

У грудні 2015 року кілька жителів Алтаю подали позов до Горно-Алтайського міського суду. Ініціатором став шаман Акай Кіне, очільник духовного центру тюрків «Кін Алтай». 3 лютого 2016 року суд відмовив у задоволенні позову: знахідку визнано пам'яткою федерального значення, тож її долю вирішує Міністерство культури, а не місцева влада. Касаційну скаргу також відхилили. Акай Кіне заявляв про готовність звертатися до міжнародних судів, проте суттєвих зрушень у справі відтоді так і не відбулося.

Чи була вона взагалі принцесою?

Чимало дослідників вважають, що навколо знахідки виникло значно більше міфів, ніж реальних фактів. Академік В'ячеслав Молодін непохитний у своїй думці:

«Ніяка це не принцеса, а представниця середнього прошарку пазирицького суспільства. Галас навколо нашої знахідки зчиняється щоразу, коли на Алтаї трапляються якісь події: вибори, землетруси чи дефіцит місцевого бюджету», — академік В'ячеслав Молодін



Одна з пазирицьких мумій, знайдених експедицією Сергія Руденка, що нині зберігається в Ермітажі — їх повернення ніхто не вимагає

Науковець нагадує й інший факт. Починаючи з 1929 року на Алтаї було виявлено ще кілька мумій пазирицької культури. Найвідоміші поховання у 1947–1949 роках розкопав археолог Сергій Руденко в долині річки Улаган. Для алтайських активістів це порівняння не є аргументом: вони наголошують, що саме Ак-Кадин посідала виняткове місце у віруваннях пращурів і має повернутися в землю.

Право на вічний спокій

Історія Ак-Кадин — це не просто розповідь про визначну археологічну сенсацію. Це зіткнення наукової допитливості з правом корінного народу вирішувати долю праху своїх предків. Мумія й досі перебуває в музеї Горно-Алтайська, і кожен, хто бачить її крізь скло саркофага, мимоволі ставить собі питання: чи варте було порушення її вічного сну тих знань, які ми зрештою здобули?



Фахівці музею біля саркофага принцеси Укока: раз на місяць її тіло обробляють тими ж розчинами, що й тіло Леніна

Як вважаєте ви: чи мають останки стародавніх правителів і жриць виставлятися на загальний огляд, чи їх варто повертати в землю на знак поваги до вірувань корінних народів? І чи вірите ви в містичні історії про стародавні прокляття, що майже завжди виникають навколо гучних археологічних знахідок?