12 видатних фільмів, які після перегляду хочеться негайно видалити й забути (13 фото)

До списку улюблених фільмів ми зазвичай зараховуємо ті стрічки, які переглядали не один раз, із легкістю цитуємо й переповідаємо улюблені сцени. Проте кожен із нас без зусиль згадає й таке кіно, яке хоч і належить до світових шедеврів чи вважається здобутком кіномистецтва, але передивлятися його немає жодного бажання.





Деякі з цих стрічок просто не виправдали наших очікувань, інші розчарували фіналом, ще якісь після розкриття головної інтриги стають нецікавими, а деякі взагалі виявилися справжнісінькими двогодинними тортурами.

Могила світлячків (1988)/ Hotaru no haka



Повнометражна японська анімація у пересічного глядача зазвичай асоціюється з барвистими казковими творами студії Ghibli та Хаяо Міядзакі. Утім, «Могила світлячків» режисера Ісао Такахати схожа на картини компанії-гіганта лише стилем — в іншому ця воєнна драма, безперечно, перебуває в зовсім іншому всесвіті.

Передусім проникливість історії дітей, які намагаються вижити у зруйнованому війною місті, зумовлена тим, що «Могила світлячків» ґрунтується на біографічному романі, де автор описує події з власною родиною. І це дуже чіпляє за душу — так, що порекомендувати цей фільм не наважишся не лише дітям, а й дорослим: війна рідко постає на екрані більш огидною, страшною та жорстокою. Чого вартий лише момент, коли діти знаходять тіло вбитої матері — краще цього більше ніколи не бачити.

Реквієм за мрією (2000)/ Requiem for a Dream





Після низки візуальних експериментів у картині «Пі» Даррен Аронофскі у «Реквіємі за мрією» розтоптав усі можливі кінематографічні канони: кількість монтажних склейок у його фільмі втричі перевищує середньостатистичну, він використовує розділений екран, уповільнену й прискорену зйомку, а ракурси камери викликають запаморочення.

Проте не технічними прийомами Аронофскі викликає стійке небажання передивлятися один із найкращих своїх фільмів — набагато болючіше спостерігати падіння й руйнування персонажів стрічки. «Реквієм» починається з віри в красиву казку про те, що кожен із нас може досягти бажаного, варто лише докласти трішки зусиль, а закінчується моторошними картинами гниття, божевілля та продажу себе за дозу дурі. Незрівнянне кіно, задумане й зняте на найвищому рівні, однак повторити таку подорож наважаться нечасто.

Незворотність (2002)/ Irreversible



Режисер Гаспар Ное не вирізняється делікатністю: глядач його фільмів завжди має бути готовий до того, що легкої прогулянки не буде — доведеться важко долати гострі кути розказаної історії, попутно захоплюючись чіпкою камерою та енергійною постановкою непростих сцен. Найгучніший приклад зухвалої режисури Ное — «Незворотність», яку можна було б м'яко описати як детектив про пошуки зловісного сутенера, який тримає в жаху паризький квартал. Проте варто глядачеві один раз побачити цей фільм, і він застрягне в голові, мов іржавий цвях із відкушеною шляпкою.

Так, ми про знамениту сцену зґвалтування героїні Моніки Беллуччі, зняту неймовірним трихвилинним планом, яка боляче вражає не лише жорстокістю насильства, а й байдужістю суспільства. Пам'ятаєте чоловіка, який замість допомоги жінці повернув в інший бік? Ні? Тоді передивіться, звісно.

Олдбой (2003)/ Oldboy



Слід зазначити, що «Олдбой» Пак Чхан Ука з'явився на світ у дуже вдалий час: азійське кіно зацікавило американських, європейських і загалом пересічних глядачів, тож чи не кожен проєкт був на слуху. Проте не применшуватимемо рівень цієї картини: «Олдбой» — блискучий детектив і трилер, знятий настільки незвично, що дивитися його можна було лише з широко роззявленим ротом, а знята одним кадром трихвилинна сцена бійки й досі вважається вражаючим трюком.

Ось тільки фінал картини змушує глядача здригнутися дужче, ніж від вигляду осьминога, якого їдять живцем: після 15 років незрозумілого ув'язнення головний герой виявляється втягнутим у дивну гру, що зводить його з власною дочкою, а це закінчується інцестом. Страшна розв'язка чудового фільму — передивлятися таке навряд чи захочеться.

Черевики мерця (2004)/ Dead Man’s Shoes



Картина Шейна Медоуза «Черевики мерця» — справжня перлина британського кіно, що поєднує елементи драми, горору, трилера й навіть дрібку чорної комедії. Винахідлива історія двох братів, один із яких пішов до армії, залишивши іншого у світі насильства та жорстокості, а згодом повернувся, щоб помститися, демонструє зворотний бік провінційної Англії краще за будь-який інший фільм, а Педді Консідайн у головній ролі продемонстрував акторську гру, яка заслуговує на щиру похвалу.

Утім, побачений хоч раз фінал стрічки назавжди відіб'є охоту знову занурюватися у цей неприємний, кривавий, наркотичний світ. Тут навіть не діє ефект «Шостого почуття» чи «Бійцівського клубу», де один із персонажів так само не взаємодіє ні з ким із довколишніх: «Черевики» передивлятися не тягне за жодних обставин.

Хлопчик у смугастій піжамі (2008)/ The Boy in the Striped Pajamas



Якщо ви не читали роман ірландця Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі», стрічка неодмінно спробує вас приголомшити. Усе річ у тім, що, розбещені голлівудськими кліше та незмінними гепі-ендами, ми на автоматі очікуємо щасливого розв'язання всіх проблем навіть у картинах про Голокост. Головні герои стрічки — двоє хлопчиків, яких розділяє колючий дріт.

Один із них — в'язень концтабору, а інший — син коменданта-нациста, але це не заважає зародженню справжньої міцної дружби. Ближче до фіналу ми сподіваємося на довгоочікуваний порятунок Шмуеля, на те, що Бруно допоможе другові втекти або ж його батько знайде для єврейського хлопчика місце у своєму домі. Але картина боляче б'є по почуттях: замість порятунку буде купа горя, знову занурюватися у яке не побажаєш і ворогові.

Дитя пітьми (2009)/ Orphan



Поки занепокоєні нашим розумом громадські діячі розмірковували про те, чи можна показувати на екрані дитяче насильство й робити дітей героями фільмів жахів, режисер Жауме Кольєт-Серра зняв чудовий психологічний трилер «Дитя пітьми». Він розповідає про подружжя, яке удочерило 9-річну дівчинку, що виявилася осередком пороків і жаху.

Фільм чудово опрацьований, уздовж сюжету глядач змушений кидатися з крайності в крайність, підозрюючи у бідах родини Коулманів то чоловіка, то дружину, то нового члена сім'ї. Однак дочекавшись фіналу, ми не те щоб розчаровуємося, а різко втрачаємо інтерес до подій: останні кілька хвилин, коли розкривається таємниця Естер, тягнуться нестерпно довго. Усе вже зрозуміло й анітрохи не чіпляє. Але не лише це відштовхує від повторного перегляду — навряд чи хтось захоче знову відчути ніяковість від сцени зваблення прийомною донькою своего нового батька, навіть знаючи, хто є хто.

Блакитний валентин (2010)/ Blue Valentine

Мелодрама Дерека Сієнфренса «Блакитний валентин» — справжній тріумф Раяна Ґослінґа та Мішель Вільямс, які зіграли у фільмі головні ролі. Чудовий сценарій демонструє глядачеві зворушливу історію згасання кохання, дедалі більші суперечності всередині колись ідеальної пари та прірву, яка поступово росте там, де колись вирували палкі почуття. Хімія між Вільямс і Ґослінґом заворожує глядача, і саме тому крах та розрив стосунків їхніх героїв вражають особливо боляче.

Настільки боляче, що під кінець картини ви шкодуєте, що взагалі взялися її дивитися: краще б не бачити цих страждань і конфліктів. Звісно, «Блакитний валентин» значно правдивіший за романтичні комедії про «кохання до кону», але це зовсім не означає, що таку правду захочеться черпати великою ложкою знову й знову.

Щось не так із Кевіном (2011)/ We Need to Talk About Kevin

Трагічна історія Єви та її сина, показана у картині Лінн Ремсі «Щось не так із Кевіном», заслуговує на кожну секунду аплодисментів, якими її нагороджували глядачі на численних фестивальних показах: від стрічки й справді неможливо відірвати очей, а доля її героїв зачіпає найтаємніші струни душі.

Тема картини складна й неприваблива: далеко не кожен із нас готовий зізнатися собі у тому, що мусить розділити провину своїх дітей, що виховував дитину неправильно, що був глухим до перших тривожних сигналів. Особливо важким цей фільм є для матерів, які переконані, що дають дітям усе найкраще і не можуть помилятися, а результат жахає їх самих. Стрічка карбується в пам'яті, але до повторного перегляду не заохочує: надто це важко — бачити блискуче зіграні талановитою Тільдою Свінтон муки, спровоковані кривавою бійнею Кевіна.

Дерево життя (2011)/ The Tree of Life



Що й казати, повторний перегляд будь-якого з останніх фільмів Терренса Маліка — випробування не для людей зі слабкими нервами. Утім, «Дерево життя», імпресіоністська розповідь про пересічну американську сім'ю, вирізняється навіть на тлі останніх творінь режисера. Не вірте тому, хто скаже, ніби у «Дерева» немає сюжету, не довіряйте думкам тих, хто вважає, що ця картина є галюцинацією автора чи його наркотичним тріпом. Усе це неправда: стрічка — справжній візуальний шедевр, що занурює глядача у філософію життя настільки глибоко, наскільки той готовий прийняти таку подорож.

Але всі космічні масштаби розповіді, усі блискучі акторські роботи та майстерні операторські прийоми, уся багатовимірність трактувань навряд чи зможуть змусити вас передивитися «Дерево життя» ще раз. Цей фільм прекрасний своїм післясмаком і відчуттям того, що ти його вже побачив і більше дивитися не доведеться.

127 годин (2010)/ 127 Hours

Кар'єра Джеймса Франко схожа на американські гірки: він то опиняється на коні й отримує найпрестижніші нагороди, то знімається у нестерпному шлаку; його то запрошують у багатомільйонні блокбастери, то дають ролі в копійчаних інді-фільмах, які вирушають просто до смітника.

2011 рік став для актора тріумфальним: у фільмі Денні Бойла «127 годин» Франко отримав шанс на бенефіс і використав його сповна. Ось тільки картина, за всіх своїх переваг, вийшла такою, що кожного глядача нудить від самого лише спогаду про неї. Екранізація історії альпініста, який потрапив у пастку, навряд чи могла обійтися без ключової сцени ампутації затиснутої каменем руки, але те, як це показують Бойл і Франко, змушує щоразу обливатися холодным потом: тупий складаний ніж проти сухожиль, нервів, м'язів і кістки. Не намагайтеся повторити перегляд у домашніх умовах.

12 років рабства (2013)/ 12 Years a Slave

Історична драма Стіва Макквіна «12 років рабства», здавалося б, не мала нічим здивувати: картини про гноблення темношкірого населення Америки виходять регулярно, у головній ролі — не найвідоміша зірка, а історія Соломона Нортапа більше схожа на казку в стилі «Хатини дядька Тома». Проте щось у цій стрічці склалося так, що очманіли не лише глядачі, а й критики: усі найбільші церемонії нагородження стали для «12 років рабства» тріумфальними.

Єдина проблема цього фільму полягає у тому, що після того як у фіналі Соломон возз'єднується з дружиною та дітьми, полегшено видихають не лише герои історії, а й ми. Так, похмура залаштункова історія американського рабоволодіння показана блискуче, так, фільм чіпляє натуралістичністю жорстоких сцен і показовою безпорадністю тих, хто прагне допомогти Соломону, але з початком фінальних титрів залишається лише одне відчуття: глядач ніби скидає найважчий тягар, який відтепер брати на себе не захочеться більше ніколи. При усій повазі.



А яку із цих стрічок ви передивлялися останньою і чи передивлялися взагалі?