Діти думали, що це сніг. Що насправді сипалося з неба після ядерного вибуху (11 фото)

З 1945 по 1996 рік у світі провели близько двох тисяч ядерних випробувань. Вибухи знімали на камеру, засекречували результати, досліджували потужність. Людей поруч — солдатів в окопах, рибалок у морі, жителів сіл у степу — помічали рідко. А іноді помічали навмисно: щоб дослідити, що радіація робить із живим тілом. 29 серпня — Міжнародний день дій проти ядерних випробувань, заснований ООН у 2009 році. Саме 29 серпня 1949 року СРСР провів перший вибух на Семипалатинському полігоні, а 29 серпня 1991-го — Казахстан його закрив. Чотири історії з чотирьох куточків планети — про людей, яких використали замість мішеней.





«Атомні ветерани» США: наказано мовчати

З 1946 по 1962 рік США провели близько 200 атмосферних ядерних випробувань. У них взяли участь приблизно 225 000 військовослужбовців армії, флоту та морської піхоты. Формально — як спостерігачі й учасники навчань. Фактично — як піддослідні.

Схема була стандартною. Солдатів розміщували в окопах за кілька кілометрів від епіцентру: потрібно було перевірити психологічну реакцію на вибух і переконати їх, що страх перед радіацією «ірраціональний». Після вибуху — команда піднятися та марширувати до епіцентру. Дезактивація полягала в тому, щоб змахнути пил із форми щіткою.



Солдати в окопах чекають на вибух. Відстань до епіцентру — кілька кілометрів. Полігон у Неваді, 1950-ті

Перед навчаннями кожен підписував угоду про нерозголошення. Порушення загрожувало штрафом у 10 000 доларів або ув'язненням на термін понад 10 років. Тому, коли через 20–30 років у багатьох діагностували рак, звернутися до лікаря зі згадкою про випробування було неможливо — розписка все ще діяла.

Закон про компенсації ухвалили лише 1990 року — через чотири десятиліття після перших випробувань. Але й він не розв'язав проблему: за даними телеканалу NBC News, у 2022–2023 роках Міністерство у справах ветеранів відхилило 86% заяв від опромінених військових. За оцінками, понад 75% «атомних ветеранів» померли, так і не отримавши ні визнання, ні виплат.

Жителі атола Бікіні: «заради блага всього людства»

У лютому 1946 року американський військовий чиновник — комодор Бен Ваєтт — зустрівся зі 167 жителями атола Бікіні на Маршаллових Островах. Він попросив їх тимчасово залишити домівку — «заради блага всього людства та якнайшвидшого закінчення війн». Вождь острова Джуда погодився. Пізніше він зізнавався, що не зрозумів, що саме означає «атомне випробування» і що його народ не зможе повернутися.





167 жителів Бікіні залишили рідний атол у березні 1946 року. Їм обіцяли повернути їх додому «щойно випробування закінчаться»

7 березня 1946 року людей перевезли на атол Ронгерик — безлюдний острів, у шість разів менший за Бікіні, розташований за 200 кілометрів від рідної домівки. Ґрунт там був непридатним для землеробства, а риба в лагуні виявилася отруйною. Вже до липня 1946 року американський військовий лікар зафіксував у жителів тяжке виснаження. З 1946 по 1958 рік США провели на знелюднілому Бікіні 23 ядерних випробування.

1 березня 1954 року на атолі підірвали водневу бомбу «Касл Браво» — найпотужніше американське ядерне випробування потужністю 15 мегатонн, що утричі перевищувала розрахункове значення. Радіоактивний попіл накрив сусідній атол Ронгелап, розташований за 170 кілометрів від епіцентру.



Вибух «Касл Браво», 1 березня 1954 року. Потужність — 15 мегатонн, потужніша за будь-яку радянську бомбу того часу

Міністр охорони здоров'я Маршаллових Островів Джетон Анджайн згодом свідчив:

«Приблизно через п'ять годин після вибуху на Ронгелапі почав випадати радіоактивний попіл. Він був білим і дрібним, наче порошок. Ніхто не знав, що це таке. Діти гралися у «сніг». Вони його їли».

Евакуацію провели лише через дві доби — хоча військові знали про небезпеку.

У 1968 році влада США оголосила Бікіні «безпечним» і повернула частину жителів. У 1978 році — знову евакуювала: рівень цезію-137 у тілах тих, хто повернувся, за рік зріс на 75%. Більшість нащадків переселенців живуть у вигнанні донині — на острові Кілі, за 700 кілометрів від рідного атола, без звичної лагуни та нормального рибальства.

Казахстан: «гриби» було видно з вікон

Семипалатинський полігон відкрили 29 серпня 1949 року. Площа — 18 000 квадратних кілометрів, розташування — за 130 кілометрів на захід від Семипалатинська. Це був єдиний у світі ядерний полігон, безпосередньо поруч із яким постійно жили люди.



Села навколо полігона не евакуювали. Жителі бачили ядерні гриби неозброєним оком і не знали, що відбувається

З 1949 по 1962 рік на полігоні проводили наземні та повітряні випробування. Мешканці навколишніх сіл бачили ядерні гриби неозброєним оком і отримували дози гострого опромінення. Радянська влада не повідомляла людям ні про небезпеку, ні про те, що відбувається. Випробування були засекречені.



Жертва ядерного полігона.

Загалом за 42 роки тут провели 456 вибухів. За оцінкою директора онкологічної лікарні Семипалатинська, щонайменше 60 000 жителів регіону загинули від онкологічних захворювань, спричинених опроміненням. Нащадки опромінених — третє й четверте покоління — досі живуть на землях колишнього полігона: пасуть худобу, ловлять рибу в так званому «атомному озері», що утворилося в кратері від одного з вибухів.



«Атомне озеро» — кратер від ядерного вибуху, заповнений водою. Місцеві жителі досі ловлять тут рибу

29 серпня 1991 року — рівно через 42 роки після першого вибуху — перший президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв підписав указ про закриття полігона. Це стало першим самостійним зовнішньополітичним рішенням держави, яка щойно здобула незалежність.

Французька Полінезія: засекречений масштаб

З 1966 по 1996 рік Франція проводила ядерні випробування на атолах Муруроа та Фангатауфа в Тихому океані. Офіційно все відбувалося в суворій відповідності до норм безпеки. Насправді ж картина виявилася іншою.



Атол Муруроа, 1971 рік. Франція провела тут десятки атмосферних випробувань, не повідомляючи населенню про реальні наслідки

У 2021 році журналісти порталу Disclose спільно з науковцями програми Science & Global Security («Наука та глобальна безпека») Принстонського університету опублікували результати дворічного розслідування. Вони дослідили тисячі розсекречених військових документів і встановили: атмосферні випробування зачепили практично все населення Французької Полінезії — близько 110 000 осіб.

17 липня 1974 року радіоактивна хмара від одного з випробувань на Муруроа накрила Таїті — головний острів із основною частиною населення всього архіпелагу. Засекречене листування французьких військових показало: третина із 6 000 солдатів, які брали участь у випробуваннях у 1966–1974 роках, захворіла щонайменше на одну форму раку.



Атоли Французької Полінезії — за тисячі кілометрів від метрополії, але наслідки випробувань досягли кожного острова архіпелагу

Закон про компенсації ухвалили лише 2010 року — через 14 років після останнього вибуху. Але він містив стільки обмежень, що довести шкоду було майже неможливо. До 2021 року виплати отримали лише 454 особи, з яких тільки 63 — місцеві жителі Полінезії. Понад 80% заяв відхилили без пояснень.

Одна система — чотири континенти

Усі чотири історії мають спільний знаменник. У усіх чотирьох випадках держави зволікали з визнанням провини — роками, десятиліттями, а іноді так ніколи її й не визнали. США знадобилося 45 років, щоб ухвалити закон про компенсації для «атомних ветеранів», і ще кілька десятиліть — щоб почати його хоч якось застосовувати. Франція й досі не вибачилася публічно перед Полінезією. Радянський Союз так і не пояснив жителям Семипалатинська, що з ними відбувалося.



Більшість «атомних ветеранів» США померли, не отримавши ні компенсації, ні офіційного визнання своїх втрат

ООН заснувала День дій проти ядерних випробувань у 2009 році — через 64 роки після першого вибуху «Трініті» в Нью-Мексико 16 липня 1945 року. Дата символічна: 29 серпня обрали саме тому, що цього дня 1949 року СРСР провів перше випробування на Семипалатинському полігоні, а 1991-го — Казахстан його закрив. Поки тривали суди та слухання, люди старіли й умирали. Багато хто так і не дізнався офіційно, від чого захворів.



Бікіні сьогодні: острови внесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як «пам'ятник ядерній епосі». Повернутися жити туди все ще неможливо

Підсумок двох тисяч вибухів — не лише радіаційне забруднення територій. Це ще й система замовчування, яка працювала в США, СРСР, Франції та Великій Британії за однією і тією ж схемою: спочатку використати людей, потім заперечувати наслідки, а далі десятиліттями зволікати з визнанням. Різниця була лише в деталях.

Як ви вважаєте: чи достатньо сьогодні зроблено для людей, які постраждали від ядерних випробувань, — чи їхні історії й надалі залишаються на узбіччі офіційної історії?