І не про бульбашку, кришку якого вусатий випадково розгриз. А про справжнісінький хімічний елемент.
Бернар Куртуа (1777-1838) - французький хімік, який навіть формальної шкільної освіти не здобув. Але це не завадило йому прославитись.
Бернар Куртуа
Ще підлітком, хлопчик разом зі старшим братом допомагав батькові, який володів заводом з виробництва селітри в Діжоні. Справа вигідна та прибуткова, оскільки селітри в епоху наполеонівських воєн на виробництво пороху йшло дуже багато.
Хлопець вивчав хімію у коледжі. Але курс не закінчив, оскільки батько на той час перебрався до Парижа, і йому на виробництві була потрібна допомога. Але ідея виявилася провальною, а виробництво збитковим. Куртуа-старший навіть потрапив у в'язницю для боржників, а підприємство, що загинається, перейшло під управління Бернара.
Треба сказати, що Куртуа був ще й дослідником і багато часу проводив у лабораторії. Одним із пріоритетних завдань у списку справ хіміка було зрозуміти, чому при спалюванні морських водоростей, зола яких використовувалася для виробництва селітри, виходила речовина, що роз'їдала металеві судини.
Вкотре хімік ламав голову над розгадкою у своїй лабораторії. Але не один, а з коханим котом. Якому, треба сказати, дозволялося багато чого. Тварина супроводжувала господаря скрізь і завжди і знаходилася там, де зараз вважало зручним.
Хвостатий помічник сидів на плечі господаря, аж раптом його щось налякало. Що це було – звук, запах чи мишеня, що примрілася, – невідомо. Але кіт витончено звалився з плеча господаря і зачепив дві колби, які впали на підлогу і розбилися. А їх вміст – спиртовий розчин золи морських водоростей та сірчана кислота після змішування дало клуби блакитно-фіолетового диму, який осів на навколишні предмети у вигляді крихітних темних кристаликів з металевим блиском та бридким запахом.
Це і виявилося речовина-шкідник. Фактично відбулася реакція сполуки сірчаної кислоти та йодистої солі лужного металу, в результаті якої стало виділення вільного йоду.
Наслідували подальші досліди з речовиною, до відкриття якої доклав лапу кіт. Назву «йодес» воно отримало на честь кольору (слово перекладається з грецької як «фіалкоподібний»).
Куртуа зайнявся виробництвом йоду. Але, мабуть, комерційна жилка у нього була відсутня – справи йшли не дуже добре. Потреба в селітрі зійшла нанівець через завершення війни та заходу зірки самого Наполеона. А кошти від продажу йоду розійшлися якось дивно швидко.
Так швидко, що раптово помер Куртуа залишив вдову і сина практично в злиднях. Коштів не вистачило навіть на нормальний похорон – хіміка поховали у тимчасовій могилі. А оскільки через встановлений законом час - 5 років тіло так ніхто і не зажадав для перепоховання, то місце останнього притулку Бернара виявилося назавжди втраченим.
За іронією долі, у майбутньому продаж відкриття Куртуа (і його кота) допоміг уже іншим людям сколотити солідні статки.