Найвищі довгожителі у світі дерев – секвої. Рослини поширені у Північній Америці і можуть розвиватися протягом чотирьох тисяч років. Вперше місцеві жителі виявили незвичайні дерева у далекому 19 столітті у горах Сьрра-Невади, і тоді ніхто не вірив, що існують такі величезні представники флори. Перша згадка про стометрові гіганти знаходиться в книзі людини на прізвище Леонард. На жаль, читачі вирішили, що їх обдурили.
Минуло двадцять років, і в ці місця рушили юрби шукачів золота. Дауд — один із «шукачів щастя» — погнався за пораненим ним ведмедем гризлі і... вперся у суцільну дерев'яну стіну. То справді був не паркан, побудований людьми, а величезна дерев'яна фортеця, вирощена природою. Мисливець повернувся і розповів про вражаючу знахідку. Його висміяли.
Тоді Дауд схитрував. Він сказав, що вбив ведмедя розміром із великий будинок. Тут уже всі бігом припустилися в ліс і... побачили гай секвою! Люди в німому здивуванні стояли перед гігантами, поряд з якими вони здавалися меншими від мурах. З цього часу в існування надгігантських дерев повірила вся Америка, і всі кинулися на пошуки секвою
Всього було знайдено 72 гаї, і кожне дерево в них отримало власне ім'я: «старий холостяк», «три сестри», «хижа рудокопа», а дерево, що впало з дуплом, в яке міг в'їхати вершник, назвали «школою верхової їзди». Є навіть секвоя, яка носить ім'я письменника Марка Твена.
Заповзятливі ділки купили ці гаї і за гроші пускали туди туристів. Ну, справді, де ще можна побачити тунель, прорізаний у стволі, куди вільно проїжджає кінний екіпаж! Цей тунель існує і зараз — ним прокладено дорогу і потоком йдуть машини.
На жаль, ці пні та тунелі зробили люди спеціально, щоб показати, наскільки великі секвої, і заробити на цьому чималі гроші. Щастя хоч у тому, що гіганти надзвичайно живучі: їх можна понівечити, але вбити дуже важко.
Вирішили спеціально для виставки зрубати одну з найвищих секв — не вийшло: пили дуже швидко тупилися. Тоді пішли у справу потужні свердла. Майже місяць п'ять робітників намагалися з різних боків продірявити стовбур. Але й тоді дерево не впало.
Секвойя звалилася на землю лише після того, як шквал ураганного вітру налетів на її зріблене тіло. Удар був подібний до землетрусу. Стовбур розвалився на кілька шматків, а гілки глибоко врізалися в землю. Вивезти гігант, що впав, з лісу так і не вдалося. Доставили лише обдерту з нього кору. У Сан-Франциско з неї зібрали величезну круглу кімнату заввишки сім метрів. Усередині поставили піаніно та влаштували сидіння для 40 глядачів.
На жаль, на цьому знущання з секвойїв не закінчилися. Лісоруб Траск вирішив збагатитися, обікравши дерево, яке було відоме як Мати лісу. Він вбивав у стовбур залізні скоби, щоб дістатися верхівки, а потім зняв кору з дерева і відправив «деревину» до Лондона.
Зазвичай дерева без кори вмирають. Мати лісу вижила. Вона височіла над кронами дерев, докоряючи своїм виглядом людей за їхню жадібність і невиправдану жорстокість. І зараз, багато років потому, американці червоніють, згадуючи жахливий вчинок Траска.
Секвої добрі до людей, і зовсім нема чого їх спотворювати. Мисливець Сміт якось виявив у стволі секвойї величезне дупло. Воно утворилося, коли в лісі вирувала пожежа. Вогонь випалив у стволі 35-метровий грот. У ньому й оселився Сміт. Три роки він насолоджувався своєю небувалою квартиркою. Але одного разу налетів ураган.
Мисливець сидів, як білка в дуплі, і трусився від страху. Поруч валилися величезні дерева. Секвоя з випаленим стволом теж могла не витримати — впасти і поховати мисливця, що сховався в ній. Однак вона витримала: і не такі бурі переживала за минулі тисячі років!
Треба сказати, нові дерева з'являються дуже рідко, але, з іншого боку, ніхто не бачив, як секвойі помирають від старості. Саме про це писав Росс, головний лісничий Національного парку секвою в Каліфорнії: «Ще ніхто не бачив гігантську секвою, що вмирає по старості. Ті ж стовбури, які спочивають на землі, впали не через вік, а через стихійне лихо»
Так, секвої, подібно до богів, можуть жити дуже довго, і якщо порівнювати з стислою людського життя, то можна сказати, що вічно! Їх вік дорівнює життю цілих держав. Наприклад, в одному американському музеї є спил дерева з річними кільцями. На кожному кільці відзначені дати та події, що відбувалися у житті Сполучених Штатів.
Коли до берегів Америки прибули човни вікінгів, це дерево вже стояло. За часів Колумба воно вже було величезним. У Білому домі президенти змінювали один одного, а секвоя продовжувала рости і, можливо, навіть не здогадувалася про існування людей, які колись підберуть з землі її стовбур, розріжуть його на частини і виставлять у музеї.
Словом, сам вид цього дерева, його велич і вік, здавалося б, повинні вселяти людям повагу, але ще довго їх намагалися пиляти електропилами, а коли не виходило, підривали динамітом.
Найнеприємніше в цьому варварстві те, що м'яка деревина секвой ні на що не годиться: з неї можна вирізати тільки кілочки або робити сірники. Що ж, підривали патріархів лісу і з цією метою. Або робили з них сувеніри. Ті дрібнички, вирізані з тіла «Світового Древа», охоче купують туристи.
У гігантських секв є родич — секвоя вічнозелена, або, як називають її американці, червоне дерево. Його обхват менше, та й вік скромніший («всього-то» якихось дві з половиною тисячі років), зате вони вищі: сто десять метрів для них зовсім не рекорд.
І ще — червоні дерева переймаються продовженням роду. Вирощують на одному дереві до п'яти мільйонів шишок: раптом якась із них виживе і стане гігантським деревом? І навіть померлі червоні дерева, що впали на землю, дають зелену поросль.
Що ж, якщо люди не будуть підривати секвої динамітом, то, можливо, ними милуватимуться і наші пра-пра-правнуки.
