Про гранати та гренадери (7 фото)
У стародавніх документах повідомляється, що «міазми негашеного вапна, що витікають із горщиків, коли ті розбиваються, давлять і задушують ворога і солдатів його приводять у розлад». Вибір матеріалу, з якого робили гранати, визначався в основному тим міркуванням, що судини мали при падінні розбитися на дрібні шматочки і розмітати свій вміст якнайдалі.
У Європі перші згадки про снаряди, що розриваються, які кидали рукою в скупчення противника і вражали його осколками і вогнем, відносяться до XIII-XV століть. Граф Сольмс, у своїй праці «Огляд військової справи», що відноситься до 1559 пише: «Кругла куля з паленої глини неабиякої товщини, начинений порохом сильно розривається і дає сильний удар. Якщо зробити його з тонкого матеріалу, він ламається легко і дає слабкий удар. Така куля повинна мати довгу тонку шийку. Її треба наповнити затравчастим порохом (м'якоттю), міцно набитим у шийку для уповільнення горіння і трутом, який повільно горячи, доходить до затравчатого пороху. Крім того, куля у шийки повинна мати два вушка. Через них треба просмикнути шматок мотузки з вузлом на кінці. Таку кулю зручно кидати від себе в натовп ворога. Коли вогонь дістанеться затравки, куля вибухає і б'є далеко навколо себе».
Скляна граната
Рушничний майстер XVI століття Себастьян Геле із Зальцбурга в одній зі своїх праць вперше називає вибухові кулі гранатами або гранадинами, мабуть за аналогією з плодами гранатового дерева, яке, падаючи на землю, далеко розкидає своє насіння.
Він пропонував робити гранати з міді, заліза, дерева, скла, глини та навіть провоченого полотна. Дерев'яні та матер'яні кулі потрібно покривати шаром воску, вдавлювати в нього кулі і потім знову покривати воском. Про спорядження гранат говориться таке: «Насип кулю наполовину порохом і гарненько струси його, потім поклади кілька унцій ртуті і знову насип порох, щоб кулю зовсім наповнити, нарешті встав затравку з кресало в запальний отвір».
Інший рецепт рекомендує окрім ртуті додавати ще й кулі. Значення ртуті тут неясно. Однак інший автор - Вільгельм Ділліх у праці "Kriegsschule", що відноситься до 1689, вказує схожий спосіб виготовлення гранат. Глиняний корпус гранати заповнювався чорним порохом (1 фунт), ртуттю (1 лот) та залізними кулями. Гнотом служив трут, поміщений у затравочний отвір.
Скляна граната
Рушничний майстер XVI століття Себастьян Геле із Зальцбурга в одній зі своїх праць вперше називає вибухові кулі гранатами або гранадинами, мабуть за аналогією з плодами гранатового дерева, яке, падаючи на землю, далеко розкидає своє насіння.
Він пропонував робити гранати з міді, заліза, дерева, скла, глини та навіть провоченого полотна. Дерев'яні та матер'яні кулі потрібно покривати шаром воску, вдавлювати в нього кулі і потім знову покривати воском. Про спорядження гранат говориться таке: «Насип кулю наполовину порохом і гарненько струси його, потім поклади кілька унцій ртуті і знову насип порох, щоб кулю зовсім наповнити, нарешті встав затравку з кресало в запальний отвір».
Інший рецепт рекомендує окрім ртуті додавати ще й кулі. Значення ртуті тут неясно. Однак інший автор - Вільгельм Ділліх у праці "Kriegsschule", що відноситься до 1689, вказує схожий спосіб виготовлення гранат. Глиняний корпус гранати заповнювався чорним порохом (1 фунт), ртуттю (1 лот) та залізними кулями. Гнотом служив трут, поміщений у затравочний отвір.
У 1670 року у Франції було сформовано перший загін гренадер, що з солдатів, навчених використанню гранат. Загін був складений із добровольців, які мали бойовий досвід у штурмі та обороні міст. Крім того, на озброєння цього загону брали гранати лише одного виду. До 1672 такі загони були вже в 30 полках, а ще через кілька років, у всіх полках французької армії. У 1674 році у Франції з'явився загін кінних гренадерів.
К. Вільям пише у своїй книзі «Історія вогнепальної зброї. З найдавніших часів до XX століття»: «…У 1678 році Джон Івлін відвідав армію, що стояла табором на пустині Ханслоу, і бачив там нововведення: «...новий рід солдатів, які прозивають гренадери, які вправні в киданні ручних гранат, які у кожного є повна сумка. Шапки у них хутряні з мідним верхом, так само як у яничарів, через що вигляд мають дуже лютий, а в інших ще довгі ковпаки висять ззаду».
Австрійські гренадери
У Пруссії наприкінці XVII століття кожна гвардійська рота у своєму складі мала 10-12 гренадерів, які в бойовій побудові вставали на правий фланг батальйону. У 1698 додатково було створено гренадерський батальйон п'ятиротового складу по 100 чоловік у кожній роті.
Початок XVIII століття – золота пора для гренадерів. У всіх арміях світу виникають гренадерські підрозділи. Але вже до початку наступного століття, з розвитком вогнепальної зброї, гренадерські підрозділи перетворюються на рід військ, який є добірним за своїм складом, але не відрізняється від решти піхоти з озброєння.
В Австрії в кожній роті піхотного полку вважалося по 8 гренадерів. Пізніше у кожному піхотному полку було створено по дві гренадерські роти. Ці роти проіснували до 1804 року. Гренадери мали озброєння та спорядження, яке не відрізнялося від озброєння інших солдатів, але додатково носили по три гранати в сумці. У ці роти набирали великих, фізично сильних людей, при цьому перевага надавалася людям "страшного" вигляду.
Російський гренадер початку XVIII століття
Гренадерські підрозділи у Росії
У Росії її ручні гранати стали використовуватися наприкінці XVII століття. Приблизно водночас з'явилися перші підрозділи гренадерів. 1679 року під час походу до Києва в обозі полку полковника Кравкова перевозилися матеріали для виготовлення ручних гранат.
Перед Кримським походом генерал Гордон запропонував мати в кожному піхотному полку одну роту гренадер, навчивши найбільш спритних, сильних і тямущих солдат поводження з гранатами. Є письмова згадка про те, що полки Гордона та Лефорта виступили у похід у Кожухово, маючи у своєму складі по одній гренадерській роті. В цей же час гренадерські команди з'явилися у Преображенському та Семенівському полках. Після першого походу на Азов (1695) ці команди були зведені в окремі роти. У стрілецьких полицях гренадери з'явилися під час другого Азовського походу (1696). Після 1699 гренадерські роти були засновані тільки в 9 піхотних полицях, сформованих князем Рєпніним.
У 1704 році за поданням фельдмаршала Огільві у всіх полках піхоти та кавалерії було організовано гренадерські роти. За наказом Петра I роти було складено з «добірних людей».
До 1709 вже всі піхотні полки мали по такій роті у своєму складі. У кожній роті по штату було три офіцери, 7 унтер-офіцерів та 132 солдати. Через чотири роки гренадерські роти були з полків відраховані та зведені до п'яти гренадерських полків. У кожному такому полку було два батальйони. Тоді ж було створено й перші кінно-гренадерські полки. Цікаво, що ці роти не втрачали зв'язку з «рідними» частинами, і вважалися в дальньому відрядженні, отримуючи все задоволення своїх полків. Після смерті Петра I значення гренадеру починає поступово падати.
Гренадерські полки були перейменовані на мушкетерські і в них залишили по одній гренадерській роті. У 1731 році розформували й ці роти, роздавши гренадер у мушкетерські роти по 16 осіб у кожну. 1753 року гренадерські роти знову з'явилися – їх було тепер по одній на батальйон. Через три роки вони знову були зведені до полиць. В 1811 ці полки були зведені в дивізії, а в 1814 дивізії звели в корпус.
Розвиток та застосування ручних гранат у другій половині XIX століття
До середини XIX століття ручні гранати перетворилися переважно на кріпосну зброю, що застосовувалася.
при відображенні ворога, що штурмує. У Росії її при постачанні фортець гранатами керувалися такими нормами: кожні 30 сажнів лінії оборони належало 50 гранат. На кожні 100 гранат відпускалося 120 запалів та 6 браслетів. Метання гранат у противника проводилося розрахунками по три особи. Перший номер кидав гранати, 2-й заряджав їх, 3-й підносив боєзапас. Такий розрахунок витрачав до 10 гранат за хвилину. Крім того, з валів гранати могли скочуватися заздалегідь підготовленими жолобами.
У Севастополі ручні гранати застосовувалися мало, через незначність їх запасів. Під час війни у Севастопольських арсеналах знайшлося лише 1200 скляних гранат, призначених для абордажних боїв. Згідно з рапортом адмірала Корнілова від 15 березня 1854 ці гранати були передані береговим укріпленням. За спогадами сучасника багато французів загинуло під час штурму бастіонів саме від цих гранат.
Звісно, цих малих запасів захисникам Севастополя не вистачило надовго. Ось уривок зі спогадів учасника тих подій, відставного полковника гвардії Георгія Чаплинського, що стосується оборони Малахова кургану: «…Незважаючи на сильний картковий вогонь, яким вони були зустрінуті, французи встигли вже піднятися на бруствер, але єгерям Подільського полку та дружині Курського ополих у рів. Уражені рушничним вогнем і каміннями, уцілілі французи відбігли до ближніх траншеїв і воронок, що походять від пам'ятних камуфлетів…».
Зверніть увагу - противник внизу, в рові, а вразити його нема чим. У нього стріляють із рушниць і закидають його камінням! Подібні ситуації неодноразово описуються у спогадах ветеранів. За наявності необхідної кількості ручних гранат противнику тут можна було б завдати набагато більшої шкоди.
Загальний вигляд та влаштування 3-х фунтової ручної гранати
А ось ще кілька прикладів із спогадів севастопольців: «…дрібні ворожі ручні гранати вкладалися в п'ятипудові мортири в циліндричній бляшанці, для того, щоб вони вилітали всі разом і при падінні на місці робіт робили велику шкоду працюючим…».
Подібним чином чинив і противник: «...о пів на облогу ворог став кидати до нас з мортир, переважно в траншеї кошики, наповнені гранатами, числом від п'ятнадцяти до двадцяти. Вночі падіння цих гранат було особливо гарно: піднявшись на відому висоту, вони розпадалися на всі боки вогненним букетом…». Або ось ще: «…і в нас порохове барило накладуть ворожими ручними гранатами, іноді зібраними уламками і варожими ворожими ядрами; барило з цим гостинцем посадять у мортиру і пустять, на помсту, до ворога: мовляв подавитеся французи своїм же добром ... ». «Ручну гранату часто руками зараз же перекинуть назад у ворожу траншею. Це було й неважко, тому що в деяких місцях ворожі апроші наприкінці облоги підійшли дуже близько, кроків на шістдесят, не більше...». Враховуючи дефіцит власних гранат у Севастополі, мова мабуть йде про трофейні і французькі ручні гранати зразка 1847 року, що не розірвалися.
Після закінчення війни, настав час підбивати невеселі підсумки. Треба було переозброювати армію у відповідність до вимог часу. Серед іншого зміни торкнулися гранат.
У 1856 році наказом по артилерії всі запали, що запалювалися від гніт замінювали на терочні. Цього ж року начальник кавказької артилерії Мейєр отримав завдання створити в Тифліській лабораторії досвідчені зразки гранат та випробувати їх. Доповідь Мейєра була представлена у 1858 році. У цій доповіді пристрій всіх запалів, що перебувають на озброєнні, було визнано незадовільним. Водночас було додано опис запалу та гранати, створених поручиком Казариновим. Після вдосконалення цього запалу та збільшення заряду гранати, вона у 1863 році була прийнята на озброєння.
Прийнятий на озброєння запал мав корпус-трубку, виготовлену із твердого дерева. Канал трубки щільно набивався порохом із розрахунку на 3 секунди горіння. Терковий механізм складався з двох латунних щипчиків із зазубринами, що входять одні в інші. Їхні дотичні поверхні обмазувалися складом із суміші бертолетової солі та сірки. Для герметичності трубка покривалася спеціальним лаком і обмотувалась полотняною стрічкою, просоченою водовідштовхувальним складом. Корпус гранати був виготовлений із чавуну, мав кулясту форму. Всередину корпусу містився заряд чорного пороху вагою 15-16 золотників (60-65 г). Шкіряний браслет мав карабін для зачеплення кільця терки. Ця граната була використана як 3-фунтова ручна граната.
Гранати, що зберігаються на складах і в арсеналах, виходили з ладу через дію вологи. Запали ставали небезпечними через часті простріли сповільненого складу. Крім того, виявилося конструктивне недоопрацювання. Деякі гранати мали терки запала із надто твердого металу, з тупими зубцями. Це призводило до того, що після кидка граната залишалася висіти на браслеті з запалом.
Для оцінки переваг ручних гранат, що перебувають на озброєнні, Артилерійський комітет у жовтні 1895 року запропонував кріпосним артилеріям «провести практику з 3-фунтовими ручними гранатами із зарядом в 15 золотників». Першим відгукнувся начальник артилерії Виборзької фортеці - ймовірно через близькість. Він просив таких занять не проводити, оскільки це становить небезпеку для тих, хто кидає. Розглянувши прохання, комітет ухвалив занять у Виборзькій фортеці не проводити і дочекатися відомостей з інших фортець.
У 1896 році Артилерійський комітет наказав вилучити ручні гранати з вживання «…через появу досконаліших засобів поразки ворога, посилення оборони фортець у ровах і небезпеки ручних гранат самих обороняющихся…».
