Історія праски (10 фото)

З найдавніших часів люди дбали про свій одяг, аби він мав гарний та охайний вигляд. Хоч як абсурдно це лунає, але навіть наші далекі предки прагнули чепуритися — хоча, здавалося б, що їм було прасувати? Менше з тим, перша праска з'явилася ще за часів, коли головним вбранням були шкури диких звірів. Разом із людиною праска пройшла всі етапи еволюційного розвитку й істотно змінилася за ці 4 століття.





Від злегка обробленого кругляка до суперсучасного електричного пристрою минуло чотириста років. Та що й казати — винайшли навіть прасочку для волосся! Утім, про все по порядку. Історія вдосконалення праски тривала й захоплива, а винахідливість людей, які намагалися поліпшити цей прилад, і поготів вражає. З радістю поділимося нею з вами.



Отже, спочатку для розгладження одягу використовували плаский камінь: вогке вбрання, притиснуте такою «праскою», під час висихання позбувалося частини складок. А вже у IV столітті до нашої ери стародавні греки винайшли спосіб плісирувати свій просторий полотняний одяг за допомогою гарячого металевого стрижня, схожого на качалку.





А у нашій історії для прасування довго використовували невеличку палицю з рівним круглим перерізом, яку називали «вальком», «качалкою» чи просто «скалкою», та рифлену дошку, що мала чимало назв: «рубель», «ребрак», «пральник».



Праска з гарячим вугіллям усередині з'явилася лише в середині XVIII століття. До цього одяг прасували знаряддям, дуже схожим на велику сковороду. Найближчим попередником сучасної праски була жаровня з вугіллям. Вона мала вигляд практично такий самий, як звичайна пательня: усередину чавунної жаровні з ручкою закладали гарячі жарини й такою своєрідною «сковородою» водили по одягу. Така «праска» не вирізнялася зручністю та безпечністю: працювати нею було незручно, а іскри та дрібні жаринки раз у раз вилітали з жаровні, залишаючи на тканині підпалини й дірки.



З часом почали використовувати дві праски поспіль: поки одна грілася на печі, іншою прасували. Найпростіші праски — нагрівальні. Перед використанням чавунні моноліти розжарювали в печі. Праски для тканини мали різну вагу — від 1 до 10 кг.



Їм на зміну прийшли вугільні праски. Вони скидалися на невеличкі печі: усередину корпусу закладали розжарене березове вугілля. Для кращої тяги з боків робили отвори, а іноді праску навіть оснащували трубою. Щоб знову розпалити згасаюче вугілля, в отвори дмухали або ж розмахували праскою з боку в бік. Згодом замість вугілля всередину почали вкладати розжарену чавунну брусину.



Забавно, але таку праску використовували навіть як мишоловку. Та й загалом різновидів подібних прасок була безліч.







Великі чавунні праски важили до кг і призначалися для прасування грубих тканин. А для тонких тканин і дрібних деталей одягу — манжетів, комірців, мережива — використовували маленькі прасочки розміром завбільшки з пів долоні.





Різновид вугільних прасок — так звані праски-коробки — також мав величезну популярність. Позаду вони мали отвір, куди вставляли нагрітий чавунний брусок.



Ще один старовинний різновид прасок — литі чавунні, які розігрівали на відкритому вогні або в гарячій печі. Вони з'явилися у XVIII столітті й випускалися у нашій країні навіть у 60-х роках XX століття: попри те, що електричну праску винайшли вже давно, у багатьох будинках просто не було розеток.



Наприкінці XIX століття почали виготовляти газові праски. Принцип їхньої роботи був таким самим, як і в газових плит: праска нагрівалася від палаючого газу. У корпус такої праски вставляли металеву трубку, з'єднану іншим кінцем із газовим балоном, а на кришці розташовувався насос. За допомогою насоса газ закачували всередину приладу, де він під час згоряння нагрівав підошву. Неважко уявити, наскільки небезпечними були такі праски: через них нерідко ставалися витоки газу — з усіма відповідними наслідками: вибухами, пожежами та жертвами.



На початку XX століття дедалі популярнішою ставала спиртова праска. Працювала вона за принципом гасової лампи: поверхня нагрівалася спиртом, який наливали всередину й підпалювали. Важила така праска небагато, її можна було брати із собою в дорогу. От тільки коштувала вона як невеличка отара овець або хороша корова…



Кравці зазвичай мали кілька прасок різного розміру та ваги. Адже без праски неможливо пошити якісну річ, а в часи, коли тканини були грубими, й поготів.







Буфи й драпування на сукнях та фіранках прасували спеціальними пристроями.



А для фігурного прасування, фестонів та збірок використовували ось такі цікаві чавунні пристрої.





А такими прасували капелюхи…



…і рукавички (так-так, їх теж прасували).



Дітей, до речі, привчали прасувати змалку.



Днем народження електричної праски можна вважати 6 червня 1882 року. Саме цього дня американець Генрі Сілі запатентував винайдену ним електричну праску. Нагрівальним елементом слугувала електрична дуга між вугільними електродами, до яких підводився постійний струм.



Ранні моделі електричних прасок були небезпечними (через недосконалість конструкції вони сильно били струмом), але до 1892 року компанії General Electric і Crompton & Co модернизували електропраску, почавши використовувати в її конструкції нагрівальну спіраль. Ця спіраль, захована всередині корпусу праски над її підошвою, була надійно ізольована від корпусу. Нарешті праски перестали бити своїх господарів струмом, і користуватися ними стало набагато безпечніше.



Урешті-решт до 30-х років XX століття в конструкції електричної праски з'явився важливий елемент — термостат, який стежив за температурою та вимикав нагрівальну спіраль, коли підошва досягала потрібного рівня нагріву. А наприкінці 70-х років змінилися й самі підошви: вони перестали бути металевими та стали склокерамічними. Новий матеріал істотно зменшив коефіцієнт тертя основи праски об тканину, і тепер усі сучасні пристрої легко ковзають по ній, що значно полегшує прасування.