Ось яким був Таїланд до того, як його відкрили туристи (31 фото)

Ці знімки зробив американець Едвард Юджин Мастерс — у 1972–1976 роках він об'їздив Таїланд від півночі до півдня. На плівку потрапило все: гірські села північних племен, плавучі ринки, стародавні храми Аюттхаї та Сукхотая, діти біля річки, жінки з люльками. Таїланд тоді швидко змінювався — країна відкривалася для туризму, будувала дороги, налагоджувала зв'язок. Але на фотографіях — життя, якого цей процес ще не встиг торкнутися: неспішне, живе, без позування.







Мае Сай — найпівнічніше місто Таїланду, кордон із М'янмою. У 1970-х тут мешкали десятки тисяч представників гірських племен — акха, лаху, шан.

Гірські племена півночі Таїланду — окремий світ зі своїми мовами, звичаями та одягом. У 1972 році тайський уряд тільки-но розпочинав програми їхньої інтеграції: до цього влада майже не з'являлася у високогірних селах. Багато жителів не мали громадянства та посвідчень особи.





Аюттхая — столиця Сіамського королівства з 1350 по 1767 рік. У 1767 році місто спалили бірманські війська. Зараз це об'єкт ЮНЕСКО.

Аюттхая на початку 1970-х була тихим провінційним містом із купами стародавніх руїн просто серед житлових кварталів. Масштабна реставрація розпочалася лише в 1980-х — тоді ж з'явилися й перші туристичні маршрути.



Річка Чаопхрая з'єднувала Аюттхаю з Бангкоком задовго до появления доріг. У 1972 році човни залишалися головним транспортом для сотень прибережних сіл.



Мае Сай, 1972 рік. Прикордонний район біля «Золотого трикутника» — стику Таїланду, М'янми та Лаосу. Саме звідси пролягали торговельні шляхи вглиб континенту.



Чіангмай — культурна столиця півночі Таїланду. У 1972 році довкола міста ще розташовувалися десятки сіл гірських племен, які практично не контактували з зовнішнім світом.

У горах провінції Чіангмай мешкали переважно племена акха та лаху. Вони переселилися сюди з Юньнані (Китай) у XIX–XX століттях — спочатку до Бірми, а згодом до Таїланду. Жінки носили важкі срібні прикраси та характерні головні убори, які одразу вказували на належність до племені.



Слон у селі — не екзотика, а робочий інструмент. У північних лісах 1970-х слонів використовували для перевезення колод і вантажів.



Типове село гірського племені в північному Таїланді: будинки на палях, городи, майже цілковита ізольованість від міського життя.



Життя села будувалося довкола сільськогосподарського циклу. У 1972 році чимало племен займалися традиційним підсічно-вогневим землеробством.



Чіангмай, 1972 рік. Традиційний устрій гірських племен зберігався практично недоторканим — масовий туризм на північ Таїланду прийде лише в 1980-х.



Куріння люльок — звична частина повсякденного побуту в північних селах. Тютюн тут вирощували самі; купованого майже не було.



Кхао Яй — один із найстаріших національних парків Таїланду, заснований у 1962 році. На початку 1970-х слонів тут ще можна було зустріти узбіч дороги.

У 1970 році в Таїланді нараховувалося приблизно 10 000 одомашнених слонів — удвічі більше, ніж зараз. Тварин використовували на лісозаготівлі, і лише після заборони комерційних вирубок у 1989 році слони масово «вийшли на пенсію».



Хуахін — королівський курорт на березі Сіамської затоки. Тайська королівська родина вподобала його ще в 1920-х; до 1973 року сюди зредка добиралися й іноземні туристи.



Ват Арун — Храм Світанку на березі річки Чаопхрая. Ринок біля його стін працював від ранку до полудня: торгували їжею, квітами, пахощами для пожертвувань.



Вулична торгівля біля буддійських храмів — невід'ємна частина міського життя Бангкока. Парафіяни купували тут лотосы та гірлянди для пожертвувань.



Річкові автобуси на Чаопхраї — головний транспорт для сотень тисяч жителів Бангкока у 1970-х. Міські затори тоді були рідкістю; автомобілів у більшості родин не було.

У 1973 році населення Бангкока становило близько 3 млн осіб — удвічі менше, ніж зараз. Канали-клонги ще функціонували як торговельні артерії, а не як стічні канави. Масове засипання каналів під дороги розпочалося лише наприкінці 1970-х.



Банчіанг, провінція Удонтхані, 1974 рік — саме тоді тут тривали перші масштабні розкопки. Село виявилося центром однієї з найдавніших цивілізацій Південно-Східної Азії.

У 1974–1975 роках у Банчіангу відбулися спільні тайсько-американські розкопки: під землею виявили бронзові артефакты віком 4000 років. Поки науковці вилучали із землі бронзові артефакти, село жило своїм звичним життям.



Банчіанг, 1974 рік. У 1992 році село отримало статус об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як найважливіше доісторичне поселення Південно-Східної Азії.



Полудневий відпочинок у затінку — обов'язкова частина дня в спекотному Таїланді. Температура повітря в Удонтхані влітку сягає 37–38 градусів.



Таїланд — «Країна усмішок» — назва не рекламна. Відкритість до чужинців була нормою побуту, а не частиною туристичного сервісу.



Село Банчіанг у 1974 році жило звичайним селянським життям — городи, худоба, ремесла. Про те, що під ногами — тисячолітня історія, знали вже всі.



У північно-східному Таїланді розмовляють лаоським діалектом — регіон історично тяжів до Лаосу. У 1974 році місцевий устрій життя майже не змінився за століття.



Люлька у літніх жінок — звичний атрибут побуту в сільських районах північного сходу. Тютюн курили і чоловіки, і жінки — без вікових обмежень.



Ткацтво та плетіння — головні жіночі ремесла в селах північного сходу Таїланду. Усе робилося вручну; швейні машини були рідкістю до кінця 1970-х.



Ангкханг — гірська долина на висоті 1400 метрів поблизу кордону з М'янмою. У 1975 році тут розташовувалася військова застава; туристів майже не було.



Кхао Пхра Віхан — кхмерський храм X–XII століть на скелі над прірвою. Кордон із Камбоджею поруч: у 1975 році доступ до храму був відкритий лише з боку Таїланду.

Кхао Пхра Віхан стоїть на камбоджійській території, але вхід історично був із тайського боку. Суперечки щодо кордону тривали десятиліттями: Міжнародний суд ООН визнав храм камбоджійським ще у 1962 році, але Таїланд оскаржував це рішення до 1975-го.



Сукхотай — перша столиця незалежного Таїланду, XIII–XV століття. У 1975 році реставрація тільки-но розпочиналася; статус об'єкта ЮНЕСКО храмовий комплекс отримав у 1991 році.



Кхао Пхра Віхан, 1975 рік. Прірва під храмом сягає вниз на кілька сотень метрів — просто в джунглі Камбоджі. Прикордонної огорожі тоді не було.



Накхонсітхаммарат — одне з найстаріших міст півдня Таїланду, центр буддійської культури з I тисячоліття нашої ери. У 1976 році воно залишалося провінційним і практично не торкнутим туризмом.



Плавучий ринок у Ратчабурі, 1976 рік. Торгівля з човнів — багатовікова традиція: продавці жили на воді, там же зберігали товар і готували їжу.

Ратчабурі — провінція на захід від Бангкока, відома мережею каналів. Плавучий ринок у Дамноен Садуак тут став найвідомішим у країні, але в 1976 році це була ще звичайна місцева торгівля, не розрахована на туристів.



Плавучий ринок у Ратчабурі, 1976 рік. Через 10 років такі ринки стануть головною туристичною окрасою країни — і з побутового простору перетворяться на атракціон.

Фотографії Мастерса охоплюють чотири роки та всю географію країни — від гірських племен біля бірманського кордону до узбережжя Сіамської затоки. Жодного постановочного кадру: люди зайняті своїми справами, дивляться повз об'єктив або просто в нього — без напруги. Таїланд, якого вже немає, але який був саме таким.

А ви бували в Таїланді? Що запам'яталося найбільше — північ із її гірськими селами чи південь із морем та ринками?