Експеримент «Всесвіт-25»: як рай став пеклом (14 фото)
Для популяції мишей у межах соціального експерименту створили райські умови: необмежені запасы їжі та пиття, відсутність хижаків і хвороб, достатній простір для розмноження. Однак у підсумку вся колонія вимерла. Чому так сталося? І які уроки з цього має винести людство? 
Американський науковець-етолог Джон Келхун провів низку вражаючих експериментів у 60–70-х роках двадцятого століття. Піддослідними Д. Келхун незмінно обирав гризунів, хоча кінцевою метою досліджень завжди було спрогнозувати майбутнє людського суспільства. 
У результаті численних дослідів над колоніями гризунів Келхун сформулював новий термін — «поведінкова раковина» (behavioral sink), що позначає перехід до деструктивної та девіантної поведінки в умовах перенаселення та тісноти.
Завдяки своїм дослідженням Джон Келхун здобув чималу популярність у 60-ті роки, адже багато людей у західних країнах, які переживали післявоєнний бебі-бум, почали замислюватися, як перенаселення вплине на суспільні інститути та на кожну людину зокрема. 
Свій найвідоміший експеримент, який змусив замислитися про майбутнє ціле покоління, він провів у 1972 році спільно з Національним інститутом психічного здоров'я (NIMH).
Метою експерименту «Всесвіт-25» був аналіз впливу щільності популяції на поведінкові паттерни гризунів. Келхун створив справжній рай для мишей у лабораторних умовах.
Для цього спроєктували резервуар розміром два на два метри й заввишки півтора метра, звідки піддослідні не могли вибратися. Усередині підтримували постійну й комфортну для мишей температуру (+20 °C), досталь було їжі та води, а також створили численні гнізда для самок. 
Щотижня резервуар чистили й підтримували в ідеальній чистоті. Науковці вжили всіх необхідних заходів безпеки: було відкинуто можливість появи хижаків чи виникнення масових інфекцій. Піддослідні миші перебували під постійним наглядом ветеринарів, стан їхнього здоров'я регулярно відстежували.
Система подачі корму та води була настільки продуманою, що 9500 мишей могли б одночасно харчуватися без найменшого дискомфорту, а 6144 миші — пити воду, також не відчуваючи жодних перешкод.
Простору мишам вистачало з лихвою: перші проблеми з нестачею сховищ могли б виникнути лише тоді, коли чисельність популяції перевищила б 3840 особин. Однак такої кількості гризунів у резервуарі ніколи й не було — максимальну чисельність зафіксували на рівні 2200 мишей. 
Експеримент стартував від моменту, коли всередину резервуара помістили чотири пари здорових мишей. Їм знадобилося зовсім трохи часу, щоб освоїтися, збагнути, до якої мишачої казки вони потрапили, й почати стрімко розмножуватися.
Період адаптації Келхун назвав фазою А, а з моменту народження перших малят розпочалася друга стадія — B. Це стадія експоненційного зростання чисельності популяції в ідеальних умовах, коли кількість мишей подвоювалася кожні 55 днів.
Починаючи з 315-го дня експерименту темп зростання популяції суттєво сповільнився: тепер чисельність подвоювалася кожні 145 днів, що ознаменувало перехід до третьої фази — C. На той момент у резервуарі мешкало близько 600 мишей, сформувалася виражена ієрархія та певне соціальне життя. Фізично місця стало менше, ніж раніше. 
З'явилася категорія «вигнанців», яких витісняли в центр резервуара; вони часто ставали жертвами агресії. Відрізнити групу «вигнанців» можна було за покусаними хвостами, видраною шерстю та слідами крові на тілі. До вигнанців належили насамперед молоді особини, які не знайшли для себе соціальної ролі в мишачій ієрархії.
Брак відповідних соціальних ролей був зумовлений тим, що в ідеальних умовах резервуара миші жили довго, і старші особини не звільняли місця для молодих гризунів. Через це агресія часто спрямовувалася на нові покоління, які народжувалися в баку. 
Після вигнання самці зазнавали психологічного зламу, рідше виявляли агресію, не бажали захищати своїх вагітних самок і виконувати будь-які соціальні ролі. Утім, періодично вони нападали або на інших особин зі спільноти «вигнанців», або на решту мишей.
Самки, які готувалися до народження малят, ставали дедалі нервовішими, оскільки через зростання пасивності серед самців вони залишалися менш захищеними від випадкових нападів. Зрештою самки самі почали виявляти агресію й часто битися, захищаючи потомство.
Однак ця агресія парадоксальним чином була спрямована не лише на довколишніх — не меншу жорстокість вони демонстрували й щодо власних дітей. Часто самки вбивали своїх малят і перебиралися у верхні гнізда, перетворюючись на агресивних самітниць та відмовляючись від розмноження. У результаті народжуваність стрімко впала, а смертність молодняку сягнула катастрофічних позначок. 
Невдовзі розпочалася остання стадія існування мишачого раю — фаза D, або фаза смерті, як її назвав Джон Келхун. Символом цієї стадії стала поява нової категорії мишей, яка отримала назву «красиві». До них зараховували самців, що демонстрували нехарактерну для виду поведінку: відмовлялися битися й боротися за самок чи територію, не виявляли жодного бажання паруватися й віддавали перевагу пасивному способу життя.
«Красиві» лише їли, пили, спали та чистили свою шерсть, уникаючи конфліктів і виконання будь-яких соціальних функцій. Таку назву вони отримали тому, що, на відміну від більшості інших мешканців резервуара, на їхньому тілі не було слідів жорстоких бійок, шрамів та видраної шерсті, а їхній нарцисизм і самомилування стали легендарними. 
Також дослідника вразила відсутність у «красивих» прагнення паруватися й розмножуватися. Серед останньої хвилі народжень у резервуарі «красиві» та самки-самітниці, які відмовлялися від розмноження й тікали у верхні гнізда, склали більшість.
Середній вік миші на останній стадії існування мишачого раю становив 776 днів, що на 200 днів перевищує верхню межу репродуктивного віку. Смертність молодняку сягнула 100%, кількість вагітностей була мізерною, а невдовзі впала до 0. 
Вимираючі миші практикували гомосексуалізм, девіантну та незбагненно агресивну поведінку в умовах надлишку життєво необхідних ресурсів. Попри достаток їжі процвітав канібалізм, самки відмовлялися виховувати малят і вбивали їх. Миші стрімко вимирали, і на 1780-й день від початку експерименту помер останній мешканець «мишачого раю».
Передбачаючи таку катастрофу, Д. Келхун за допомогою колеги докторки Х. Марден провів низку експериментів на третій стадії фази смерті. З резервуара вилучили кілька невеликих груп мишей і переселили їх у такі ж ідеальні умови, але з мінімальною щільністю населення та необмеженим вільним простором. 
Жодної тісноти чи внутрішньовидової агресії. Фактично для «красивих» і самок-самітниць відтворили умови, за яких перші чотири пари мишей у резервуарі експоненційно розмножувалися й будували соціальну структуру.
Проте, на подив науковців, «красиві» та самки-самітниці не змінили своєї поведінки: вони відмовилися паруватися, розмножуватися й виконувати соціальні функції, пов'язані з репродукцією. У результаті нових вагітностей не було, і миші просто померли від старості.
Аналогічні результати зафіксували у всіх переселених групах. Усі піддослідні миші померли, перебуваючи в ідеальних умовах. 
За результатами експерименту Джон Келхун сформулював теорію двох смертей. «Перша смерть» — це смерть духу. Коли новонародженим особинам не знайшлося місця в соціальній ієрархії «мишачого раю», виник брак соціальних ролей в ідеальних умовах із необмеженими ресурсами, розпочалося відкрите протистояння дорослих і молодих гризунів, а рівень невмотивованої агресії стрімко зростав.
Зростання чисельності популяції, збільшення тісноти, підвищення рівня фізичного контакту — усе це, на думку Келхуна, призвело до появи особин, здатних лише до найпростішої поведінки. 
В умовах ідеального світу, у безпеці, за достатку їжі та води й відсутності хижаків більшість особин лише їли, пили, спали та доглядали за собою. Миша — проста тварина, для неї найскладніші поведінкові моделі — це залицяння до самки, розмноження й турбота про потомство, захист території та малят, участь в ієрархічних соціальних групах. Від усього цього психологічно зламані миші відмовилися.
Келхун називає таку відмову від складних поведінкових паттернів «першою смертю», або «смертю духа». Після настання «першої смерті» фізична смерть («друга смерть» за термінологією Келхуна) стає неминучою і є лише питанням часу. Унаслідок «першої смерті» значної частини популяції вся колонія приречена на вимирання навіть в умовах «раю». 
Якось Келхуна запитали про причини появи групи гризунів «красиві». Келхун провів пряму аналогію з людиною, пояснивши, що ключова риса людини, її природна доля — жити в умовах тиску, напруги та стресу.
Миші, які відмовилися від боротьби й обрали нестерпну легкість буття, перетворилися на аутичних «красенів», здатних лише до найпримітивніших функцій — споживання їжі та сну. Від усього складного й того, що вимагає зусиль, «красені» відмовилися та врешті-решт стали просто не здатними до такої сильної та складної поведінки.
Келхун проводить паралелі з багатьма сучасними чоловіками, здатними лише до найрутинніших, щоденних дій для підтримки фізіологічного життя, але зі вже згаслим духом. Це виявляється у втраті креативності, здатності долати труднощі й, найголовніше, витримувати тиск. Відмова від численних викликів, втеча від напруги, від життя, сповненого боротьби та подолання, — це «перша смерть» за термінологією Джона Келхуна, або смерть духу, за якою неминуче настає друга смерть — цього разу тіла.
https://youtu.be/0Z760XNy4VM
Можливо, у вас залишилося запитання: чому експеримент Д. Келхуна мав назву «Всесвіт-25»? Це була двадцять п'ята спроба науковця створити рай для мишей, і всі попередні закінчилися загибеллю всіх піддослідних гризунів…
