«Різати всіх без розбору»: чому італійців вважали найдикішими бійцями на ножах? (12 фото)
Починаючи від Середньовіччя й до середини XX століття італійці славилися на всю Європу як найдикіші та найвправніші бійці на ножах. Зарізати ворога вважалося справою честі, а доносити владі про «чесне» вбивство ножем могли лише найпідліші люди. Та найбільше іноземців вражала не завзятість, а дикість звичаїв. Наприклад, молоді бонвівани полюбляли таку розвагу: згасити світло, дістати ножі й почати різати всіх без розбору. Навіщо? Бо, на їхню думку, це весело.
Цей чудовий інструмент однаково добре дає собі раду з нарізанням продуктів, обробкою деревини, чищенням дичини та улову. 
Розбірки середньовічної мафії
Починаючи з Середньовіччя Апеннінський півострів був справжнім розсадником гордих, суцільно озброєних людей, які за найменшої нагоди хапалися за ножі. Причиною цього була не стільки стереотипна південна пристрасність, скільки політична роздробленість.
Князівства та республіки півострова постійно ворогували між собою, а також із сусідніми країнами, як-от Іспанією чи Францією. Постійні внутрішні та зовнішні війни робили життя людей нестабільним, змушуючи їх повсякчас бути напоготові. Тому і дворяни, і містяни, і селяни намагалися мати при собі зброю. 
Шляхті дозволялося ходити з мечем та шпагою, а от містяни й селяни мусили озброюватися короткоклинковою зброєю — ножами та кинджалами.
Звісно, за слабкої державної влади розквітала організована злочинність, до якої, окрім знаменитої мафії, входила й каморра — злочинне угруповання, що діяло в Неаполі. За легендою, її створили троє лицарів, один із яких був іспанцем. Звісно, ця красива легенда прикривала темні справи на кшталт кришування повій та гральних будинків. Але відтінок шляхетності з усіма його атрибутами, як-от обов'язковим захистом честі на дуелях, каморра все ж мала.
Будь-який член угруповання з самого малечку вчився володіти специфічним ножем і за найменшого приводу міг пустити його в хід на дуелі. При цьому члени нижчої ланки не мали права кидати виклик більш шанованим побратимам. Цікаво виглядала й сама сутичка. Вона називалася «зумпата», тобто «стрибаюча дуель». Таку назву вона получила через те, що противники постійно рухалися, пружинячи на носках, і могли різко стрибнути на суперника, завдавши йому блискавичного удару ножем.
Буллі — фанфарони з окраїн 
Але не тільки бандити були відомі на всю Італію як заповзяті аматори ножів. Набагато більшу популярність у народі мали буллі — цікава субкультура, що формувалася на околицях міст і у трущобах: така собі суміш англійських модників-денді та наших сучасних гопників.
Попри суцільні злидні, вони намагалися чепурно вдягатися, грати в карти та вести розгульне життя. Агресивна та нерозважлива поведінка була для них частиною стилю та способом життя, що за наявності ножів регулярно призводило до душогубства. 
Утім, їхні поєдинки не були звичайною п'яною бійкою. Найчастіше вони мали всі ознаки дуелей — виклик на бій, секунданти та інші атрибути. Те, що це відбувалося в нетрях і противники випускали один одному кишки за допомогою ножів, а не шляхетних шпаг, не мало жодного значення. Часто траплялися й групові побоїща. 
Римські угруповання буллі вирішували свої суперечки за допомогою «сассолате» — битви на руїнах давньоримського форуму.
Вони збиралися там увечері, брали ножі, рогатки з камінням і починали бігати серед повалених статуй та уламків мармуру, настромлюючи один одного на клинки та пробиваючи голови шматками каміння. Ближче до світанку розбірки закінчувалися, і всіх поранених тягли до місцевої лікарні. Але це бодай розбірки між запеклими ворогами. Набагато краще характер італійської молоді XVIII–XIX століть відображає «чіччіата» — улюблена кривава гра молодих буллі.
Відбувалося все так: коли молоді бонвівани вже були розігріті вином, хтось кидав клич, кричачи, що настав час зіграти в чіччіату. Усі радо погоджувалися і швидко звільняли приміщення від столів та лавок, а двері замикали — щоб не вдерлася поліція. Після цього всі гравці брали ножі й ставали обличчям до стіни. 
Ведучий гасив усе світло, і в темряві гравці кидалися один на одного, завдаючи ударів ножем у корпус, здебільшого в ділянку живота.
І все це робилося в цілковитій тиші, адже кричати, розмовляти чи стогнати вважалося ганьбою. Також заборонялося атакувати того, хто впав, тому ті, хто хотів вийти з гри, падали на землю. Після того як світло запалювали знову, усі вцілілі кидалися допомагати тим, хто лежав у калюжах власної крові, а легкопоранені спокійно перев'язували собі порізи.
Таверна після такої гри ставала схожою на бойню, тож назву грі дали якнайвлучнішу, адже слово «чіччіа» з італійської перекладалося як «м'ясо». З буллі та їхніми ножами впоралася тільки французька окупаційна адміністрація, яка після захоплення Італії на початку XIX століття кожного бешкетника, заарештованого з ножем, піддавала прилюдному приниженню. І це змусило гордіїв залишати ножі вдома.
Сицилійська дуель із покусуванням вуха 
Окрім італійських бандитів та гопників, ножами вправно володіли й звичайні селяни, адже ніхто не захищав їх від свавілля чи грабунків. При цьому поєдинки могли бути як звичайними, так і «шляхетними», за правилами «пастушої дуелі». 
Ліва рука одного противника прив'язувалася до лівої руки іншого. У правих руках вони тримали ножі. У м'якшому варіанті дуелянти просто трималися за одну мотузку чи хустку.
Таким чином, варіанти маневру були мінімальними, тому хтось із дуелянтів, а часто й обоє, швидко відправлялися до прабатьків.
До речі, в італійських селян навіть існував такий стиль ножового бою, коли в одній руці був ніж, а в іншій — мотузка, яку спритні бійці намагалися накинути на озброєну руку противника. Як це виглядало насправді, нам залишається тільки здогадуватися. Ну і звісно, одними з найнебезпечніших бійців в Італії вважалися сицилійці. Навіть найостанніший селянин на Сицилії мав ніж і вкрай суворі уявлення про честь, тому на удар холодною зброєю можна було наразитися буквально через косий погляд чи недоречний жарт. Цікавий ритуал супроводжував виклик на дуель. У своїй праці про Сицилію відомий дослідник кінця XIX століття Джузеппе Пітре дає докладний опис цього процесу.
Перед дуеллю той, хто викликав на поєдинок, обіймав свого суперника та цілував його. Це означало — «на життя і на смерть». Потім він легенько кусав ворога за вухо — це перекладалося як «один із нас помре».
Потім противники призначали місце та час і билися за двома видами правил: били або тільки в руки та ноги, або в корпус, щоб напевно. За традицією переможець цілував поверженого противника й ішов із таким виглядом, ніби він тут ні до чого.
Ардіті — італійські штурмові загони Першої світової 
Влада Італії не могла викорінити звичай ножових бійок аж до початку XX століття, причому допомогла їй у цьому Перша світова. В італійському суспільстві того часу вбити противника ножем вважалося справою честі, а доносити в поліцію — ганьбою. Але до кінця XIX століття закони посилили, а колосальна війна, що вибухнула, стала останнім яскравим епізодом в історії ножових боїв. Щоправда, сталося це вже на фронті. 
Італійські солдати, особливо набрані на півдні Італії та на Сицилії, наводили жах на австро-угорську армію під час рукопашних сутичок.
Навіть самі італійські офіцери не могли змусити своїх солдатів використовувати гвинтівку з приштрикнутим багнетом — уперті бійці все одно хапалися за звичний із дитинства ніж, стрибаючи до ворога в окоп.
Особливо досягли успіху в знищенні противника так звані «ардіті», або «сміливці», — спеціальні штурмові загони, які використовувалися для захоплення траншей, окопів чи бліндажів противника. Їх набирали з найхоробріших та найвправніших бійців і відправляли на найважчі ділянки фронту.
Публіцист Паоло Джудічі, який став свідком тренувань ардіті, розповідає:
«Ось набиті соломою опудала, на яких тренуються ардіті, встромляючи в них клинки кинджалів: волосся дибом, витріщені очі, ревуть на все горло, обличчя спотворені. Ардіті люто кидаються на умовного противника і б'ють точно в серце». 
Майстерність бійців штурмових загонів була настільки високою, що вони могли метати ножі в противника, а однією з їхніх розваг, за словами ще одного очевидця, Маріо Палієрі, було таке: один з ардіті ставав спиною до дверей, а його друзі метали кинджали, які встромлялися поруч із головою. Той із бійців, хто тримав голову непорушно, вважався найхоробрішим.
Звісно, після таких тренувань ардіті наводили жах на своїх противників, убиваючи їх у рукопашних сутичках десятками. Коли кореспондент «Нью-Йорк Таймс» у 1918 році запитав одного з офіцерів ардіті, скільки австрійців той убив своїм кинджалом, той спокійно відповів: «Занадто багато, щоб рахувати».
Але Перша світова війна забрала дивовижну кількість життів і вразила всіх своєю безглуздою жорстокістю, тому ті, хто вижив, прагнули насамперед миру та спокою. Тож практика повсюдних дуелей поступово зійшла нанівець. Хоча в кримінальних колах вона, можливо, існує й досі. 
У 1993 році один із босів мафії, Мауріціо Аббатіно, згадав в інтерв'ю, що ножові поєдинки й досі практикуються. Понад те, навіть «пастуші дуелі» ще не відійшли в небуття.
Тож якщо під час подорожі Сицилією якийсь італійський мачо поцілує вас і вкусить за вухо, не думайте, що це прояв південної гостинності. Швидше за все, він просто хоче зарізати вас за всіма канонами давнини.
Тим, хто хоче дізнатися про італійські ножові дуелі детальніше, радимо книжку Д. Черевичника «Всесвітня історія поножовщини».
