Що з вами станеться, якщо у 30 років ви маєте 5 зайвих кілограмів (6 фото)
Коли вам тридцять, ви молоді й здорові, зайва вага викликає лише естетичне незадоволення та певні терпимі труднощі під час купівлі одягу. Ви не замислюєтеся, що чекає на вас через десять років. Ви годинами лежите на дивані й дивитеся телевізор або сидите за комп'ютером і не бажаєте обмежувати себе у втіхах і слабкостях. 
Нудна статистика від якихось «британських науковців» про підвищення ризику розвитку якихось там захворювань через ожиріння мало про що вам говорить. Це історії якихось інших людей, а ви ж усе точно контролюєте! А тим часом з кожним роком і кожним зайвим кілограмом ризик розвитку цих хвороб неухильно зростає.
Може, варто спробувати зазирнути в майбутнє? Отже, якщо ви тридцятилітній пухкун (плюс-мінус п'ять років), то у…
35 РОКІВ 
Плюс 5 кг. Ви й далі харчуєтеся гамбургерами з «Макдональдса» та літровою порцією кока-коли. І геть не розумієте, чому періодично починає боліти голова, під час легкого бігу до автобуса чи за дитиною з'являються мушки перед очима й запаморочення, іноді накочує слабкість, а від хвилювання червоніє обличчя та виникає відчуття припливу крові до голови. Заради цікавості вимірявши тиск в аптеці, ви з подивом бачите цифри 140/80 міліметрів ртутного стовпчика, а то й вище (норма для цього віку — 120/80 мм ртутного стовпчика).
Ви йдете до лікаря, і він виписує таблетки для зниження тиску. А ще ненав'язливо рекомендує скинути вагу й зайнятися фізкультурою. Таблетки ви вживаєте нерегулярно, лише в разі поганого самопочуття. Ну а ваша «фізкультура» й надалі обмежується перебіжкою до найближчого кіоску по пиво та чіпси.
40 РОКІВ 
Ще плюс 10 кг. Перший виклик «швидкої» через нестерпний головний біль. Перший гіпертонічний криз — це коли стрілка тонометра (приладу для вимірювання артеріального тиску) зашкалює за 180 мм ртутного стовпчика. Вас везуть до приймального відділення місцевої лікарні, роблять укол для зниження тиску, спостерігають кілька годин і під розписку про відмову від госпіталізації відпускають додому.
Удома ви днів три лежите пластом у ліжку, не маючи сил ворухнутися. Купуєте собі власний тонометр і починаєте регулярно вимірювати тиск. Він уже рідко опускається нижче ніж 140/90 мм ртутного стовпчика. Таблетки починаєте вживати щодня. У крові виявляють підвищений холестерин і цукор. Лікар, бачачи вашу фігуру у формі яблука (жирові відкладення переважно на животі, а не на стегнах), говорить про підвищений ризик розвитку серцево-судинних захворювань, атеросклерозу, небезпеку інфарктів, інсультів тощо. Вам призначають дієту, якої ви намагаєтеся дотримуватися перші два тижні. Потім вам стає легше, страх повторного гіпертонічного кризу минає, ви розслабляєтеся і продовжуєте жити як раніше. Ви — майстер самопереконування і переконуєте себе в чому завгодно, тільки не в потребі змінити спосіб життя!
Однак через деякий час ви помічаєте, що підніматися сходами стає дедалі важче. Болять коліна, вже на третьому поверсі з'являються задишка та поколювання в серці. Вичитуєте в інтернеті щось про артроз, остеохондроз та ішемічну хворобу серця (це коли серцевому м'язу бракує кисню й під час фізичного навантаження він починає сигналізувати нам болем у лівій частині грудної клітки).
Думка про те, що треба щось робити, дедалі частіше спадає вам на думку. Спадає… і зникає…
50 РОКІВ 
Ще плюс 10 кг. Тиск усе вищий, таблеток на тумбочці біля ліжка стає ще більше. Щоб підтримувати тиск на нормальному рівні, доводиться вживати по 5–8 різних препаратів на день. Піші прогулянки без болю в серці стають дедалі коротшими. Коліна болят і хрустять усе дужче, і ось ви вже не можете піднятися з крісла без допомоги рук, а вранці у вас цілий ритуал сповзання з ліжка, щоб не загострити біль у спині, колінах і не викликати різкого запаморочення. Цукор у крові стійко тримається на підвищеному рівні, і вам ставлять діагноз: цукровий діабет другого типу.
Лікар дуже наполегливо рекомендує скинути вагу й дає пам'ятку із забороненими продуктами. Усе, чим ви так полюбляли ласувати довгими осінньо-зимово-весняно-літніми вечорами, опинилося під цілковитою забороною: солодощі, цукор, борошняне, жирне, смажена картопля, газовані напої тощо. Призначають препарати для зниження холестерину. Вас регулярно бачать у черзі на прийом до лікаря, а диспетчер швидкої допомоги вже впізнає ваш голос. Ви сідаєте на дієту, страждаєте від голоду, але скинути вагу стає дедалі важче.
Лікар у фітнес-клубі, який ви нарешті вирішили відвідати, вислухавши ваші скарги й переглянувши діагнози, рекомендує вам групу здоров'я при найближчій поліклініці. Ортопед пропонує замінити протезами колінні суглоби, уражені вже артрозом третього ступеня. Невролог виписує курс регулярних крапельниць і додає ще пару-трійку препаратів на тумбочку через появу нових скарг і холестеринових бляшок у судинах головного мозку. Дедалі частіше доводиться звертатися по допомогу до близьких, щоб вони допомогли перевдягнутися, вдягти шкарпетки (заважає живіт), обробити шкіру в жирових складках. Звісно, для жінки взуття на підборах давно залишилося в минулому, і все частіше доводиться брати з собою ціпок навіть для нетривалих прогулянок.
60 РОКІВ 
Інфаркт міокарда. Холестеринова бляшка відірвалася й закупорила одну із судин, що живлять серце. Нестерпний біль у грудній клітці, карета швидкої допомоги, реанімація або операційний стіл. Тривале лікування, інвалідність. Прогулянки здебільшого до поліклініки. Постійний головний біль, задишка, запаморочення, біль та печіння в стопах і поява виразок на ногах, що довго не загоюються, через цукровий діабет. Таблетки вживаються до, після та замість їжі. Уночі сон періодично переривається переляканим голосом чоловіка (дружини): «Ти перестав(-ла) хропти, що з тобою?»
Лікар ставить діагноз: обструктивне апное. Іноді загальний час без дихання становить кілька годин за ніч! Постійні прокидання, брак кисню, сонливість удень, погіршення пам'яті й уваги — усе це стає щоденною реальністю повної людини з піквікським синдромом. Планову операцію із заміни суглоба скасовують через протипоказання. Вам пропонують вколювати спеціальні препарати в коліна. Голками, у коліно… Біль минає, але ненадовго. Через пів року доводиться колоти знову. Про численні госпіталізації, «швидкі» та виклики дільничних терапевтів давайте просто промовчимо.
70 РОКІВ 
Тут майбутнє сьогоднішнього трохи повного хлопця чи дівчини 30 років уже не проглядається. Мабуть, його просто немає.
Ви померли. У віці, який у сучасному світі відрізняється від середньої тривалості життя на кілька десятиліть.
І це не найгірший сценарій — усе може бути значно жахливішим і раптовішим. Сучасна харчова промисловість, яка втратила зв'язок із реальністю, захоплення малорухливим способом життя та відсутність фізичного навантаження загалом здатні скоротити час настання описаного фіналу вдвічі, а то й більше. Якщо в дитинстві сучасних 30–40-річних у шкільному класі був один пухкун, з якого всі глузували, то сьогодні, ведучи дитину до першого класу, я бачу, що третина учнів мають зайву вагу вже в першому класі! Тобто історія, написана про 30-річного пухкуна, для них починається вже в десять років.
Три роки тому в Таїланді я захоплювався худенькими, схожими на німф дівчатами та жінками. Тепер я дивуюсь, як мало їх залишилося. Тайці захопилися західними цінностями й теж перейняли згубний спосіб життя та харчування.
Я бачив американські школи та їхніх учнів: третина дітей має просто неосяжні розміри, не характерні навіть для кремезного дорослого, третина — з явною надмірною вагою й просто складками жиру на тілі, і лише третина — нормальні, здорові дітлахи. Тільки третина — такі, яких ми бачимо в голлівудських блокбастерах. Іноді просто дивуєшся, де продюсеру та режисери взагалі беруть таких, як Меган Фокс, Емма Вотсон, Бред Пітт та Елайджа Вуд. Незрозуміло, як у майбутньому ці діти, коли виростуть, будучи інвалідами вже сьогодні, підтримуватимуть нашу з вами старість через 40–50 років. Це дуже моторошно. І відкиньте звичку думати так: це історія про якихось інших людей, інших дітей… Це наша історія, і, як у Таїланді сталося за три роки, вона прийде й до нас. Вона вже прийшла, просто подивіться, зрештою, уважно довкола!
Як можна позбавляти себе всього цього? Як можна так бездарно тринькати єдине дане нам природою життя, єдиний шанс?
