Жіночі татуювання слов'ян: традиція, яку ми втрачаємо (11 фото)

Жіночі татуювання — аж ніяк не віяння моди останніх десятиліть, а традиція, що сягає корінням сивої давнини. Дівчата айнів на північному японському острові Хоккайдо наносили на обличчя зображення ведмежого вищиру, ромські жінки прикрашали себе вигадливими візерунками з ліній та крапок. Мали свої особливі татуювання і південні слов'янки.





У багатьох народів традиції сакральних жіночих татуювань збереглися й донині, проте в країнах Європи вони майже зникли. Найдовше звичай татуювати жінок побутував серед балканських народів. Сьогодні зустріти бабусю, руки якої вкриті хитромудрими орнаментами, ще можна у глухих чорногорських і хорватських селах, але з кожним роком шанс побачити носіїв цієї традиції тане на очах.



Хорватські селянки демонструють татуювання. Фото кінця XIX століття

У слов'янських народів існує чимало легенд і казок, де дівчина перевдягається у чоловіче вбрання і зі зброєю в руках боронить свій народ від ворога. У житті південних слов'ян це навряд чи було можливим — жінку одразу видали б татуювання на кистях рук, приховати які було вкрай непросто.

Цікаво, що серед балканських народів татуювання носили лише жінки — чоловіки воліли уникати особливих прикмет на тілі. Мистецтво нанесення таких тату також було винятково жіночою справою: майстрині передавали прийоми та схеми орнаментів із покоління в покоління понад тисячу років.





Татуювання були надзвичайно популярними серед чорногорців, боснійських хорватів та албанців. До того ж албанки прикрашали тіло візерунками незалежно від віросповідання — так робили як мусульманки, так і католички.

Деякі історики вважають, що татуювання мали на меті захистити дівчат від навернення в іслам, оскільки норми шаріату не схвалювали такого оздоблення тіла. Водночас переконливо пояснити наявність татуювань у мусульманок Балкан досі не вдалося нікому.



Хорватські жінки з татуюваннями на кистях і передпліччях. Фото початку XX століття

Найпоширенішим місцем для нанесення орнаментів у балканських дівчат були тильні боки долонь. Прикметно, що малюнки на правій та лівій руках ніколи не збігалися. Рідше траплялися візерунки, що вкривали руки аж до ліктів, і вкрай рідко — татуювання між ключицями. На грудях зазвичай зображували хрест, який оздоблювали додатковими декоративними елементами у вигляді підвісок.

Цілком ідентичні татуювання у слов'янок траплялися рідко, хоча всі натільні візерунки складалися зі спільних елементів і символів. Знавець цієї символіки міг без зусиль визначити, до якого роду належить жінка та які визначні події відбувалися в її житті.



Людина, яка розуміла мову жіночих татуювань, могла читати долі їхніх власниць, немов розгорнуту книгу

Перший малюнок дівчинці наносили в 4–5 років, другий — після досягнення повноліття як знак готовності до шлюбу. Утім, часом татуювання з'являлося й без прив'язки до статевого дозрівання. Дівчинку могли захистити додатковим обереговим візерунком, якщо вона хворіла.

Надалі нові натільні знаки додавалися з нагоди переломних моментів у жіночій долі: одруження, народження дитини, втрати чоловіка. В інших регіонах слов'янського світу всі ці віхи знаходили відбиток в одязі, прикрасах і зачісках, а от дівчата з Балкан не мали змоги приховати інформацію — вона завжди лишалася на видноті у вигляді складних візерунків на шкірі.



На цих знімках, зроблених 1896 року, добре помітні татуювання на руках та на грудях

Перші дослідники балканських традицій пов'язували появу жіночих тату зі становленням Османської імперії. Однак це хибна думка: хрест у балканців далеко не завжди уособлював християнство. Ще задовго до хрещення слов'яни ототожнювали хрест із сонцем, вважаючи його могутнім оберегом від нечистої сили.

Різниця між малюнками на правій та лівій руках, найімовірніше, пояснювалася тим, що на одній долоні наносили солярні знаки, а на другій — місячні. Такі язичницькі символи викликали особливу неприязнь в османів: якщо з християнськими орнаментами вони ще могли змиритися, то дівчина з язичницькими знаками на тілі, хай якою вродливою вона була, втрачала для них будь-яку привабливість.



Традиція слов'янських жіночих татуювань почала згасати в XIX столітті. З поширенням західноєвропейських уявлень на схід людей із натільними малюнками стали сприймати як дикунів або кримінальних маргіналів — розбійників та піратів. Двоє відомих етнографів, які досліджували балканські звичаї наприкінці XIX століття, — Леопольд Ґлюк і Чиро Трухелка — зазначали, що прикрашати тіло рисунками поступово припиняють навіть у віддалених гірських поселеннях.

Леопольд Ґлюк згадував, що зустрічав жінок не лише з розмальованими руками, а й із татуюваннями на обличчі. Здебільшого малюнки прикрашали чоло, рідше — щоки. За спостереженнями вченого, масштабніші та вигадливіші орнаменти були властиві католичкам. Православні жінки обмежувалися стриманішими тату, переважно на ділянках тіла, прихованих під одягом.



Таблиця жіночих татуювань, укладена Чиро Трухелкою. На схемі показано тату католичок із боснійських сіл

Ґлюк також цікавився тим, як самі балканці називають ці візерунки. На свій подив, він з'ясував, що ані в сербів, ані в чорногорців чи албанців не було загальноприйнятого терміна на позначення цього звичаю. Дослідник зробив висновок, що традиція порівняно молода, інакше вона неодмінно дістала б окрему назву.



За часів експедицій Ґлюка й Трухелки по балканських селах татуювання зазвичай наносили біля храмів під час церковних свят. Робили це жінки-майстрині відразу після богослужіння. Леопольд Ґлюк побачив у цьому беззаперечний доказ суто християнського коріння звичаю, міркуючи: хіба могло б язичницьке дійство бути приурочене до церковного свята?



Сьогодні натрапити на Балканах на жінку з традиційними татуюваннями — справжня рідкість

Чиро Трухелка дотримувався іншого погляду. Учений зауважив, що поруч із християнською символікою — хрестом, серцем чи монограмою Христа — на шкіру наносили безліч інших знаків: зображення рослин і тварин, зірки, місячні мотиви. Трухелка висловив припущення, що всі ці елементи сягають культу родючості, який панував на теренах Європи задовго до утвердження християнства.

На відміну від Ґлюка, Трухелка не поспішав пов'язувати татуювання винятково з модерними релігіями. Він присвятив чимало часу вивченню старовинних джерел і виявив згадки про жіночі татуювання балканських народів у працях кількох античних авторів.



Одна з останніх берегинь прадавньої традиції. Фото середини 1980-х років

На жаль, навіть у XIX столітті з'ясувати точне походження звичаю татуювати жінок було надзвичайно важко. Самі хранительки цієї самобутньої традиції вже не могли повідати ані Трухелці, ані Ґлюку нічого суттєвого. Сьогодні, коли ця культура майже згасла, залишається хіба змиритися з тим, що її первісні витоки назавжди оповиті таємницею.