Як виглядали справжні дворучні мечі? (22 фото)
Італійський фехтувальник та автор праці «Причини звитяжного використання зброї для нападу та оборони» (1570 р.) Джакомо ді Грассі писав, що воїн із дворучним мечем подібний до «галеона серед безлічі галер» і здатен протистояти більшості видів зброї. 
Утім, попри захоплені відгуки іменитих майстрів фехтування та загрозливо разючий вигляд, дворучні мечі не мали великого попиту. Особливо у масштабних битвах: у тісній штовханині й одноручною зброєю замахнутися складно, а настільки громіздкою — і поготів.
Такі умови дозволяли лише колоти чи рубати вертикально згори донизу, з чим значно краще справлялися алебарди — тут був і шип для колючого удару, і лезо для розрубування. До того ж і важіль набагато довший. Про складність виготовлення та, відповідно, ціну кінцевого виробу годі й казати — великі мечі в цьому плані однозначно поступалися ратищній зброї.
Меч англійського виробництва, бл. 1500 року. Його довжина — 162 см, вага — 3,17 кг. Обладунковий гарнітур належав королю Генріху VIII. З Королівської зброярні в Лондоні. 
Менше з тим, клинкова зброя з дворучним хватом, яка почала свій шлях наприкінці XIII століття, відшукала власну нішу в пізньому Середньовіччі та ранньому Новому часі. Зокрема, у лавах швейцарських райслойферів і німецьких ландскнехтів були досвідчені «майстри меча», які в бою виконували роль охоронців і отримували за службу подвійну платню. Озброївшись дворучними монстрами, вони захищали стяг та командира полку. До речі, саме їх як приклад наводить згаданий вище Джакомо ді Грассі.
Цікаво, що збереглися замальовки очевидців, які особисто брали участь у битвах ландскнехтів. На окремих малюнках можна побачити, як відчайдухи з дворучниками трощать ворогів безпосередньо на вістрі атаки, вільно розмахуючи клинками перед строєм пік. Тож цілком імовірно, що завзятих рубак кидали на найкритичніші ділянки, аби вони переламали хід сутички за будь-яку ціну. А чому б і ні? Подвійні витрати на їхнє утримання треба ж було якось відбивати.
Ці без сумніву міцні та загартовані бійці стинали супротивників величезними цвайгендерами. З них ми й почнемо.
Цвайгендер другої половини XVI століття. Довжина — 185 см, вага — 4,75 кг. З Німецького національного музею в Нюрнберзі. 
Цвайгендери — найбільші представники світу дворучних мечів. Вони можуть сягати двох метрів у довжину, а деякі зразки важать майже 5 кг. Їхньою характерною рисою, крім разючих габаритів, була мала гарда, що захищала незаточену частину клинка (рікассо). Зазвичай цю ділянку обтягували шкірою. Рікассо давало змогу змінити хват для нанесення колючих ударів. Руків'я німецьких дворучників, окрім звичної хрестовини, захищали два кільця (дужки).
Ландскнехти гордо носили свої дворучники на плечі без піхов. Період активного вжитку цвайгендерів — перша половина XVI століття. Надалі вони поступово сходять із полів битв, зрідка слугуючи церемоніальною зброєю.
Дещо менший екземпляр: 168,5 см завдовжки при вазі 4,08 кг. Виготовлений орієнтовно в 1550-х рр. З Німецького національного музею в Нюрнберзі. 
Італійський побратим цвайгендера: акуратний і витончений. Датований бл. 1570 р. Параметри: 160 см та 2,86 кг. З музею Метрополітен (metmuseum.org) 
Він же. 
А ось цікавий дворучник. Нібито теж цвайгендер — німецький, середини XVI століття, схоже пляшкоподібне руків'я, виразне рікассо, але немає малої гарди (так званих «іклів вепра»). Клинок тут дещо гіршої якості, ніж у зразків вище. Його розміри: 164 см при вазі 3,7 кг. Зі Швейцарського національного музею. 
Він же. 
Фламберг — цвайгендер із хвилястим («полум'яним») клинком. Власне, на цьому можна було б і зупинитися, проте слід обов'язково додати: клинок такої форми завдавав жахливих ран, які вкрай важко гоїлися.
Загалом про застосування цієї зброї в реальних боях відомо небагато. З огляду на те, що викувати такий клинок було надзвичайно складно, володіти ними могли переважно дуже заможні вояки. Тож фламберги обирали швидше не з міркувань практичності, а як статусний аксесуар. Не варто забувати, що ландскнехти були знаними франтами й полюбляли крикливий, строкатий одяг.
Міф про те, що власників таких мечів противники не брали в полон або що їх забороняла влада — це не більше ніж вигадка.
А от як парадну зброю фламберги використовували вельми охоче, до того ж уже з кінця XVI століття. Ватиканські гвардійці можуть похизуватися такими клинками й сьогодні.
Фламберг, друга половина XVI століття. Загальна довжина — 186 см, маса — 4,38 кг. З Німецького національного музею в Нюрнберзі. 
Теж друга половина XVI століття. Загальна довжина — 192 см, вага — 3,95 кг. З Клівлендського музею мистецтв. 
Він же. 
Тепер із Центральної Європи вирушимо у високогір'я Шотландії, де з XV століття горяни-гайлендери носили дворучні мечі. Міжкланові сутички в цьому краї спалахували повсякчас. Билися вони невеликими загонами у кілька десятків воїнів. Тому їхні клеймори без діла не стояли, щедро проливаючи кров як близьких сусідів, так і дальніх — тих, що на півдні.
Назва «клеймор» (claymore) — це англізоване гельське словосполучення, що означає «великий меч».
Загалом саме гірських клейморів (нижче покажемо й рівнинний) до наших днів дійшло небагато — зо чотири десятки у пристойному стані. Їхня характерна риса — гарда з вигнутими донизу дужками у бік леза, що завершуються прорізними хрестоподібними чотирилисниками. Сам клинок у них доволі широкий. Зазвичай клеймори носили на особливій перев'язі за спиною. Пояснення просте: на марші потрібні вільні руки, аби за потреби дертися горами.
Епоха активного застосування клейморів минула в XVI столітті. Проте шотландці берегли свої дворучники й передавали їх у спадок як сімейну реліквію. Ба більше: навіть наприкінці XVII століття до них іноді поверталися. Битва при Кіллікранкі 1689 року — останній задокументований факт використання цих мечів у бою.
Класичний клеймор — 140 см, 2,37 кг. Викуваний на зламі XV та XVI ст. Із Британського музею. 
Він же. 
А цей 190-сантиметровий велетень суттєво вирізняється з-поміж побратимів. Він датується кінцем XVI століття і нині експонується в музеї міста Глазго (glasgowmuseums.com) 
Далі спустимося в шотландські низини та поглянемо на інший клеймор — зброю низинних шотландців (лоулендерів), яка багатьом, напевно, невідома. Зовні він значно ближчий до німецьких мечів. Власне, представлений нижче «шотландець» (принаймні його клинок) і був викуваний на німецьких землях.
Теж клеймор, остання чверть XVI століття. На жаль, відомостями про довжину та вагу музей не поділився. З Королівської зброярні Великої Британії. 
У музейних колекціях трапляються екземпляри, набагато більші за ті ж цвайгендери. У лондонському Тауері зберігаються два ідентичні пізньосередньовічні дворучники завдовжки понад 2 метри кожен.
Це суто церемоніальні реліквії, єдине призначення яких — надавати ваги й урочистості поважним подіям. Їх вертикально тримали зброєносці або слуги шляхетних вельмож. Такі велетні лише підкреслювали статус господаря — не більше. Тобто битися ними ніхто не збирався й навряд чи навіть пробував.
Один із них. Датований 1400–1430 рр. Виготовлений у Пассау. Довжина — 227 см, вага — 6,4 кг. Королівська зброярня в замку Тауер. 
Схожий меч, який, судячи з його стану, побачив чимало битв, виставлений в одному з нідерландських музеїв. Вважається, що він належав велетенському фризькому пірату на прізвисько Великий П'єр. І, на відміну від згаданих раніше гігантів, справді неодноразово пускався в дію у запеклих сутичках.
Датується він другою половиною XV століття. Сягає 213 см завдовжки та важить 6,6 кг. Із Фризького музею в Леувардені. 
У колекції того ж таки Тауера є дворучник рубежу XIV–XV століть, параметри якого цілком дозволяли фехтувати в реальному бою. Варто зауважити, що до XVI століття справжні дворучні мечі (бо ж існували ще півтораручні клинки, або бастарди), за винятком парадних, траплялися вкрай рідко. Що й зрозуміло: дворучник — це зброя піхотинця, а заможні люди, спроможні придбати настільки дорогий клинок, здебільшого воювали верхи.
Проте поодинокі згадки про їхнє застосування трапляються мало не з кінця XII століття. Так, хроніст Жан Фруассар (XIV століття) згадує ченця на ім'я Робесар, який трощив ворогів дворучним мечем у 1358 році.
Та й самі лицарі за певних умов спішувалися, наказували зброєносцю подати улюблений дворучник і рубалися на повну силу. Наприклад, у битві під Кресі (1346) англійські лицарі билися саме в пішому строю.
Бл. 1400 року. Довжина — 138 см, вага — 2,45 кг. З Королівської зброярні в Тауері. 
Цей меч підняли з дна Темзи та датували першою половиною XV століття. Схожі знахідки виявляли в Гасконі, неподалік місця битви під Кастійоном (1453). Розміри: 136 см і 2,1 кг. Із Музею Лондона. 
Не можна оминути увагою й так звані данські мечі. Своєї остаточної форми, виразно розрахованої на колючі випади, вони набули у XV столітті.
Вузький клинок ромбоподібного перерізу, рікассо, помітно вужче за загострену частину, округла гарда, загнута вперед до вістря, та дуже довге руків'я — ось головні ознаки цих дворучників. «Данець» — мабуть, найвитонченіший серед усіх дворучних мечів. Ним найзручніше саме фехтувати.
У доброму стані вони до наших днів, на жаль, не дійшли. Але завдяки праці археологів нам таки є чим помилуватися.
Один із рідкісних данських мечів, друга половина XV століття. Його довжина — 140 см, з яких 37 см припадає на руків'я. Вагу зброї не вказано, але навряд чи вона перевищувала 2,2 кг. З Національного музею Данії. 
І наостанок погляньмо на меч-замінник списа — есток або панцерштекер (букв. «проколювач броні»), який теж ніби дворучний і ніби меч.
Власне, його німецька назва промовляє сама за себе. Ця зброя заявила про себе наприкінці XIV століття, претендуючи на звання «вбивці лицарів у латах». Для цього меч мав міцний тригранний клинок без різального леза, призначений винятково для пробивання закутих у панцирі ворогів.
Довге руків'я давало змогу перехопити есток двома руками, чим і користалися піхотинці. Вершники ж, які кріпили меч до сідла, пускали його в дію після втрати списа — наздоганяючи ворожу кавалерію або добиваючи збитих із коня супротивників.
Есток міг сягати 160 см завдовжки. Представлений зразок початку XVI століття скромніший: 128 см при вазі 1,58 кг. Із Філадельфійського музею мистецтв. 
Він же. 
