Марабу — як моторошний лелека замінює голубів і щурів (8 фото)
У нашій міфології лелеки — птахи життя, що тісно асоціюються з материнством і домашнім затишком. Проте це стосується далеко не всіх представників родини лелекових. Найбільший і найвідразливіший із них — марабу — не викликає жодних теплих почуттів. Цей птах заввишки 1,5 метра, вагою 8–9 кг і з розмахом крил до 2,5 метра мешкає в Африці та Індії. Це моторошний аналог наших щурів і голубів, який пожирає геть усе, до чого лишень здатний дотягнутися своїм масивним дзьобом. 
В Африці та Індії лелека марабу не дарує життя, а забирає його. Його здобиччю може стати будь-що: від пташенят фламінго й кошенят до напіврозкладеної туші буйвола. Нерідко ці птахи діють заодно з гієнами. Вони терпляче чекають, поки наїдяться великі хижаки, аби після них узятися до трапези. 
Природа чудово пристосувала марабу до їхнього специфічного способу життя. Птах має непропорційно великий і гострий дзьоб, здатний пробивати цупку шкуру та дробити кістки. Пір'я на голові та шиї немає, тому марабу, подібно до стерв'ятників, може порпатися всередині туші, не боячись стати прихистком для мільйонів небезпечних бактерій. 
На голій шиї марабу добре помітне потворне воло. Вчені тривалий час вважали, що воно відіграє важливу роль у травленні птаха. Проте останні дослідження показали, що це радше «подушка»: на цей наріст марабу кладе свою масивну голову під час сну чи відпочинку. 
Сімейне життя марабу
Як і звичайні лелеки, марабу будують великі неохайні гнізда з гілок високо над землею. Проте, на відміну від своїх родичів із наших широт, ці птахи не прагнуть усамітнення. На кронах велетенських дерев можуть сусідити 20–30 гнізд. У такій колонії марабу легше захищатися від хижаків. Навіть один птах здатен дати гідну відсіч лисиці чи рисі, а гуртом вони стають практично непереможними. 
Цікаво, що цей відразливий лелека-падальник надзвичайно шанобливо ставиться до сімейних уз. Під час залицяння не самці завойовують самок, а навпаки. Обравши одне одного, птахи разом зводять гніздо або ж займають старе, після чого турботливо доглядають кладку. Пташенята марабу стають цілком самостійними лише у віці 135 днів. 
Гнізда марабу споруджують на довгі роки. Орнітологам траплялися житла, яким було понад 50 років! Можна сказати, що «родинне гніздо» облаштовують раз і назавжди, адже тривалість життя цих птахів сягає 40 років, а в неволі й довше. Пташенята в марабу з'являються в найменш сприятливу, здавалося б, пору — у посуху. Коли довкола все завмирає, виснажене спекою, у колоніях цих птахів вирує життя. 
До 4 місяців дбайливі батьки носять малечі, якої у гнізді зазвичай 2–3 пташеняти, дрібну живність. Згодом уже оперена молодь вилітає на полювання з батьками й живиться як дорослі — чим доведеться. Марабу з потомством можна побачити як біля залишків здобичі хижаків, так і на звичайних смітниках. Ці птахи чудово пристосувалися до сусідства з людьми й знаходять собі поживу серед побутових відходів. 
Східна сцена з марабу. Акварель Вацлава Павлічака, 1890-ті рр.
У різних куточках світу ставлення людей до марабу неоднакове. Індуси й араби цінують цього птаха як природного санітара довкілля. Подекуди замислений марабу навіть вважається символом мудрості. А от африканські племена цих лелек недолюблюють і не втрачають нагоди розорити гніздо чи навіть убити птаха. У деяких регіонах Чорного континенту ходять перекази про те, що марабу здатні викрасти дитину. Теоретично для такого великого й дужого птаха це цілком реально, утім жодних підтверджених свідчень подібних випадків немає.
