Як батько та син розкрили таємницю загибелі динозаврів (4 фото)

Протягом десятиліть учені намагалися зрозуміти, що саме занапастило динозаврів, які безроздільно панували на Землі понад 160 мільйонів років. Версій вистачало — від поступової зміни клімату й масштабних вивержень вулканів до епідемій і конкуренції зі ссавцями, що стрімко набирали обертів. Утім, жодна з гіпотез не могла до кінця пояснити раптовість цього вимирання, зафіксовану в геологічному літописі.





Справжній прорив стався наприкінці 1970-х років завдяки досить несподіваному науковому тандему.

Нестандартне рішення

Луїс Альварес, лауреат Нобелівської премії з фізики, разом зі своїм сином Волтером Альваресом, геологом, досліджували тонкий прошарок глини в гірських породах поблизу італійського міста Губбіо. Цей шар позначав крейдово-палеогенову межу — рубіж близько 66 мільйонів років тому, саме ту мить в історії Землі, коли динозаври зійшли з арени життя.

Волтер прагнув з’ясувати, скільки часу знадобилося для формування цього загадкового глиняного прошарку, і батько запропонував нестандартний підхід — виміряти вміст рідкісного хімічного елемента іридію в породі.



Луїс та Волтер Альвареси

Чому саме іридій? Річ у тім, що на поверхні нашої планети він трапляється вкрай рідко, натомість його вдосталь в астероїдах і кометах. Пояснення просте: іридій — важкий метал, який під час формування Землі опустився в її ядро. Його накопичення в осадових породах відбувається зі сталою, передбачуваною швидкістю завдяки невпинному «космічному дощу» з мікрометеоритів.

Результат вимірювань приголомшив сімейний дует дослідників: концентрація іридію в тонкому шарі глини виявилася в десятки разів вищою, ніж у прилеглих породах. Такий аномальний стрибок неможливо було списати на повільне осідання елемента разом із космічним пилом.

У 1980 році Альвареси опублікували в журналі Science революційну статтю, де висунули сміливу гіпотезу: аномальну кількість іридію на межі крейдового та палеогенового періодів можна пояснити лише падінням велетенського астероїда чи комети. За їхніми розрахунками, щоб лишити такий слід, небесне тіло (вчені схилялися саме до версії з астероїдом) мало бути близько десяти кілометрів у діаметрі. Удар такої космічної брили неминуче призвів би до катастрофічних наслідків для всієї біосфери планети.

Скептицизм наукової спільноти

Наукова спільнота зустріла гіпотезу Альваресів із неабиякою часткою скепсису. Ба більше, чимало палеонтологів сприйняли її вкрай вороже, вважаючи відкриття батька й сина цілковитою нісенітницею. Вони закидали, що ні фізик, ні геолог без профільної палеонтологічної освіти просто не мають права пропонувати настільки радикальні розгадки однієї з найбільших таємниць еволюції життя на Землі.

Головним контраргументом палеонтологів було цілком закономірне питання: якщо велетенський астероїд справді впав на Землю, то де ж головний доказ — ударний кратер відповідного віку й розміру?

Відкриття Чікшулуба

Цікаво, що втрачену ланку в ланцюжку доказів знайшли незабаром після виходу статті Альваресів, але ні батько із сином, ні обурений науковий загал тоді про це навіть не підозрювали.

Наприкінці 1970-х років геофізики мексиканської нафтогазової держкомпанії Pemex виявили в районі півострова Юкатан колосальну кільцеву структуру, приховану багатометровим шаром осадових порід, частина якої заходила у води Мексиканської затоки. Проте розголосу знахідка не набула: Pemex була суто комерційною структурою, далекою від академічної науки. Компанію цікавили розвідка корисних копалин і прибутки, а не якісь геологічні аномалії. Звіти припадали пилом в архівах майже десять років, поки дослідники не взялися за глобальну каталогізацію ударних структур Землі.





Стрілка вказує на крейдово-палеогенову межу

Наприкінці 1980-х років незалежні групи науковців взялися за непотрібні нафтовикам геофізичні дані Pemex і дійшли висновку: перед ними залишки стародавнього ударного кратера. Його назвали Чікшулуб — за найближчим поселенням. За оцінками фахівців, діаметр кратера сягав близько 180 кілометрів, а його вік, згодом уточнений радіометричним датуванням, ідеально зійшовся з межею крейди та палеогену — часом остаточної загибелі динозаврів.

Тріумф гіпотези

Відкриття кратера Чікшулуб стало вирішальним підтвердженням правоти Альваресів. Подальші польові дослідження лише зміцнили цю позицію: по всьому світу в шарах відповідної епохи геологи раз у раз знаходили сліди прадавньої катастрофи — зерна ударного кварцу (мінералу з розбитою та деформованою кристалічною ґраткою через колосальний тиск), мікроскопічні кульки застиглої розплавленої породи, а також свідчення потужних цунамі й глобальних пожеж, які випалили значну частину планети.



На початку 1990-х років гіпотеза астероїдного удару, яку свого часу таврували як «безглузді вигадки», стала загальновизнаною теорією, що дала вичерпне пояснення масовому вимиранню кінця крейдового періоду. На жаль, Луїс Альварес не дожив до цього тріумфу: він відійшов у вічність 1 вересня 1988 року.

Сьогодні, завдяки потужним можливостям цифрового моделювання, науковці продовжують розкривати деталі подій минулого. Стало відомо, що падіння астероїда запустило нищівний каскад лих: велетенські цунамі, глобальні лісові пожежі та тривалу «ударну зиму», коли щільна завіса пилу й сажі роками не пропускала сонячне світло до земної поверхні, спричинивши колапс більшості харчових ланцюгів.