Екзотичні способи протитанкового захисту: капкан, сокира, лом, ковдра (10 фото)
Під час Першої світової війни жодній з країн-учасниць не вистачило часу як слід розібратися, що таке танки і з чим їх їдять. За два міжвоєнні десятиліття військові теоретики розробили чимало теорій та тактик, однак сумніви щодо ролі танка на полі бою залишалися. Крапки над «i» розставила Німеччина, яка 1939 року в Польщі та 1940-го у Франції продемонструвала, як працює бронетанковий таран бліцкригу.
Успіх танків закономірно викликав підвищений інтерес до протитанкових засобів — гармат, рушниць, гранат, а також до куди більш екзотичних пристроїв. 
Капкан на гусеничного звіра
Радянський військовий винахідник Богданенко запропонував «ловити» танки капканами, дуже схожими на звичайні мисливські. За задумом автора, пристрої слід було в шаховому порядку розставляти в місцях ймовірної появи ворожих танків. У разі наїзду гусеницею капкан мав заклацнутися. Подальший рух танка, як вважав Богданенко, повинен був призвести до розриву, заклинювання або скидання гусениці. 
Радянський посібник «Супутник партизана», 1942 рік.
Військові вирішили, що ідея заслуговує на увагу. У першій половині 1941 року на науково-випробувальному полігоні Головного автобронетанкового управління Червоної армії (ГАБТУ ЧА) за авторськими кресленнями виготовили два протитанкові капкани — з одним та двома шарнірами. Схоже, що сам вигляд готового виробу викликав у випробувачів сумніви, тому опробувати його вони вирішили спочатку на легких танках: Т-40, Т-26 та БТ-7. 
Американський танк під час випробування їжака, 1940 рік.
Капкан з одним шарніром вийшов настільки малим, що для перевірки дії його довелося поставити точно перед гусеницею. Першим «упіймався» найлегший із трійці — 5,5-тонний Т-40. Пастка заклацнулася на гусениці та проїхала до першого котка, який просто розігнув її кінці. Потім по ній без видимих проблем проїхали решта котків. Крапку поставив кормовий бронелист: капкан, який усе ще чіплявся за гусеницю, зачепив його одним кінцем і розвалився.
Двошарнірний відповідник постраждалого пристрою теж жодної шкоди ходовій частині танка не завдав. 
Танк БТ-7 під'їжджає до двошарнірного протитанкового капкана.
Наступним на бруковане шосе, де проводилися випробування, виїхав восьмитонний Т-26. Перший капкан він просто-напросто повалив, не давши йому закритися. За підсумками заїзду випробувачі вже звично записали до звіту: «Жодних пошкоджень ходовій частині танка не завдав». Те саме сталося і під час наїзду на капкан танком БТ-7 (13 тонн).
Ширший двошарнірний капкан навмисно встановили так, щоб його було важче повалити. Та все ж нижній лобовий бронелист усе одно змусив капкан нахилитися ще до заклацування. Отримавши ще два «порожні» результати, випробувачі вручну замкнули капкан на нижній частині гусениці. Але й ця спроба дала той самий результат: танкові котки під час наїзду повалили капкан і розігнули заклацнуті кінці. І жодних пошкоджень.
З огляду на те, що на кожен капкан витратили по 15–16 кілограмів якісної сталі, а замаскувати здоровань-залізяку було куди важче за звичайну плоску міну, доля винайдення такої сумнівної користі була незавидною.
Колоди, рейки та ковдри
У СРСР процес заклинювання гусениць бодай спробували механізувати. В інших країнах роль капканів мали відігравати солдати з «протитанковими ломами». Наприклад, фінський солдат Тойво Ахтімо, який воював у Зимовій війні, згадував: «Прийоми протитанкової оборони, яких нас навчали в мирний час, виявилися не дуже корисними. У порадниках вважалося, що можна зупинити танк, засунувши лом або колоду в ходову частину!» 
Підручні засоби проти танків: італійський варіант.
Ахтімо розповів, що був свідком спроб втілити теоретичні розрахунки в реальність. Солдат на ім'я Лойму спробував зупинити радянський танк ломом. Той зі страшним скреготом провернувся навколо гусениці й випав із ходової частини, не завдавши шкоди. Тоді Лойму схопив товсту колоду і засунув у гусеницу її. У результаті «колода перетворилася на оберемок зубочисток, якого вистачило б на роту, а танк поїхав далі, поки його не підірвали в'язкою гранат».
Крім фінів, аналогічну методику пропонували італійські бойові інструкції. А найдетальніше та найвиваженіше до питання підійшли ті, хто колись танки винайшов, — англійці. 
Покинута союзниками автомобільна техніка на пляжі біля Дюнкерка.
У 1940 році британській армії довелося спішно евакуюватися з Дюнкерка, кидаючи техніку. На французьких полях та у прибережних дюнах англійці безповоротно втратили 840 протитанкових гармат. На Британських островах залишалося лише 147 штук, причому снарядів до них виявилося настільки мало, що їх заборонили використовувати навіть для навчальних стрільб. Тим часом у небі тривала Битва за Британію, а на землі з дня на день очікувалася висадка німецького десанту з тими самими танками, які щойно розгромили найкращі англо-французькі дивізії. І якщо озброєння для британської армії сяк-так назбирали, то оснащувати ополчення виявилося практично нічим.
Саме в цей період, у серпні 1940 року, в Англії з'явився Військовий посібник №42 під назвою «Танк — знайти та знищити». У ньому, з-поміж іншого, давалися рекомендації, як правильно організувати команди мисливців на танки. 
Передбачалося, що британські ополченці воюватимуть із танками приблизно так.
Згідно з інструкцією, команда мала складатися з чотирьох осіб, озброєних рейкою (де її взяти, брошура не пояснювала), ковдрою, відром бензину та коробкою сірників. Команда мала влаштувати засідку на вулиці, де очікувався проїзд танків. Коли ворожі машини з'являться, двоє бійців протитанкової команди мали взяти рейку з одним кінцем, обгорнутим у ковдру, і з ходу загнати її в ходову танка так, щоб заклинити ведуче колесо та гусеницю. Третій номер команди поливав ковдру бензином, а четвертому залишалося лише кинути на неї палаючий сірник.
На випадок, якщо рейку здобути не вдалося, теж існувала методика. «Боєць займає позицію на другому поверсі будинку з молотком в одній і гранатою в другій руці. Коли внизу з'явиться ворожий танк, боєць стрибне на нього зверху і почне гатити молотком у люк вежі. Коли ж командир танка вистромиться з вежі, щоб подивитися, хто це може стукати, боєць дасть йому по голові молотком, кине у відкритий люк гранату та закриє його».
Можна лише порадіти за джентльменів із британської «домашньої гвардії», яким не довелося застосовувати на практиці ні цю, ні інші подібні інструкції. Найнадійнішим протитанковим засобом для Англії 1940 року виявився героїзм її льотчиків і моряків.
З сокирою проти танка
«Радянський солдат вийшов із сокирою проти німецького танка й переміг». У більшості така заява викликає недовірливу посмішку, а дехто й узагалі звинуватить автора в розповсюдженні вигадок та «розвесистої журавлини». Однак це справжній випадок, і він має документальне підтвердження. 
30 червня 1941 року єфрейтор Іван Павлович Середа, озброєний лише сокирою, переміг німецький танк і змусив здатися його екіпаж.
Іван був кухарем 91-го танкового полку Червоної армії. Якось у серпні 1941 року Іван готував звичайний польовий обід. Аж раптом він помітив німецький танк, який зупинився неподалік від польової кухни.
Взявши гвинтівку та сокиру, Іван чекав, поки солдати почнуть виходити з танка, щоб дозаправити його. Екіпаж, побачивши радянського солдата із сокирою, який рухався до них, швидко повернувся в танк. Коли танк почав заряджати кулемет, Павлович сміливо заліз на танк і без особливих зусиль зігнув ствол кулемета своєю сокирою. Він закрив частиною брезенту оглядову щілину й голосно наказав, щоб його уявні товариші кинули йому уявну гранату, барабанячи по корпусу танка, доки четверо німців не здалися, думаючи, що поруч уже вся Червона армія…
Історія швидко стала відомою вищому командуванню, про неї писали в армійських газетах, і її так часто почали використовувати у різноманітних пропагандистських матеріалах, що «кухар Середа» став сприйматися як фольклорний персонаж, на зразок того самого звитяжця, який кашу з сокири варив. 
Іван Середа воював до кінця війни, здійснивши ще чимало подвигів. Наприклад, під час однієї з бойових операцій він знищив в'язкою гранат німецький танк, а коли вбили кулеметника, Іван заступив його і знищив десятьох гітлерівців.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 серпня 1941 року за зразкове виконання бойових завдань командування та проявлені при цьому мужність і героїзм червоноармійцю Середі Івану Павловичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». 
Подвиг Івана Середи у війну широко популяризировався і був відображений на агітаційних плакатах.
