Японський друг

Найкращий спосіб вивчати мову — це занурення. Починаєш спілкуватися з носіями — і все відбувається швидко та природно.
А щодо дідуся — загалом милий старенький, який поспілкувався, бо сам цього хотів. Пригостив гостя. Японці взагалі цікаві.

Якщо ви просто плануєте жити — можна й не вивчити. Можна ще спати з підручником з математики й вірити, що всі формули самі залізуть у голову.
Під лежачий камінь (с)

Після виходу на пенсію більшість занурюється в соціальний вакуум. А звички залишаються — ніби треба постійно по роботі щось вирішувати. Перетворившись на нецікавих невидимок, вони раді будь-якому спілкуванню в будь-якій країні. Тому з радістю щось розповідають, готові пригостити — аби тільки мати з ким поговорити.
Коли ти молодий — усе в яскравих фарбах, каруселі, життя кипить.
А старші стають нікому не цікавими, якщо випадають з обойми. Тому старенькі стараються працювати, щось робити — аби бути «в потоці» життя.

Старіння — це і є занурення в самотність… Відходять друзі, рідні…
ІМХО, залишитися самому — це страшно… Треба вмерти вчасно…

Японець просто взяв і запросив іноземця додому на вечерю!? Фантастика… Ні, вони не жадібні — не в цьому річ. Наскільки я знаю — у них це не робиться спонтанно. За японськими мірками хлопцеві виявили велику честь. І дід — просто чудовий.

А скільки було статей, що японці — замкнені й ніколи не запрошують у гості, особливо спонтанно. Мовляв, це для них як відкритися перед людиною, а це їм не властиво.
Дивлюсь я на них — такі ж дід з бабусею, як у нас можна зустріти будь-де. І, до речі, явно старенькі, які доживають свій вік на самоті й постійно чекають, коли приїдуть діти й онуки погостювати.

Милий дідусь. Такий життєрадісний :)