Чим займалися римські гладіатори, крім битв на аренах (8 фото)
У них вистачало й іншої роботи – хоча далеко не вся вона була законною. 
Спочатку битви гладіаторів були жертвопринесеннями на похороні знатних римлян. На той час навіть була приказка: “Ми жертвуємо живими, щоб мертві спали спокійно”. Але вже до 105 р. до н.е. такі бої офіційно визнали публічним видовищем, а влаштовувати їх мали римські магістрати. Хоча бої могли проспонсувати й громадяни – але лише надбагаті, бо грошей це коштувало неміряно. 
Незабаром криваві уявлення стали дико популярними і школи гладіатрів - лудуси, що з'явилися по всій країні. Їхні власники - ланісти, отримували пристойний дохід за здачу бійців в оренду. Але й вкладали вони чимало: навчання, харчування та лікування гладіаторів обходилося у кругленьку суму. 
У гладіатори потрапляли військовополонені, куплені при цьому раби і навіть зубожілі громадяни, які вирішили спробувати себе арені. Були серед них і злочинці, але у тих розрізнялися вироки: ad gladium (до меча), ad bestias (до звіра) або ad ludum (до гладіаторської школи). Перші дві категорії були звичайними смертниками, їх розривали тварини або проти них виводили кілька досвідчених бійців. А ось ті, що попадали до ланісти, могли вижити. І навіть стати відомими бійцями. 
Якщо гладіатор виживав після 5 років боїв (хоча на рік він мав зазвичай лише кілька поєдинків), він автоматично отримував свободу. Після двох битв на арені йому виділяли в лудусі кімнату з ліжком та столом. Після трьох – починали платити гроші. Згодом гроші накопичувалися і боєць міг купити свободу. Але в теорії міг піти з арени вільним після кожної битви - якщо влаштовувач ігор забажає вручити йому дерев'яний меч, рудис. Це було вкрай рідко – хто просто так відпустить розумного бійця та гарного шоумена? 
Через якийсь час гладіаторів починали випускати з лудусів і вони вільно ходили містом. Були поодинокі випадки втеч, але абсолютна більшість дисципліновано поверталася назад до школи. Тікати їм було нікуди й нема чого. А гуляли вони питними закладами та борделями (лупанаріями). Найвідоміших гладіаторів, справжніх рок-зірок свого часу, запрошували до себе в ліжко почесні римлянки. Це були такі приємні бонуси після важких тренувань та боїв. 
Ну а гладіатори, що звільнилися, йшли хто куди. Більшість наймалися в охоронці патрицій, торговців та інших багатіїв. Інша частина йшла до збирачів податків та податків. Ну а інші подавалися в банди - у Римі та інших містах їх вистачало. Екс-гладіаторів особливо цінували за те, що не боялися крові, спокійно ставилися до жорстокості та вміли хвацько вибивати гроші з упертості. Ну чи зробити так, щоби конкурент-підприємець більше не маячив перед очима. Без шуму та пилу. 
Деякі бійці залишалися вже в рідній для них школі і починали ганяти та навчати молодь. Іноді навіть тренували легіонерів - ті зазвичай боролися в щільному строю, але іноді легати наймали "колишніх", щоб підтягнули солдатам навички індивідуального володіння мечем. 
Так що у гладіаторів було повно занять і однією ареною їхнє життя не обмежувалося.
